Вони не дуже прагнуть розмовляти з нами, батьками. Вони тримають усе в собі й охороняють територію за зачиненими дверми.
Раніше казали: "Перехідний вік, минеться", - і батьки здебільшого воліли спостерігати, чекаючи із завмиранням серця: як там дитина впорається, якою випірне з бурхливого моря гормонів і підліткових спокус? Тепер, коли ціле покоління дітей подорослішало в руйнівних умовах війни, ми, мабуть, маємо змінити оптику й придивитися пильніше - як вони, які вони? І які, власне, ми, - чи здатні бути опорою, чи самі є для них тягарем?
Ксенія, переселенка з Донецька: "Я взагалі не помітила, як він перестав бути маленьким. Два роки поспіль намагалася витягнути з руїн себе, вирішувати проблеми з грішми, з рідними "там", працювала майже цілодобово, а йому всміхалася, ніби все гаразд, так і треба. Схаменулася лише, коли він заговорив басом і відмовився втретє змінювати школу. Він уже не плакав, як раніше, його просто шматував страх нового і гнів на мене - що не зважаю на його бажання й завжди обираю найгірші для нього рішення. А мені здавалося, наче він незле почувався весь час, і друзі в нього були, і за оцінки я не сварила, і завжди підтримувала, та й він не скаржився, не говорив про проблеми, а я хіба винна, що нас вкотре з квартири "попросили"? Довелося йти до психолога, і я зрозуміла, що він це сприйняв як турботу, заспокоївся трохи, а 1 вересня та наступний рік у новій школі ми вже разом пережили: я так у першому класі за нього не хвилювалася, як у восьмому. Йому вже голитися треба, а він каже, що не хоче дорослішати, некомфортно йому в цьому великому тілі, не може він до нього звикнути. І до нового міста звикати не хоче - ти, каже, мене все одно звідси кудись знову повезеш, ніколи не буде вже мені визначеності та спокою, ніколи, бо "це ж я, хіба зі мною може статися щось добре?".
Коли вік має значення
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) - хвороба уяви і провини, кажуть психологи. А найрозвиненіша уява саме в дітей, які образно відчувають війну, навіть якщо не бачили всіх її проявів. Приклад такої миттєвої чутливості - коли на початку квітня 2014 р. ("республіка" в Донецьку ще не вийшла за периметр центру, і місто вперто імітувало безпечне буржуазне життя) 10-річний хлопчик на майстер-класі з живопису насиченою чорною фарбою намалював танк. Зараз хлопець на 3 роки старший, його домівки вже немає, він живе з мамою на півдні країни, - там є житло, а тато працює на півночі, - там є робота. І якщо маленька дитина послухається батьків, котрі скажуть, що вона в цьому не винна, то з підлітками 11+ усе складніше. Вимушену зміну звичної моделі родини вони сприймають як власну поразку або покарання, особливо коли батьки схильні нервувати й шукати винних.
Вік має неабияке значення. Психіатр із Хорватії Дубравка Костюан-Герчигоня у своєму дослідженні про ПТСР у дітей Children in War (1999) пише, що дитина до 9 років у травматичній ситуації знаходить "схованку" в регресивній поведінці: починає смоктати палець або мочитися в ліжко, тим самим повністю перекладаючи відповідальність на батьків, як тоді, коли вона була зовсім маленькою. Старшим дітям нікуди ховатися. Тож вони змушені дорослішати й накопичувати власний досвід проживання травми, критично спостерігаючи за поведінкою дорослих, яка не завжди зрозуміла, а інколи ще більше лякає. Підліткам уже не властиво навантажувати батьків своїми проблемами і, якщо ті не наполягають, у віці 14–18 років вони переконуються у власній вразливості та безпорадності, а війна заважає їм намалювати навіть контури свого майбутнього. Що й призводить до асоціальної поведінки, психозів, а в окремих випадках - до спроб самогубства.
Хорватський кейс формувався вже після війни, тож містить конкретні діагнози та результати зцілення. У нашому ж випадку ПТСР - поки що, швидше, метафора, хоча ще наприкінці 2014 р. волонтери Психологічної кризової служби констатували в Донецькій області саме посттравматичні симптоми тієї чи іншої інтенсивності: нічні кошмари, депресії, напругу, агресивність, або дитина просто сидить і годинами дивиться в одну точку. Втім, по-перше, ПТСР діагностується все ж таки не волонтерами в польових умовах, а групами лікарів, до яких мають входити не лише психіатр, а й ендокринолог, невролог, терапевт тощо. А по-друге, більшість наших дітей ще не вийшла з ситуації "постравми", бо травмуюча подія, що впливає на психіку й організм у цілому, продовжує відбуватися і має куди розвиватися. Так, на думку Костюан-Герчигоні, фаза прийняття рішення "повертатися-не повертатися" (яка в нас ще попереду) є не менш травмуючою та каталізуючою для дитини, ніж попередні, пов'язані безпосередньо з бойовими діями. Психіатр наводить два випадки, коли дівчата 15–16 років намагалися накласти на себе руки через несинхронність родичів у питанні повернення додому.
Навіть ті діти, котрі наразі вже не перебувають під обстрілами, мають досвід втрати - домівки, стосунків, близьких людей, - який ще не встигли "проробити". З їхньої пам'яті ще не остаточно вивітрилися сцени насильства, руйнування, втечі. За даними дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, який проводив дослідження психологічного стану дітей із Донецької області влітку 2014 р., понад 50% підлітків і 40% тих, кому на той момент ще не виповнилося 12 років, бачили події, пов'язані з війною. Особисто спостерігали бої 13% дітей віком до 12 років і 22% хлопчиків та дівчаток 13–18 років. Три чверті малюків і майже половина тінейджерів пережили сильний страх, на очах кожного сьомого підлітка били близьких або знайомих, деякі з них стали свідками вбивств, поранень чи навіть жертвами насилля.
Наприкінці 2015 р. соціологи наголошували, що 48% дітей на Донбасі потребують психологічної допомоги. Відтоді до симптомів травми принагідно додалися проблеми, пов'язані зі зростанням: психологи говорять про тривожний стан щодо підліткової віктимності, негативістського сприйняття подій (син Ксенії на військовому параді: "Вони підуть на фронт і всі помруть!"), неприйняття вікових змін та наруги над тілом (наїдання зайвої ваги у хлопців, анорексія у дівчат).
Діти як мішені
Статистики, скільки дітей із Донеччини зверталися по терапію до психологів, немає. На відміну, наприклад, від Ізраїлю, де школи охоплені спеціалізованими курсами, в Україні досі не створено централізованої системи психологічної підтримки дітей у кризових ситуаціях. Деякі кроки в цьому напрямі робить Інститут психічного здоров'я Українського Католицького Університету, який співпрацює зі світовими центрами кризової психології. Видано посібники з навчання технік зцілення дитячих травм, у 2016 р. в університеті відкрито магістерську програму з клінічної психології за британською моделлю когнітивно-поведінкової терапії. Але проблема не в нестачі посібників чи професійних кадрів, проблема в тому, що люди опираються присутності психологів у їхньому житті.
Психолог Маріупольського "Карітасу" Олена Максимова каже, що батьки, особливо в дисгармонійних родинах, намагаються применшити травматичний досвід дітей і звертаються по допомогу у крайньому випадку. Гормональні стреси взагалі проблемою не вважаються. А "заподіяти добро" всупереч бажанням батьків психолог не може, навіть коли йдеться про пандемію дитячих розладів у регіоні.
Ситуація уникання та низької психологічної грамотності населення (піти до психолога - визнати, що дитина "дурна" або "хвора") призводить до того, що більшість дітей, які перебувають у стані глибокої кризи внаслідок здобутої травми, продовжують проживати цю ситуацію взагалі без будь-якої допомоги. Окремими категоріями - дітьми, що самі зазнали поранення або втратили рідних, - опікуються волонтери. Інші - підлітки з "сірих зон", переселенці, діти військових - полишені або на сумлінність власних батьків, або, якщо родина дезадаптована, взагалі напризволяще.
Маріупольська організація "Берегиня" підсумувала для DT.UA результати моніторингу, проведеного у два етапи (опитування та фокус-групи) на прифронтових територіях Приазов'я серед підлітків 12–17 років. Дані найсвіжіші, - остання фокус-група відбулася на початку серпня
2017 р. Моніторингом охоплено 795 респондентів - дітей-переселенців (ВПО), мешканців Маріуполя та довколишніх сіл на лінії розмежування (див. рис. 1).
Наочним чинником, який розподілив респондентів на чіткі категорії, виявилася травма ВПО, пов'язана із втратою домівки та оточення, а також погіршенням стосунків у родині (див. рис. 2 і 3).
Під час обговорення у фокус-групі головною причиною погіршення стосунків діти називають відсутність у батьків часу на спілкування: щоб утримувати родину, ті змушені набагато більше працювати і приділяти увагу вирішенню супутніх проблем (складнощі з орендою житла, пошуком роботи, адаптуванням до нового колективу, обліком у соціальних, медичних закладах тощо) (див. рис. 4).
Через неможливість проговорення проблем із батьками, вважає керівник "Берегині" Марина Пугачова, руйнуються нормальні родинні зв'язки, виникають симбіотичні або вимушено дистанційні відносини між дитиною та батьками. Тож із часом батьки відчувають свою некомпетентність та безпорадність і далі мимоволі сприяють закріпленню негативних поведінкових стереотипів: потурають підлітковим примхам, ігнорують проблеми, оберігають від зіткнень із труднощами (див. рис. 5).
Тим часом ми спостерігаємо й доволі невисокий рівень інтеграції переселенців у нове оточення. З ким же проговорюють свої проблеми діти-переселенці, якщо це здебільшого не друзі, не батьки й не вчителі (рівень довіри до вчителів в усіх групах дітей не сягнув більше 2%)? Запитання риторичне.
Проте самі діти-ВПО залишаються потужно інтегрованими у життя родини і переймаються проблемами дорослих набагато глибше за однолітків. Так, майже половина опитаних підлітків-переселенців обізнані з порушенням прав своїх батьків і вважають за доцільне для родини звернутися по допомогу до юристів (див. рис. 6).
Зовсім інша картина - із запитом на психологічну допомогу (див. рис. 7).
"Війна - їхнє місце проживання"
"Ма-а-ам, та ну навіщо? Я не хочу, я нормальний, у мене нормально все, жодних проблем", - син Ксенії Гліб не хоче розмовляти з журналістом. І з психологом торік теж не захотів. Вона запропонувала помалювати - він погодився, бо ввічливий, незручно було вдруге відмовлятися. Намалював дім із великим підвалом, у якому були кімнати для всіх родичів, кухня й навіть басейн. На жилому поверсі не намалював нічого - пояснив, що не встиг. А розпочав із підвалу, бо це було найлегше, - він ще три роки тому збудував собі такий у Minecraft'і. В Донецьку Гліб жив у багатоповерхівці. І ніколи не перебував під обстрілами, лише чув вибухи здалеку. Друзі на цю тему теж начебто досвідом не ділилися, - уникання тотальне, ми це вже зрозуміли. Таке саме тотальне, як відчуття суцільної небезпеки.
У новій школі Гліба вчителі чомусь багато розповідають про "синіх китів", - у міському управлінні освіти вважають, що це найстрашніше, що може загрожувати підліткам. Але в їхньому житті зовсім інші клопоти і свої власні "кити". Разом із війною та перехідним віком діти України отримали безліч не віртуальних, а цілком реальних зон особистого та соціального дискомфорту, з яких навряд чи можна вийти самостійно.
"Війна - їхнє місце проживання, - каже волонтерка Лариса Артюгіна, керівник організації "Новий Донбас", що з літа 2014 р. займається дитячими проектами на Сході. - Але вони вже не хочуть, щоб їх називали "постраждалими від війни", це немодно і неприйнятно. Вони справді закриті й страшенно невиговорені, проте налаштовані на довіру та обійми, і в них достатньо сил відвойовувати у війни свої перші стосунки, дотики та поцілунки". Психолог Сусанна Ангєлова, яка разом із Ларисою працювала цього літа в Мандрівному Таборі Миру для підлітків зі Сходу, вважає, що їхні стресові розлади - "нормальна реакція на ненормальну ситуацію". На її думку, діти в цьому віці мають потужний ресурс, здатний подолати будь-яку здобуту травму, тож не варто драматизувати, треба лише наполегливо вчити їх заново будувати комунікації - з однолітками, батьками, зі світом.
Взагалі, діяльність українських волонтерів, спрямована на дітей зі Сходу, - штовхати їх, термосувати, не давати завмерти, витягувати у поїздки, навантажувати подіями, годувати і обіймати - від самого початку на якомусь інтуїтивному рівні складалася як терапевтично спроможна. Так робила Олена Лебідь із Благодійного фонду "СВОЇ": їздила по селах області, заходила до директорів шкіл, формувала групи для екскурсій до Києва, там дітей зустрічала, до втоми мандрувала з ними столицею і потім проводила на потяг уже іншими - наповненими й щасливими. Так працює з мар'їнськими підлітками Сергій Косяк, - започаткував буквально на лінії фронту молодіжний клуб, дитячий медіа-центр, а на відпочинку в літньому таборі грає з ними в дорослу гру "Життя", яка, завдяки чітким правилам та цілком посильним труднощам, для них більш зрозуміла, ніж реальне життя вдома. Так, зрештою, продовжує свій довоєнний досвід роботи з безпритульними Геннадій Мохненко, який у Маріуполі створив реабілітаційний центр "Пілігрим", сам усиновив понад 30 дітей і зараз допомагає своїм вихованцям долати кризи через долучення до різних молодіжних активностей. Команди "Пілігрима" працюють, зокрема, у прифронтових селах, де підлітки почуваються найбільш самотніми. "Ми розповідаємо, що, поки людина жива, - всі проблеми можна вирішити, і діти мають навчитися завжди шукати вихід, бо він є. Коли вони це розуміють, тоді починають ставити запитання і знаходити відповіді", - каже наставник "Пілігрима" Альберт Хомяк, у якого на вихованні 12 "проблемних" дітей.
Серед усіх поведінкових патернів дорослих, що їх спостерігають підлітки Сходу, саме рольова модель волонтера-наставника, "старшого товариша" стає тією, котра спонукає до відновлення довіри й зацікавленості світом. Волонтер займає місце знесилених батьків, втрачених друзів, байдужих учителів, незрозумілих психологинь. Ця нова постать, що несподівано опинилась у житті дитини і сприйняла її особистість разом з усіма тривогами та підлітковими комплексами, насправді запускає механізм, який спеціалісти називають посттравматичним психологічним ростом. Ідеться про звільнення пригнічених травмою внутрішніх ресурсів та появу потужної енергії, яка трансформується в позитивний конструктив. Приклад - Миколаївка, містечко поблизу Слов'янська, де завдяки волонтерам "Нового Донбасу" з 2014 р. з'явилося (і продовжує з'являтися) багато шкільних ініціатив, невластивих для цього краю до війни. "Коли ми ознайомилися, як живуть люди у світі, в нас виникли запитання до дорослих: чому вони не бачили, яке сіре в них життя, чому не змінювали його на краще?" - розповідає головний редактор місцевої шкільної газети Вікторія Городинська, яка впродовж двох років разом із однолітками дорослішала під час зйомок фільму "Школа #3", що його створювали українські та німецькі митці-волонтери. Нинішнього року стрічка отримала Гран-прі Берлінського кінофестивалю в номінації 14+, актори-підлітки стали зірками і завзято подорожують світом, а творчі традиції під керівництвом волонтерів підхопило в Миколаївці вже нове покоління захоплених школярів.
Тобто "старший товариш" - це чудова практика, яка справді працює. І цей ефективний досвід, безумовно, стане у пригоді й тоді, коли доведеться мати справу з новою категорією травмованих дітей - підлітків із окупованих територій. Але ж волонтерів не так багато, щоб охопити всіх і зараз, а ще й - потім. На жаль. Чи мають у такій ситуації здаватися без бою батьки? Чи варто їм і надалі замовчувати власні проблеми, дистанціюватися з ними від дітей та чекати, коли вже повноцінні ПТСР-симптоми наздоженуть і зруйнують родину через рік-два після закінчення війни?
Ні, кажуть психологи, чекати не можна. "Після перемоги психіка вибухне адреналіном, а потім перестане працювати в аварійному режимі виживання. Їй знадобляться відпочинок та відновлення. Ми мусимо розуміти, що картина сьогодення - це картина здоров'я в умовах війни, особливо порівняно з тим, що очікує нас по закінченні бойових дій. Оскільки війна торкається кожного в Україні, ми вже зараз маємо впроваджувати у практику післявоєнні норми психічного здоров'я", - вважає психолог Євгенія Ковальова.
Інакше кажучи, ми всі повинні змусити себе довіряти психологам, учитися самим та навчати дітей застосовувати доступні практики лікування травм і зняття надлишкового стресу. Це і проговорювання, і малювання, і коупінг ("Я впораюся, я зможу, я знаю, що я хоробрий"), і спільний спорт… Батьки мають і мусять співпрацювати зі своїми дітьми, які, незважаючи на жах війни, виконують сьогодні свою найважливішу в житті роботу - стають дорослими і шукають гідне місце в глобальній системі стосунків між людьми. Для того, щоб це вдалося, їм потрібно відчувати безпеку хоча б у власних стінах.
І якщо ми не можемо наблизити перемогу, то опанувати простір війни, створюючи мир у власній родині, - можемо.
Заспокоїтися самим. Впоратись із тривогою та страхами. Піти, нарешті, до психолога. Розповісти про це дітям. Запропонувати спільнодію. Разом тренуватися і всміхатися. Разом перемагати.
Попри все. Заради них. Заради тих, хто вже безповоротно втратив на цій війні трохи менше, ніж ціле життя, - своє дитинство.
Текст підготовлено у рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство закордонних справ Канади.
Фото Ірини Горбасьової (АР)