Провінціалізм — це самовдоволеність.
Провінціали бувають різних видів, і рядовий провінціал із глибинки, плоть від плоті своєї глухомані, — ще найприйнятніший і терпимий вид.
У такого, скажемо так, провінційного провінціала багато милих і навіть зворушливих рис. Він, хоч і пам’ятає про існування великого світу, — вважає свою провінцію найкращим місцем на землі, а себе й собі подібних — найрозумнішими та найправильнішими з людей. Але це так зрозуміло і так простимо. Скромні масштаби його батьківщини роблять і його підсвідомо скромним. Є в цьому якась тиха, затрапезна гармонія. Його агресивність — це вроджена агресивність собаки, що стереже своє подвір’я. Його добродушність — це лінива зверхність великого пса, котрий визнав вас безпечним. Його обмеженість настільки ж очевидна, як і географічна обмеженість його околиці. Йому нічого іншого й не потрібно — хіба вже тільки цього не досить, аби примиритися з ним?
Цей мирний буколічний провінціалізм невтримно викликає в пам’яті дитинство, і шкільні канікули, які обов’язково проходили в гостях в улюбленої тітоньки, котра неодмінно живе де-небудь у глухомані, і нескінченний літній день у потоках сонячного світла.
Багато в усьому цьому від поетичної ідилії, багато вигаданого, вичитаного, але це, безсумнівно, один із найневинніших самообманів. І провінціалізм такого штибу можна вважати природним. Мир йому та спокій.
Цей невинний провінціалізм добре відомий, і жителям великих міст не набридає з нього кепкувати, не підозрюючи, що самі сьогодні впали в провінціалізм, куди відразливіший і небезпечніший. Саме про нього, майже нікому не відомого, з огидним, захованим під іншими, благопристойними іменами обличчям, ми зараз і поговоримо.
Колись земля була центром всесвіту. Усе небесне шатро оберталося навколо неї, сонце, зірки й місяць сходили й заходили тільки для того, щоб освітити, зігріти та прикрасити її дні й ночі.
Ця царствена омана робила людину і правда царем. Вона виховувала й заохочувала в ній таку чудову рису, як почуття власної гідності. Про провінціалізм у нинішньому значенні слова тоді не могло бути й мови. Гордість і самовдоволення — два протилежні полюси в самовідчутті людини.
Між ними розташовано помірні й екваторіальні області критичного аналізу та скепсису, але мова зараз не про це.
Успіхи науки скинули землю на рівень скромного супутника сонця. Це було початком тих нескінченних поступок, які гордість одна за одною змушена була робити самовдоволенню. Її довго ще підживлювали всі передові ідеї того часу й наступних століть: людина брала свою долю в свої руки, і це надавало їй значущості у власних очах. Ідея прогресу попрацювала в цьому сенсі багато і плідно.
Значення гордості, втім, поступово падало разом із відмиранням так званих станових забобонів, а самовдоволення тим часом неухильно зростало та зміцнювалося з підвищенням загального добробуту, з успіхами промисловості, прикладної науки та всієї цивілізаційної діяльності загалом. Не слід забувати, що цивілізація та прогрес — зовсім не обов’язково ідентичні поняття. Можна навіть стверджувати, що майже всі досягнення людства раніше чи пізніше оберталися проти нього.
І нарешті, після багатьох поневірянь і потрясінь, після двох світових воєн і атомних вибухів налякані земляни перевели дух і якось раптом вступили в нову, ніким, здається, із соціальних пророків не передбачену й не напророчену стадію: у так звану еру споживання, котра, як завжди в таких випадках дивовижних порятунків, уявляється надійною і безстроковою. Новий, нечуваний заклик, нескінченно помножений усіма сучасними засобами відтворення та зв’язку, пронісся над землею: споживачі всіх країн, єднайтеся!
І загальний, повальний, нечуваний провінціалізм охопив мало не все людство.
Передусім, земля, зменшена до розмірів дитячого м’яча колосальною швидкістю й доступністю переміщень, стала нарешті саме тим, чим є по суті: маленькою кулькою в маленькій і периферійній зоряній системі, загубленій десь на темних околицях галактики. От світоглядна основа нового провінціалізму, перерости який людина сьогодні не в змозі.
Потім нехитрий ідеал споживання з активною допомогою новітніх засобів масової інформації став загальноземним ідеалом у буквальному сенсі слова. Люди, нібито перемішані у велетенському міксері, втратили індивідуальні риси, стали майже однаковими. Це психологічна основа провінціалізму: убога схожість потреб і засобів їх задоволення, боротися з якою ніхто не збирається.
І, нарешті, його найнебезпечніший бік: провінціалізм душевних проявів. Ледачі духом — це саме ті, хто не знає розчарування в собі й невдоволення собою, хто не відає покаяння й задоволений своїм рівнем, своїми можливостями, своєю культурою, не помічаючи, що рівень цей — рівень сірості, можливості обмежені стандартними проблемами та стандартними еталонами існування, а чисте озеро культури перетворилося на гниле болото масової культури, на периферії якого елітарні жаби верескливо виводять свої трелі й роблять атракціонні стрибки.
Таким чином, можна сказати, що за останню тисячу років людство пройшло великий і важкий шлях духовної деградації: від царя всесвіту — до міщанина космічної глушини; всі зусилля та вражаючі звершення його можливостей і розуму досі тільки прискорювали і прискорюють далі його падіння. Парадоксальний результат, про який в ейфорії зовнішніх завоювань не думає ніхто. Чи означає це, що шлях, обраний нашою цивілізацією, хибний? Мабуть, так воно і є.
Як же позбутися чіпких щупалець усесвітнього провінціалізму, який вульгаризує існування та принижує людську гідність?
ІІ