Що робити, коли душа потребує модерного, а реальність пропонує блокпости, занедбаний ландшафт і безробітних сусідів? Як подолати токсичну постіндустріальну депресію, і чи виліковне це взагалі - коли війна?
У той час як альтернативні культурні осередки "великої" України працюють під гаслом "бери і роби", на визволеній Донеччині зміни відбуваються з мотивацією "роби або вмирай".
Не дивно, що майже всі креативні простори Донецької області закорінені у волонтерстві. Волонтерам не звикати здійснювати неосяжне через практику малих справ - сумлінно, терпляче, не сподіваючись на те, що буде легко, але з подекуди навіть ірраціональною впевненістю у результаті. В цій системі координат створення нової соціокультурної екосистеми замість застарілої моделі, що руйнується, є логічним відтворенням здобутої відповідальності за країну, вже почасти втіленої на волонтерському фронті.
Вільний простір (простір ідей, хаб, третє місце, коворкінг із кавою чи, навпаки, антикава з коворкінгом, анти-кафе, арт-платформа, makerspace) - це місце сили, впливу й тяжіння для людей, яким комфортно відчувати себе дорослими. Вони справді виросли з традицій радянських вертикальних ієрархій - школи, заводоуправління, міськвиконкому, жеку - й оцінили магію горизонтальних зв'язків, коли кожен посилює синергію спільноти власними ресурсами. Найважливіше, що ти усвідомлюєш свою ефективність і можеш нею керувати. Якщо ресурсу багато - ти генеруєш і надихаєш, якщо раптом стає замало - тебе підтримають інші.
"Моє місто
хворе на ПТСР"
Більшість арт-просторів з'явилася на Донеччині наприкінці 2015-го - на початку 2016-го років, саме тоді, коли розпочалися процеси волонтерського вигорання. Жити самою війною було вже неможливо: волонтери лише віддавали, нічого не отримуючи натомість, а проблем тільки більшало, бо розшматоване окупацією та політиками суспільство потребувало додаткових зусиль - так само, як армія, переселенці, діти-сироти, тільки все разом… Освіта, соцзахист, місцеве самоврядування, медицина - треба було або системно долучатися, або опустити руки. Так з'явився запит на творення, на позитив, на культурний перепочинок, що збагачує, і на безпечне енергетичне середовище, що заряджає. Переформатування діяльності на культуру й просвітництво не обмежило волонтерських активностей, навпаки - розширило аудиторії, збалансувало цінності, посадило їх на платформу громадянського суспільства.
Згодом ці платформи в різних містах перетворилися на маленькі інституції з власною унікальністю, ба навіть ідентичністю - як-от "халабудяни", засновники й відвідувачі вільного простору "Халабуда", що в Маріуполі.
"Халабуда" виросла з волонтерської комори ГО "Східна Брама" й фотоклубу "Вітамін", що ними керував засновник "Халабуди" Дмитро Чичера. "Дмитре, ти ж підприємець, нащо тобі це треба, якесь третє місце? Відкрий краще шаурму", - так його "підтримували" родичі. Зрештою, за власний кошт Дмитро зробив ремонт на орендованій площі понад 350 квадратів і побудував там свій "дім поза домом", бо третє місце - це і є та частина міського простору, що не пов'язана з домівкою і роботою, куди будь-коли у вільний час може прийти кожен, незалежно від соціального статусу, фінансового стану, віку чи професії. Просто поспілкуватися й отримати додаткові можливості для розвитку.
Деякі люди, що були поруч на початку, із часом пішли, а ті, що залишилися, вже не можуть пригадати всього, що зроблено за півтора року існування. Напрацьовано методики "швидкої освіти": курси комп'ютерної грамотності, проектного менеджменту, поглиблене вивчення бухгалтерських програм, Excel, 3D Max. Проведено безліч майстер-класів, семінарів, тренінгів, психологічних ігор, презентацій, конференцій, круглих столів. Школа фотографії. Робототехніка. Крафтове виробництво ЦЕХ. Молодіжна Майстерня соціальних ініціатив. З недавнього - музичний арт-пікнік, організований школярами, профорієнтаційний АнтиТабір для підлітків, залучення шведської Beetroot ІТ-академії…
"Щодо контенту - проблем немає, ідей навіть більше, ніж можемо втілити. Ми не переймаємось, якщо проект "не пішов" - значить, іще не на часі. Так сталося, наприклад, з English speaking club - рік тому охочих не набралося, а зараз аншлаг", - розповідає арт-директор і співзасновник "Халабуди" Галина Балабанова.
Як театру потрібен глядач, креативному простору потрібен споживач. Тож "халабудяни" усвідомлюють, що мусять створювати не лише правильний і вчасний культурний продукт, а й попит на нього. Культура споживання неформального креативу не є базово високою - не кожному легко вийти з усталеного формату організації свого дозвілля. Для багатьох містян звичними статусними заходами "культурного" відпочинку залишаються концерти
"95 кварталу" раз на рік у БК Металургів. Це зона комфорту, прийнятна і зрозуміла. Як шаурма. Як "корпоративи" по п'ятницях. Викид адреналіну, а потім апатія й безпорадність, які завжди наздоганяють людей слабкої волі, ще й знесилених війною - щоб доламати.
"Міста, яких не торкнулася війна, ніколи не сплять. А моє місто хворе на ПТСР, - пише маріупольський журналіст Іван Синєпалов. - І ніби на вулицях давно вже спокійно, і рівень злочинності впав, і літо в розпалі. І навіть бари й паби завжди забиті під зав'язку. Але бракує якоїсь підсвідомої свободи".
І тому щотижня вночі в "Халабуді" дивляться мультики - випробовують межі свободи, часу і простору, моделюють майбутню культуру привласнення нічного міста активною молоддю. А щосуботи тут вивчають японську мову - щоб здивувати мозок, протестувати його можливості. Такі керовані стреси запускають процеси накопичення творчої групової енергії, що поступово набирає потужності, проривається назовні й призводить урешті-решт до тектонічних соціальних зсувів.
Зсуви вже відбуваються. Торік траплялося, що заходи відбувалися лише для "своїх" - п'яти-шести засновників та завсідників. На сьогодні "Халабуду" відвідують 20-40 людей щодня.
Або так. У Дружківці приблизно 64 тисячі населення. До заборони "ВКонтакте" місцевий інтернет-журнал "Халва" мав там понад дев'ять тисяч підписників. Нині йдуть "перетоки" на Фейсбук-версію - тут поки що 1500. А розпочиналося все також з п'яти людей та їхнього бажання нівелювати цивілізаційну прірву між столицею та провінцією.
"Якщо живеш у маленькому містечку, то "в нас ніколи не буде кінотеатру" - це наче діагноз. Ми розповідаємо людям, що вони гідні всього, чого забажають, але треба самим щось робити, реагувати на зміни в країні, створювати ауру позитивних змін", - каже керівник ГО "Нова Дружківка" і Платформи ініціатив "Халва" Сергій Пронкін. Його теми - візуальна репрезентація та урбаністіка. Через цю філософську призму він розглядає і міські трамваї, і парки, і дизайн крамничок, і будівлі непрацюючих заводів: "У нас вистачає локацій, які в індустріальному плані вже мертві. Тож крок за кроком, переймаючи кращі світові зразки, ми зробимо Дружківку центром сучасного індустріального туризму". Але є й поточні виклики. Наразі на базі дружківського хабу готується відкриття Ресурсного центру, що сприятиме появі нових осередків впливу - зокрема в селах і селищах, які в перспективі мають увійти до об'єднаної громади. Сергій вважає, що таких організацій має бути не менше ніж 10, бо "у великій родині є свої плюси й мінуси, тому треба вчитися комунікувати й запобігати конфліктам".
"Аби не заважали"
Що ж до комунікацій, то "Халва" "щасливчик" серед хабів Донеччини, бо має своє незалежне медіа, нехай лише в Інтернеті. З типового місцевого пабліка журнал "Халва" перетворився на справжнє ЗМІ, що працює з дотриманням журналістських стандартів, балансів думок. Тележурналісти "Халви" беруться за проблемні теми, що їх замовчують офіційні ЗМІ Дружківки, а також устигають охопити події сусідніх міст - Костянтинівки, Краматорська, Торецька й Святогірська.
"Насамперед ми навчаємо людей критично ставитися до заяв влади і відстоювати свої права, - каже журналістка Світлана Агаджанян. - Раніше доволі часто люди відмовлялися зніматися, ховали обличчя - боялися, не довіряли. Зараз таких випадків поменшало, особливо молодь нас підтримує. Влада також починає реагувати на сюжети - поліпшилася робота громадських приймалень місцевих депутатів, звільнено хамовиту чиновницю". На утримання журналістів потрібні кошти, їх не завжди вистачає, тож доводиться волонтерити й шукати приробіток деінде. Але втрачати власний медіаресурс із лояльною аудиторією Дружківка не збирається - надто сумний досвід інших міст, де в інформаційному полі суспільні простори зі своїми ініціативами відсутні, бо їхні досягнення привласнює собі влада. Так, "Халабуда" нещодавно з подивом дізналася, що шведська ІТ-академія, виявляється, зайшла до Маріуполя "з подачі мера". "Постійно надсилаємо в наші друковані видання прес-релізи про проведення важливих для міста заходів, але, на жаль, вони мало цим переймаються. За весь час вийшло всього три статті в місцевих ЗМІ", - кажуть у бахмутському Просторі Ідей "Майстерня", який працює з літа 2015 року, і проектів там вистачить на цілу книгу позитивних - таких потрібних на Донеччині! - репортажів. Це і дитяча студія пластилінової анімації "Кабачок", і випуск молодіжної газети "МАЯЧНЯ", комп'ютерні курси для літніх людей, виступи різдвяних вертепів, студія кавової іграшки, проведення першого літературно-музичного фестивалю "Відкритий мікрофон"…
Стосунки з владними структурами та підконтрольними їм ЗМІ - найболючіше питання для менеджерів хабів. "Не заважають - і на тому спасибі", - така неоптимальна формула нікого, звісно, не влаштовує. Всі розуміють, що треба вибудовувати комунікацію, а не просто брати дозволи на проведення публічних заходів. Усі в один голос із заздрістю згадують фундацію "Тепле місто", яка об'єднує суспільні інституції, владу та бізнес в Івано-Франківську. Проте є істотна перешкода - чинна влада на Донеччині поки що намагається з громадянським суспільством скоріше конкурувати, ніж співпрацювати. Хоча, на думку волонтера ООН з питань розбудови миру Андрія Лагуноу, найбільш перспективними в контексті змін є формати, що "ініціюються та реалізуються знизу, саме громадою, і мають за собою запит суспільства, міцну сміливу команду й готовність до нелегкого шляху перетворень".
Це очікувано швидко зрозумів бізнес, який, на відміну від влади, дедалі більше демонструє соціальну відповідальність і чутливість до громадських рухів, ба навіть сам їх очолює. "Майстерню", наприклад, започаткував на базі магазину будматеріалів його власник Сергій Ніколаєнко, він же її й утримує і розвиває. Про стале підґрунтя для меценатства на Донеччині говорити, мабуть, зарано, але багато представників бізнесу допомагають хабам у проведенні заходів, організації ремонтів, сплаті комунальних послуг. У Краматорську переселенка з Донецька віддала частину свого приміщення у безоплатну оренду креативному простору FreeUa, відкритому теж переселенками. А місцеве ІТ-підприємство цього літа надало дитячому табору тренерів з 3D-моделювання.
Для декого з підприємців такі пожертви - додаткова реклама, для декого - інвестиція у створення сприятливої економічної атмосфери. Бо головний напрям FreeUa, до речі, - саме підтримка малого та середнього бізнесу, а також розвиток фриланс-культури. За рік роботи більш як 20 відвідувачів бізнес-тренінгів відкрили ФОПи й розпочали підприємницьку діяльність. Керівниця простору Христина Шостир розповідає про "френдрайзинг" (коли ресурсами допомагають друзі) і networking (коли, наприклад, за кавою у коворкінгу майстрині отримують від айтівців необхідні контакти й поради щодо створення та просування сайтів). "Ми створюємо банк ідей та мережу допомоги для їх реалізації. Взагалі-то серед підприємців не є традицією ділитися з усіма своїми ідеями, але на наших заходах відбувається саме так", - Христина вважає це унікальним досвідом Донеччини, який гідний поширення. Свій заклад вона теж позиціює як підприємство, тільки соціальне.
Бути вільним - це дорого
У визначенні ефективної моделі господарювання міститься ще один виклик для креативних просторів Сходу України. "Успіх вільного простору вимірюватиметься у позитивних трансформаціях суспільства, у довгостроковій перспективі. Тож ефективність його функціонування залежатиме від того, наскільки проект буде самоокупним та усталеним. Мається на увазі не комерціалізація, йдеться про незалежність від грантів", - вважає Андрій Лагуноу. Менеджери вільних просторів на цьому вже добре розуміються. Бо бути вільним - це дорого. Бути вільним - це кава й комп'ютери, фарби для дітей і заснування незалежних медіаресурсів, комуналка й ремонти…
За даними проекту Гете-інституту "Культурно-освітня академія" (листопад 2016 року), культурні простори невеликих міст центральної України на 50% утримуються за кошти добровільних внесків команди й відвідувачів, на 20 - за кошти від платних заходів, іще на 10 їх фінансують місцеві управління культури, і лише 20% становлять грантові кошти.
На Донеччині ситуація трохи інша. Більшість вільних просторів тут усе ж таки повноцінно запрацювала вже після отримання грантів. Це й зрозуміло - якщо пам'ятати про волонтерський або переселенський бекграунд засновників хабів на тлі війни та окупації. На власному ресурсі стартували хіба що "Халабуда" й "Майстерня", до яких фінансова допомога від USAID надійшла приблизно через півроку. Через моніторинг Львівської освітньої фундації донори самі їх знайшли й самі запропонували - так з'явилися нові меблі, устаткування, залучено тренерів.
Наразі простори трохи заробляють на коворкінгах та презентаційних заходах, ці гроші переспрямовують на соціальні ініціативи. За деякі курси і майстер-класи відвідувачі готові платити, але перетворення їх на цілком комерційні проекти неможливе. По-перше, це суперечить головним принципам просвітницьких платформ - доступність, надання рівних можливостей для соціалізації та партисипації, тобто залучення до спільнодії. А по-друге, треба враховувати недостатній рівень споживчої спроможності Донеччини, тим більше що кількість хабів зростає, і вони починають конкурувати в межах одного міста.
Йдеться про найсильніших, бо слабкі вже закрилися - не вижили без грантів. Нові, що з'являються, вже дуже відрізняються від мастодонтів вільних просторів Донеччини - краматорської "Вільної хати", створеної в грудні 2014 року, та слов'янської "Теплиці", започаткованої у травні 2015-го. Вони більш технологічні, гнучкі, краще обізнані в стратегічному плануванні, наполегливіші у вибудовуванні партнерських взаємин із владою.
Вимоги донорів також ускладнюються. Надія Чорна-Бохняк, менеджер Ukraine NGO Forum, що працює з Британським та Австралійським посольствами, вважає запорукою ефективності просторів "професіоналізм, уміння співпрацювати й знаходити найважливішу вільну нішу" - за наявності саме таких рис (майже бізнес-компетенцій) донори надають перевагу та допомогу.
На чільне місце виходять інноваційні технології управління. Нещодавно у Краматорську за підтримки Британського посольства відкрився HUB Громадських Ініціатив - ще один з мережі хабів на Сході України, що їх ініціює NGO Forum. Його технологічність помітна навіть у підході до створення команди: до складу виконавців залучено потужну ГО "Інша Освіта", місцеві ресурси посилені експертами, що мають досвід навчання та профільної роботи за кордоном.
Тут розраховують не на волонтерство чи меценатство, а на ефективність ціннісних мереж партнерства. "Різниця в тому, що меценат є одноразовим вкладником, а соціальний і соціально відповідальний бізнеси створюють партнерства з громадськими організаціями для тривалої співпраці задля досягнення спільної соціальної мети. Це і є сталість", - пояснюють у хабі. Тут також упевнені, що модель "взаємодіяти з владою і залишатися незалежними" - цілком робоча, саме в цьому напрямку вже й працюють.
Наразі команда хабу лише розгортає свою діяльність, щомісяця звітуючи започаткуванням нових амбітних проектів - розраховуючи, втім, на марафон. Бо системні перетворення, зміна менталітету, віталізація середовища - це не швидко. І на цьому шляху на вільні простори Донеччини чекає ще багато викликів та випробувань.
Місія змінювати і будувати
Їх поки що небагато. Вони різні й однакові. Кожен з них затребуваний і є прикладом для інших. У них немає спільної програми дій, фізично вони працюють у різних регіонах і не завжди спілкуються, але власними шляхами виходять на одні й ті самі завдання - на необхідність працювати з сільськими громадами, наприклад. Створення громадських організацій і культурних осередків, "швидкі знання" та самозайнятість, бізнес-навчання та урбан-фермерство - цього потребують усі села Донеччини без винятку. Тож локацій для докладання зусиль вистачить на всіх.
І нехай нам не завтра доведеться записуватися на екскурсії до індустріальних арт-резиденцій Дружківки, Костянтинівки чи Добропілля. І байдуже, що ком'юніті, яке розвиває місто, більшість містян іще взагалі не помічає. Активні люди, навіть у меншості, спроможні скласти критичну масу і перетворити локальний ефект присутності на остато́чність.
Чому все це - про Україну? Тому що молодь з вільних просторів - це вже остаточно про відповідальність, включеність і кропітку натхненну працю. Вони так вирішили самі. Вони вже взагалі не озираються назад - тільки вперед, разом зі своєю країною. Бо в них це, бачте, місія.
Засновник маріупольського простору Дмитро Чичера допомагає мені закінчити статтю так: "У побудові нашої нової країни ми на етапі заливання фундаменту. Далеко не всі розуміються на будівельних роботах і бачать, якою вона, ця нова будівля, буде. Але той, хто хоче будувати і не вміє, - вчиться. Ми навчимося бути частиною будівельної компанії "Україна". Ми навчимося заливати фундамент і заощаджувати ресурси. Ми навчимося взаємодіяти і працювати в команді. Ми нові люди цієї країни. Цілеспрямовані, загартовані, впевнені, невиспані, втомлені, вічно зайняті, але з палаючими очима - і ми переможемо".
Текст підготовлено в рамках проекту, який здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через Міністерство закордонних справ Канади.