Нещодавно довелося консультувати пацієнта однієї великої, хорошої і дорогої лікарні. У цього теж дуже хорошого, розумного й симпатичного чоловіка були нестерпні болі за повної відсутності серйозного медичного діагнозу і вираженої клінічної патології. Він бігав по лікарях, витрачав гроші, посадив таблетками внутрішні органи, щоб зрештою дійти висновку, що його діагноз — фобії, конкретно — канцерофобія. Зміст слова, напевно, зрозумілий.
Після нашої півторагодинної «розмовної терапії» пацієнт просунутої клініки раптом каже: а сьогодні вранці я вже був у психотерапевта. Щоправда, прийом тривав не більше трьох хвилин, результат — ось. І показав на заспокійливі таблетки на тумбочці. Чому лікар, який, за три хвилини поставив діагноз та призначив лікування, і я, котра тричі на тиждень протягом місяця приїжджала до цього чоловіка, маючи одну професію — психотерапевт, водночас абсолютно по-різному підходимо до лікування? Хтось із нас правильно, а хтось — хибно? А може, взагалі хтось із нас шахрай?..
Відчуйте різницю
Плутанина з психологічним консультуванням і психотерапією в нашій країні існує давно. Ще з радянських часів, коли в практичній психології майже всі основні психологічні концепції, які здобули визнання у світі, були заборонені. У тоталітарній свідомості, налаштованій на просування абстрактних ідей, а не на внутрішній комфорт людини, така орієнтована на душевні потреби діяльність, як практична психологія, була неможливою.
Вважалося, що психотерапія — це вплив психологічними засобами, наприклад бесідою, на хвору людину. Мається на увазі не тільки людина із психічним розладом, а й та, яка потребує додаткової допомоги при будь-якому іншому захворюванні. Тому психотерапевтами могли працювати виключно лікарі-психіатри як найбільш компетентні в розумінні людської душі. Для здобуття кваліфікації психотерапевта лікаря-психіатра направляли на спеціальні курси. Як правило, нетривалі.
Якщо ви прийшли в поліклініку до психотерапевта, вас, скоріш за все, зустріне лікар-психіатр. А от яка в нього кваліфікація як у психотерапевта — двотижневі курси або кілька років спеціального навчання — це доведеться з’ясувати саме вам. Сьогодні в Україні психіатри масово здобувають додаткову психотерапевтичну освіту європейського типу. Це серйозні багаторічні навчальні проекти.
Але зберігається й традиційна школа медичної психіатрії-психотерапії, коли лікар обирає позицію спостерігача, а пацієнт є пасивним об’єктом лікарського впливу. У нього ви будете не клієнтом, а пацієнтом — що автоматично наводить на думку про патологію.
Психотерапевт немедичної школи — це не лікар, а найчастіше психолог, іноді й носій іншої гуманітарної освіти, який має додаткову освіту психотерапевта. Такий спеціаліст не має права призначати медикаментозне лікування і може працювати тільки зі здоровими людьми, які не мають психопатології. Щоб уміти відрізнити норму від хвороби, він зобов’язаний пройти психіатричну пропедевтику — здобути обов’язковий мінімум знань, який дасть змогу побачити межі своєї некомпетентності і вчасно направити клієнта до лікаря, якщо виникне необхідність.
Тому, знайомлячись із психотерапевтом, краще з’ясувати — медик він чи ні, чи довго вчився на психотерапевта після отримання основного диплома (два тижні чи кілька років), в руслі якого напряму він практикує — психоаналіз, гештальт-, клієнт-центрована чи позитивна психотерапія. Пам’ятайте, що ви маєте право поставити ці запитання. А кожний спеціаліст, який себе поважає, охоче відповість на них і дасть роз’яснення. Відповідальність клієнта проявляється в тому, що він сам вирішує, чи звертатися йому саме до психотерапевта.
Для ілюстрації різних підходів можна навести уривок зі статті відомого німецького психоаналітика Х.Г.Попе: «Коли я вивчав психіатрію, я приходив до пацієнтів із блокнотом і проводив опитування за завченою схемою, яка відповідає цьому конкретному випадку. Я запитував їх про симптоми, про раніше перенесені захворювання, з’ясовував сімейний анамнез, робив психопатологічний висновок, а потім ставив діагноз. Це переважно закінчувалося тим, що пацієнтові виписувалися різноманітні медикаменти. Бесіди з пацієнтами розглядалися як щось неістотне, а іноді і як перешкода у процесі одужання, особливо у випадках із психотичними пацієнтами. Так було, і так, почасти, усе ще є. У класичній психіатрії усе ще існує чіткий поділ між активністю лікаря або терапевта і пасивною (необізнаною) роллю пацієнта.
Психотерапія протиставляє цьому цілком іншу форму діагностики, як-от зустрічі. З огляду на те, що переживання і поводження є більшою мірою несвідомими, непідвладними прямому доступу, можна зробити висновок, що терапевт спочатку теж необізнаний, що він так само, як і пацієнт, не може зрозуміти, що означає той або інший симптом. Візьмімо, приміром, страх закритих приміщень — клаустрофобію. У цьому випадку ми стоїмо перед загадкою, чому у визначений момент життя в пацієнта розвився цей симптом і який це має сенс. Як кажуть пацієнти, вони й самі вважають страх перед закритим приміщенням мало не смішним, але нічого не можуть із цим вдіяти».
Але на класичний медичний підхід теж є попит — робіть же що-небудь із мною, лікарю. Це шлях для людей із так званою залежною структурою особистості. Залежна структура особистості така, що людина — у певний період або взагалі — нездатна нести повну відповідальність за свої дії, їй потрібна допомога наставника та визначеність лікаря-психіатра, який завжди знає, що потрібно робити з пацієнтом після того, як діагноз поставлено. І, звичайно, якщо симптоми прояву хвороби становлять реальну небезпеку для самої людини та оточення.
Психіатр і пацієнт — хто кого боїться?
Для психотерапевта нової формації діагноз — це стигма, клеймо, ярлик. Через діагноз люди бояться психіатрів. А психіатри бояться поставити неправильний діагноз... «Я, напевно, шизофренік». Або ще краще — «Моя мама каже, що я шизофренік», — таке часто доводиться чути від клієнтів. Автор популярної книги «Ігри, в які грають люди» Е.Берн називав це грою під назвою «Психіатрія». Маніпулювання психіатричними ярликами породжує додаткові страхи. Основоположник одного з найпопулярніших напрямів практичної психології Карл Роджерс заперечував діагностику в традиційному психіатричному розумінні. Він застосовував поняття терагностика, тобто терапія плюс діагностика. Адже в багатьох пацієнтів холодна, відсторонена, науково організована спроба проникнути в тонку сферу психічного викликає рефлекторний захист —щось на зразок кліпання. Для багатьох клієнтів психіатричний діагноз або навіть натяк на нього є потужним джерелом страху, самоагресії. Хоча для когось — заспокоєння завдяки визначеності і надія на лікування...
Традиційна медицина не соромиться повідомляти навіть неперевірені припущення щодо можливих хвороб, мало цікавлячись психологічною складовою самопочуття хворого після таких припущень. Улюблене словосполучення наших медиків — передраковий стан. Намагаючись змусити людину займатися власним здоров’ям, а іноді, ніде правди діти, викласти гроші за дороге обстеження, створюють джерело страху та дискомфорту, що само по собі може спричинити стрес. А якщо виявиться, що замість пухлини на екрані монітора лікар побачив тінь від власної руки — пацієнт, який сильно перехвилювався перед тим, зрадівши, що діагноз виявився все-таки помилковим, не стане нікого притягати до відповідальності.
Хвороба чи соматизація?
Сучасний світ породжує страхи і тривоги, які найчастіше і є причиною так званої соматизації, тобто переходу на тілесний рівень неприємних станів і відчуттів психіки. Є й фізіологічні механізми, які забезпечують такий перехід від душевних переживань. Через тривогу людина не може, наприклад, нормально виспатися, відтак накопичується напруженість, від страху судини звужуються, перестають забезпечувати нормальне кровопостачання внутрішніх органів...
Читаємо статтю про вегетосудинну дистонію в популярній газеті. Особливо здивувала порада «зменшити психологічні навантаження». А як конкретно? Не пояснюють, залишаючи зболеному пацієнтові самому вибирати між спробами придушити негативні емоції і переживаннями, що не зміг цього зробити... Соматизація — це захисний механізм, яким є трансформація психологічного напруження в ту або іншу зміну стану тіла.
Принципова властивість психологічного захисту — його неусвідомлюваний характер. Тому йдеться не про свідому позицію, а про неусвідомлену навичку, яка проявляється на тлі психологічного напруження. У багатьох така захисна реакція формується в глибокому дитинстві, коли психіка захворілої дитини запам’ятовує знаки любові й уваги, які вона отримує у випадку хвороби. На тлі негативних переживань, проблем на роботі або в особистому житті набагато простіше захворіти. Загальне напруження ослаблює імунітет. «Втеча у хворобу» — це часто неусвідомлена відчайдушна спроба повернути увагу близької чи коханої людини. Зазвичай вона має місце на тлі зростання напруги в міжособистісних стосунках.
Захисти, як правило, проявляються в компліментарних, взаємодоповнюваних стосунках. Це означає: якщо в сім’ї в одного проявляється соматизація, то інший, скоріш за все, є дуже зайнятою людиною. Захворювання можна тлумачити як неусвідомлене покарання ближніх за брак уваги. Нехай і не зовсім добровільно, але доводиться приділити час нещасному хворому: сидіти біля постелі, переживати, бігати до аптеки за ліками, приносити фрукти й книжки.
Деякі психологи рекомендують як профілактику регулярне (через силу?) спілкування з близькими в певному режимі, обов’язковий дзвінок додому з роботи, розмова за вечерею про те, як минув день... Але лікувати одну людину за рахунок придушення почуттів іншої — замкнуте коло. Хто кого перехворіє?.. Так, таке теж буває. Якщо людина хоче розповісти про свій день — нехай розповість. Якщо вона робить це через силу — вона придушує і накопичує невдоволення або й агресію.
Кожному своє
Усі ми різні. Тому завжди є і буде попит на молитви і порнографію, на реалізм і маразм, на інтелектуальний і чуттєвий підхід, на попсу і класику. Хтось уже сформувався за типом залежної особистості, і цього не перебороти на даному етапі життя конкретної людини. Якщо для фізичного здоров’я корисні систематичні вправи, раціональне харчування, очищення від шлаків і токсинів, то це ж саме є необхідним і на духовному рівні. Розуміння ж практичної психології як хитрої науки, яка дасть негідникові засіб для маніпулювання іншими людьми, — теж дуже поширене. На рідних посттоталітарних теренах соціальні міфи про психологів поширені як ніде. Про міфи коли-небудь іншим разом, а зараз кілька слів про їхні наслідки.
Для багатьох психолог — не перший, не найбезпечніший і не традиційний, як на Заході, а крайній, останній засіб. Люди часто приходять до психолога, коли буває вже надто пізно. Вони зважуються на консультацію, опинившись за тією межею, після якої, відверто кажучи, час уже звертатися до психіатра або до нарколога. До цього вони «тримаються», «опановують себе», застосовують популярні засоби, тобто доводять себе до стану, з якого складно вийти, або до справжньої патології, а потім хочуть змінитися за один сеанс.
Спочатку при кожній тяжкій проблемі переглядається весь власний арсенал впливу, який найчастіше завдає додаткових травм по вже звичних хворих місцях. Наприклад, чоловік, який має почуття незадоволеності життям, починає пити. Жінка кілька разів повторює один і той самий сценарій невдалих особистих стосунків. Лікуються від неіснуючих хвороб або запускають наявні. Так, людина здатна до самодопомоги. Мало того, це і є основним засобом зберегти здоров’я, але психолог — найвідповідніший інструмент організації цієї самодопомоги.
Замість розглядати консультацію як новий цікавий досвід, який розширює звичний репертуар поведінкових реакцій і виявляє стереотипи, що сковують нас по руках і ногах, людина нерідко бачить у ній тяжкий іспит, випробування, а то й додатковий стрес. Ресурс енергії, яку можна було б витратити на вирішення проблеми, витрачається на подолання недовіри до самої себе і до психолога. Оточення людини, яка звернулася до психолога, найчастіше противиться її рішенню: друзі пропонують обговорити проблеми за пляшкою, а близькі обурюються, що не попросила допомоги в них. Хоча не виключено, що до того вони ставили їй домашні діагнози і лякали психушкою.
Одне слово, як усе запущено — скаже іронічний читач. І буде правий. Роботи багато, особливо над собою.