UA / RU
Підтримати ZN.ua

ПРОЇЗД — НЕ ПРИЇЗД

У готельному бізнесі першими просунулися… ціни У регіоні вже став бородатим такий анекдот. Запит...

Автор: Роман Якель
У частково відреставрованому Збаразькому замку рицарські турніри ще не стали традиційними. Але міні-фестиваль готичного мистецтва, що відбувався тут уже вдруге, засвідчив: історична перлина XVII ст. оживає

У готельному бізнесі першими просунулися… ціни

У регіоні вже став бородатим такий анекдот. Запитує турист туриста, який побував на Тернопіллі: «Ти довго затримався в них?» А у відповідь чує: «Тобі бажаю побути там довго. А я зареєструюся — і швидше у готель до Львова чи в Івано-Франківськ». Така оцінка привабливості регіону його гостями, схоже, ще тривалий час передаватиметься з уст в уста… Слабенька туристична інфраструктура — стереотип, який формувався роками, і долати його доведеться теж роками. І хоча в будівництво місць проживання та відпочинку в області місцеві підприємці інвестують не такі вже й малі суми — в середньому від 1 до 2,5 млн. гривень, до справжнього готельного ренесансу ще далеко.

Будівництво готелів зафіксоване в різних куточках області — як на півдні, так і на півночі. Пік припадає на Тернопіль. У самому обласному центрі місцеві підприємці останніми роками спорудили до десятка готельних комплексів. Типово вони виглядають так: номери, бар-ресторан, іноді сауна, більярд, перукарня. Та найновіша тенденція — спорудження мотелів-кемпінгів, до складу яких входить автостоянка і мийка машин. Уже з’явилося шість—сім таких комплексів і в недалекому майбутньому очікується ще три.

Розкішний готель, у якому номер складається з просторої спальні, вітальні, коридору, ванни-душу, туалету, облаштований вишуканими меблями, відеотехнікою, холодильником, де є ресторан, перукарня тощо, — один із найдорожчих у Тернополі. Він прирівнюється до європейських чотиризіркових і може задовольнити смаки найвибагливіших клієнтів. Зупиняються тут майже виключно найуспішніші бізнесмени з України й закордону та дипломати. Вартість проживання — від 490 до 550 грн. за добу, і заповнюваність номерів перевищує 25 відсотків, чого і слід було очікувати. В іншому типі «тимчасових поселень» — мотелях-кемпінгах — ціна проживання доступніша й поки що не виходить за межі 200 гривень. Номери тут заповнені більш ніж наполовину. Але, знову ж таки, переважна більшість відвідувачів — ділові люди.

Новозбудовані готелі в місті найчастіше мають сім, шість, а то й три номери. Організована туристична група тут аж ніяк не розміститься. Туристи, які відвідують місто, зазвичай традиційно ночують у готелях «Галичина» і «Тернопіль» або змушені поселятися в оздоровчо-відпочинкових комплексах за межами міста чи й узагалі їхати геть.

Власник одного з найпрестижніших у Тернополі готелів — «Юко» — Іван Юхнович більш ніж упевнений, що приватний готельний бізнес чутливо реагує на дві речі: рівень ділової активності в регіоні та приплив сюди туристів. «Якщо не особливо сприятливий діловий клімат і мало туристів, — каже він, — годі й сподіватися на потужні готелі. Капіталовкладення в цю сферу — довгоокупні, а коли така ситуація, то невідомо, чи взагалі вони повернуться».

Статистика свідчить про дещо протилежне. По-перше, ділова активність у регіоні з великими потугами, але все-таки набирає росту і сили. Торік більш ніж на третину зросло виробництво промислової і сільськогосподарської продукції, зростало воно і в минулі роки. Побільшало суб’єктів малого й середнього бізнесу. По-друге, якщо, за офіційними даними, у 2002 році в області побувало понад 25 тисяч туристів, то торік — удвічі більше.

— Темпи промислового зростання ще не можна назвати успішними, — вважає заступник міського голови Тернополя, начальник департаменту економіки міської ради Богдан Нечай. — Зважте, великі та середні підприємства працюють на половину, а то й на третину своїх потужностей. Малого бізнесу теж «приростає» небагато. Тому ділова активність загалом млява. З іншого боку, готельний бізнес тісно пов’язаний із розвитком іншої туристичної інфраструктури, зокрема зі станом доріг. А окремі дороги в Тернополі, які ведуть до готелів, розбиті, занедбані й роками очікують хоча б поточного ремонту…

Готельні комплекси в області підприємці споруджують майже виключно за власні кошти. Якщо їх бракує, то новобудови часто перетворюються у довгобуди. Кредитна підтримка міні-готельного будівництва в регіоні ще й не народилася, немає відповідних проектів. Хоча деякі сусідні області у цьому питанні вирвалися далеко вперед. Особливо вартий уваги досвід Івано-Франківського регіонального фонду підтримки підприємництва.

Кістяк готельного господарства в Тернополі — «Галичина» і «Тернопіль» — веселий час приватизації якось пережили. Далі сталося не найгірше — у них проведено поточний та капітальний ремонти, в одному встановлено автономну систему водопостачання та підігріву води, загалом оновлено понад 60 номерів, їх наблизили до європейського зразка. Та майже всі інвестиції здійснюються з доходів готельного господарства. А власники, які володіють великими пакетами акцій, не поспішають вкладати кошти від інших видів своєї діяльності. І тому, наприклад, один із перспективних проектів — створення в «Галичині» культурно-розважального центру вартістю 2,5 млн. доларів — завмер в очікуванні сторонніх інвесторів.

А поки що серед відвідувачів цих готелів, як запевняє голова правління ВАТ «Тернопіль-готель» Станіслав Головко, туристи становлять лише п’яту частину. Для організованих туристичних груп вартість проживання зі сніданком… 90—95 гривень на добу. Дешевша у Тернополі хіба що ночівля за 18—30 гривень у відомчих готелях гуртожитського типу, де ви не потішитеся ані телевізором, ані холодильником, а наявність води залежить від централізованого постачання. У таких півзіркових «обитовнях» кожне вільне місце — на вагу золота. Його замовляють заздалегідь і не переймаються непроведеною реконструкцією. Але якщо масовий турист хоче в Тернополі або Чорткові заночувати в цивілізованих умовах і за нижчу ціну, для нього придумали повчальний жарт: «Читай ціни на нерухомість і на готелі! І тоді обов’язково сюди не приїдеш».

Приватний готель у селищі Дружба поблизу Теребовлі — приємний виняток. Стартував він ще 1996 року чотирма номерами. Нині їх уже чотирнадцять, обладнаних сучасними меблями, телевізором, санвузлом. Цілодобово подається гаряча й холодна вода, є бар. Зупинитися одній особі тут коштуватиме 15—40 гривень. У готелі, як розповів його власник Ростислав Струтинський, уже може поселитися організована туристична група, а впродовж нинішнього року кількість місць зросте до 50.

Готелі, доступні для туристів із середніми статками, — в регіоні явище рідкісне. І цю вільну нішу почали заповнювати індивідуальні будинки в мальовничих селах. Уже заявили про себе два десятки власників садиб, які приймають або готові прийняти туристів. Для рекламно-інформаційної підтримки такого виду діяльності нарешті створено регіональний осередок Спілки сприяння розвитку сільського туризму. Найближчим часом буде видано довідник із прізвищами й адресами власників туристичних садиб.

Керівник осередку, заступник голови Гусятинської райдержадміністрації Ігор Стефанів розглядає оази сільського туризму як здорову конкуренцію готелям — і необгрунтовано дорогим, і дешевшим. «Доба проживання з триразовим харчуванням вкладається у 45—50 гривень. Ну хіба це не приманка для масового туриста?!», — логічно запитує він.

Все-таки розвиток туризму без готельної активності уявити важко. Та переконати у цій взаємозалежності багатьох місцевих чиновників і ділових людей, виявляється, не легше. Майже всі комунальні готелі давно продані, у цих приміщеннях розмістилися офіси й магазини. Нині на пальцях можна перелічити райцентри, в яких колишній комунальний готель замінили два—три нові приватні «поселення» для гостей. А готелів, розрахованих принаймні на одну туристичну групу, з’явилося не більше десяти. У деяких райцентрах, зокрема Збаражі, Бережанах, Теребовлі, де сконцентровано чимало історичних об’єктів і пам’яток природи, немає жодного готелю!

Не дороги, а курява і туман

Туристові неодмінно запам’ятається ще одна особливість краю — дороги. Якщо готелі чи мотелі лежать поблизу шляхів всеукраїнського чи міжнародного значення, вважайте, їм ще пощастило. Бо місцеві дороги, навіть і в обласному центрі, здебільшого мають вигляд як після фронту. Однак очікувати значних бюджетних інвестицій у них не варто. На ці потреби останніми роками з міського бюджету виділяють 3,6 — 3,5 млн. гривень, чого вистачає на капітальний ремонт двох-трьох туристично-готельних трактів. Позиція департаменту житлово-комунального господарства міськради незрушна: ми віддаємо перевагу капітальним ремонтам доріг. А коли бюджетних коштів бракує, то підприємці — власники готелів — повинні взяти пайову участь у фінансуванні цих робіт. Представники бізнесу зазвичай відповідають: ми платимо податок із транспортних засобів, тож нехай міська рада і ремонтує дороги.

І до мальовничих гір з унікальною рослинністю в Медоборах, і до найбільших карстових печер у подільській частині області туристи роками під’їжджають розбитими грунтовими дорогами, які або зовсім не бачили твердого покриття, або давно потребують нового. Асфальтовані дороги — це десятки тисяч гривень. Переважна більшість природних перлин перебуває в селах. А в сільських бюджетах, наприклад Борщівського району з його відомими печерами, на «дороги» щорічно акумулюється не більше 1—2 тис. грн.

Знамениті карстові печери — Кришталева, Вертеба, Озерна, Оптимістична цивілізованих під’їзних шляхів не мають і навряд чи найближчим часом матимуть. Ці неповторні природні об’єкти перебувають у користуванні різних організацій — то з Тернополя, то зі Львова… Вони активно використовують печери у туристичних цілях, заробляють гроші, але в облаштування доріг ще не вклали жодної копійки! Голова Борщівської районної ради Іван Чепесюк підказує помічні, на його думку, ліки від байдужості до розбудови інфраструктури. Нещодавно у районі створено окреме комунальне підприємство, яке, окрім рекламно-видавничої діяльності (видання туристичних карт, путівників і т.п.), домагатиметься передачі йому в користування всіх карстових печер. «Тоді, — більш ніж упевнений районний керівник, — ми зможемо вкладати частину доходів від туризму в будівництво під’їзних шляхів. Інакше нічого не вийде!»

Потрібно якихось два—три десятки тисяч гривень для завершення облаштування археологічного маршруту в печері «Вертеба». «Для будівництва акрополя поблизу печери, де було б відтворено життя і побут трипільських племен, а довкола розмістилися б магазини із сувенірами, кафе, ресторани і т.п., я шукаю інвестора аж у Канаді, — розповідає міський голова Борщова Іван Башняк. — Але західному інвестору байок не розкажеш. Його відлякує і несприятливий загальний інвестиційний клімат в Україні, і неврегульованість законодавства».

Так само невідомо, коли дочекається інвестора інший, не менш вартісний проект археологічної реконструкції давньослов’янського храму з відомим у світі Збруцьким ідолом у горах Медоборах. Один з ініціаторів проекту — заступник голови Гусятинської райдержадміністрації Ігор Стефанів — запевняє, що цей задум окупиться скоро, за три роки. Але 150—200 тисяч гривень потрібно десь знайти.

Добрим прикладом вирішення «дорожньої» проблеми є село Монастирок у Борщівському районі, де зберігся унікальний давньослов’янський печерний храм з ІХ століття та церква XVI століття. Тривалий час дорога до цих пам’яток була розбита. Але її відновили — частково за кошти місцевого бюджету, а в основному спонсорували місцеві підприємці. Але таких сіл, де влада і бізнес знаходять спільну мову, — одиниці.

Начальник управління туризму облдержадміністрації Михайло Лисевич відсутність у районах елементарної туристичної інфраструктури пояснює, з одного боку, «недалекоглядністю підприємців, котрі не бачать у туризмі перспектив і вкладають кошти лише в швидкоокупні галузі», а з іншого — «впертим небажанням деяких районних влад працювати з інвесторами». У цій думці, мабуть, є підтекст із висновком. Бо якщо ми не створили умов для прийому масового туриста, працюємо на інші регіони й міста держави, то це, звиняйте, проблеми не чиїсь, а наші.