З незапам’ятних «печерних» часів кінь став служити людині. Шанувальники дохристиянської релігії наших предків — так званої рун віри — навіть запевняють, що коня вперше приручили саме на території сучасної України. Не будемо з цим твердженням ані сперечатися, ані беззастережно погоджуватися. Головне те, що мало не з часів Адама ми «домовилися» з прекрасною, гордою твариною, і вершник на коні так само, як і орач із плугом, стали символом людської цивілізації. І хіба коні в тому винні, що людина зробила їх воїнами, змусивши мчати назустріч один одному, стикаючись у смертельних схватках у безкраїх степах. А якщо пригадати історію, то безсмертну славу здобули не лише англійські скакові, орловські й російські рисаки, а й українські коні.
А для селянина конячка стала невтомною робітницею, годувальницею. Нею ж і залишається в добу трактора та комп’ютера: де нашому задушеному податками фермеру взяти гроші на трактор, легше вже чотириногого купити. І хоч перестав кінь бути воїном, зате за повною програмою використовується в спорті. А конину їдять, виявляється, не тільки мусульмани — у будь-яких хороших сирокопчених ковбасах, приміром салямі, є м’ясо коня.
У гостях на манежі
До речі, про терміни. Фахівці, що мають справу з кіньми, слова «кінь» дуже не люблять і вживають украй рідко. Адже «кінь» — синонім мерина, кастрованого жеребця — того самого, на якому в’їхав у Менг безсмертний д’Артаньян. Для справжнього коняра існують лише три терміни: «жеребець», «кінь» і… «мерин». Позаяк світова література з цим не згодна, то, сподіватимемося, майстри своєї справи нам вибачать і «коня».
Де в нетрях столиці початку XXI століття можна щодня милуватися вершниками, що гарцюють на конях? Таке місце є. Головний сервісний технологічний центр з конярства й кінного спорту. Ми з начальником департаменту продукції тваринництва Міністерства аграрної політики України Юрієм Мельником — його гості.
Для того, хто бачив коня лише на цирковій арені й у кіно, тутешня обстановка наповнена екзотикою. Святая святих центру — оспіваний у творах мистецтва манеж. Близько двох десятків юнаків і дівчат, у тому числі зовсім юних — не старші 10—14 років, виконують мудровані па на конях найрізноманітніших мастей, забарвлення й норову. Без ексцесів, звісно, не обходиться. У певний момент, втративши контроль над сірим у яблуках, руде дівчатко опиняється на землі. Але заспокоювати «дитину» її наставникові, заслуженому майстру спорту, чемпіону Олімпійських ігор, призеру чемпіонатів світу та Європи Юрію Олександровичу Ковшову не довелося. Обтрусившись, дівчатко за хвилину вже знову, як амазонка, гарцювало на скакуні. Утім, просто їздити верхи — тут аж ніяк не головне. Головне — випробувати коня на витривалість, працездатність, виховати майбутнього штатного наїзника, а в кращому разі — класного майстра кінного спорту. У Головному селекційному центрі зосереджені кращі кадри вищої школи верхової їзди України.
— Коней тренують штатні наїзники центру, — розповідає Юрій Ковшов. — Більшість їх прийшли сюди дітьми. Тут їх навчають, виховують, і через певний час наші хлопчики й дівчатка стають справжніми наїзниками. Нам удалося зберегти безплатну основу дитячих занять кінним спортом. Дітей відбираємо за фізичними даними, із десятка залишається один, але, як правило, ці хлопчики та дівчатка вже на все життя. Завжди настає момент, коли їх беруть на постійну роботу наїзником — випробувачем коней. Найчастіше закінчують сільгоспакадемію чи інститут фізкультури і є тим штатом, який тренує тварин. Найздібніші стають спортсменами й виступають на міжнародних змаганнях, приносячи Україні славу.
…Вища школа верхової їзди України великою мірою тримається на династії Ковшових. Тут працював покійний Олександр Ничипорович Ковшов, тут працює його син Юрій. Виховує молодь брат Юрія Валерій і його дружина Тетяна. Поруч — сини Юрія і Валерія. Тут їздять уже Юрієві онуки.
Знаменита українська верхова — кінь надзвичайно унікального екстер’єру й найвищої працездатності, є єдиною конкурентоспроможною породою тварин з усіх, які розводять на території України. Досить сказати, що збірна команда колишнього Радянського Союзу з кінного спорту (вища школа верхової їзди) на 70—80% сиділа на конях української верхової породи. Цих неперевершених коней експортують практично до всіх країн Західної Європи. Позаторік вони репрезентувалися в Америці й Канаді, викликавши справжній фурор. І якби в нас сьогодні цих коней було достатньо, можна було б говорити про обсяги експорту. Адже навіть тих, котрі не здатні народити здорових нащадків, із задоволенням купують німці та французи, канадці й американці.
— Центр організований 1979 року й побудований на кошти тодішнього Міністерства сільського господарства. Тоді він був кінно-спортивною базою Добровільного спортивного товариства «Колос», — розповідає Юрій Мельник. — З самого початку упорядників привабили ідеальні умови для дорощування і тренінгу коней на території: вода, пісок, материковий грунт, ліс, гай реліктових дубів, рівнинна й пересічена місцевість. Такого поєднання не було ніде в колишньому СРСР. Недарма ж двічі перед Олімпіадами й чемпіонатами на цій базі готувалася збірна команда Радянського Союзу. З 90-х років кінно-спортивна база почала працювати за принципом Головного селекційного центру. Що це означає? Як відомо, племінний потенціал української верхової зосереджений на двох конезаводах — Олександрійському Кіровоградської області і Лозовському — Харківської. Жеребчики — молодняк віком 18 місяців — «бридкі каченята», як ми їх називаємо — потрапляють сюди, де й відбувається їх дорощування в ідеальних умовах. Раціон «бридких каченят» складається з вівса, висівок, кукурудзи, макухи, мінерально-вітамінних добавок, зеленої маси, сіна, соломи тощо. Для конячок, які відстають у розвитку, мінерали й вітаміни ввозять навіть з-за кордону. Усе це, разом узяте, ще не перетворює «бридких каченят» на прекрасних «лебедів». Головне завдання центру, оскільки тут зосереджені основні спортсмени України, — випробування жеребців на працездатність. Випробовуються вони до чотирьох років. Саме цим і займається династія Ковшових спільно зі своїми учнями. А в чотирирічному віці відбувається селекція — із загальної маси виділяється група, яка становить інтерес для племінної роботи. Ця еліта одночасно використовується для спаровування в конярських господарствах і виступає у великому кінному спорті. Решта йде на продаж.
…Сьогодні в загонах центру перебуває 105 українських верхових. А буде більше. Приплив молодняку не припиняється. Україна продовжує бути серед країн-експортерів коней. Але, виявляється, і експорту потрібна цивілізованість.
* * *
Узагалі, в Європі українська верхова з’явилася давно. Рекламу їй зробила збірна СРСР. Правда, експорт, починаючи з 70-х років, відбувався за мізерними цінами. А на початку 90-х в українському конярстві розпочався неймовірний експортний «бум», який пояснювався, в основному, диким курсом «рубль-долар». Кінь, ідучи за кордон за жалюгідну тисячу доларів, приносив своєму власнику десь 40—50 тис. рублів того часу. Ні до чого хорошого це не призвело. У 1995—1996 рр. у межах країни розшукати класного виробника стало просто неможливо. У 1997-му був проданий за 100 тис. доларів навіть мерин Бах, що не підходив для племінної справи. Уже буквально через рік він став коштувати півмільйона. Зараз Бах — третій у світі за рейтингом.
Нині експорт української верхової становить до 40—50 голів щороку. Останніми роками позначилася цілком чітка тенденція до імпорту в Україну, у приватні руки, жеребців-виробників спортивних коней німецької селекції. Обидва ці факти, з урахуванням сьогоднішньої загальної кризи сільського господарства, на думку фахівців, є непоганим передвісником!
Лихо не без добра
Сама історія української верхової досить унікальна й тісно пов’язана з усією нашою багатостраждальною історією. Хоча фахівці вважають, що порівнювати сучасне конярство з довоєнним і повоєнним некоректно. Тоді кінь був не розкішшю, а засобом пересування. У кожному колгоспі був армійський фонд, так зване «ремонтне» поголів’я — для потреб кавалерії, артилерії та ін. Трепетне ставлення до коней у ті часи засвідчують не досить відомі факти Великої Вітчизняної війни. Коли німці рвалися до Північного Кавказу, Герінг дав команду: не рахуючись із якими завгодно втратами у живій силі й техніці, роздобути поголів’я кінного заводу «Схід». Великою кров’ю, але роздобули. А коли радянські війська рухалися Німеччиною, наказ Сталіна, ініційований Будьонним, звучав не менш безапеляційно: не рахуючись, знову-таки, з якими-завгодно втратами, поголів’я конезаводу «Схід» у повному обсязі повернути до Радянського Союзу. Повернули у значно повнішому обсязі, ніж захопили німці. У рахунок репарації від поваленого рейху СРСР одержав величезну кількість конепоголів’я західноєвропейських порід. Відтоді розпочався перший «бум» вітчизняного конярства.
Другий щасливий випадок був пов’язаний із сумною долею знаменитої російської породи «орлово-растопчинець». Унікального парадного жеребця — неймовірно гарного коня під офіцерське сідло, призначеного виключно для манежу, ще за царя спільними зусиллями вивели граф Орлов і граф Растопчин. Після їхньої смерті кінні заводи викупили в царську казну. На Всесвітній виставці в Парижі 1911 року «орлово-растопчинця» визнано найкрасивішою породою у світі. Лихо для нього, як і для всього радянського конярства, настало з початком «царювання» Микити Хрущова. Багато з того, чого торкалися руки «будівника комунізму до 1980 року», просто знищувалося. Така сама доля спіткала й конярство. Загинуло дуже багато першокласних коней. Колгоспне конярство розсипалося вщент, а багато кінних заводів було знищено. Поголів’я «орлово-растопчинців», зокрема, зібрали на Уралі і в повному обсязі здали на м’ясо, у результаті чого начкон (головний зоотехнік з конярства) Цекалов застрелився.
І все-таки романтики-ентузіасти примудрилися врятувати кількох жеребців! Ці жалюгідні рештки вивезли в Україну, на Дніпропетровський та Олександрійський заводи. І хоча сьогодні «орлово-растопчинця» у натуральну величину можна побачити лише на пам’ятнику Щорсу в Києві (моделлю слугував відомий кіннотник Бовкун на жеребці Бугет), Україні знову пощастило. Кров «орлово-растопчинця», змішавшись із кров’ю інших порід, започаткувала нашу нинішню українську верхову.
А сама українська верхова — одна з найінтернаціональніших порід у світі. У ній зібрано найкраще від німецьких тракенів і ганноверів, угорців і англійських чистокровних скакових. У ній також «сидить» і винищений «орлово-растопчинець», який дав українському коню унікальний екстер’єр, тоді як західноєвропейські породи дали зріст, розвиток, обхвати, найкращі спортивні дані. 70% коней — чемпіонів олімпіад, європейських і світових першостей — становили українські коні, а чотири-п’ять спортсменів з України незмінно були кістяком постійної збірної Радянського Союзу з виїждження.
* * *
— І все-таки до незалежності ми підійшли з поганеньким багажем, — коментує Юрій Мельник. — Утім, розпочиналося все чудово. 1982 року вийшла постанова ЦК і Радміну про розвиток конярства. Розпочався другий в історії СРСР конярський «бум». Настав зоряний час радянських міжнародних аукціонів. На київському аукціоні продавалася українська верхова, на московському мали успіх інші породи. Всі аукціони проводилися під егідою продзакордонторгу і стояли на «потоці», попри невдоволення іноземців тим, що продаються трирічні коні, які за кордоном не котирувалися, бо їх ще два роки доводилося дорощувати. Однак протягом певного часу з радянських аукціонів вигрібалося все.
Але довго ця ейфорія тривати не могла. Аукціони благополучно «здохли» у 1983—1984 рр. Сумний кінець був закономірним із двох причин. По-перше, іноземці нарешті поставили тверду умову виставляти на продаж вікових коней, чого вітчизняне конярство через вічну планову гонку виконати якраз і не могло. По-друге, якість запропонованих коней того часу ніяк не відповідала світовим стандартам. Навіть на початку 90-х років на 100 осіб отриманого молодняку лише 7—8 відповідали класу «супер», решта було середнім, поганим і дуже поганим. Та й про яку якість можна було говорити, якщо, приміром, на Ягольнинському кінному заводі дозволяли собі роками не годувати молодняк як належить? У результаті він не мав ані належного зросту, ані розвитку, і будь-яка генетика була безсила. До речі, цей сумний приклад сьогодні ми наводимо всім, хто розводить чи збирається розводити коней. Ну, а з остаточним крахом міжнародних радянських аукціонів конярство всіх союзних республік, зокрема й України, стало збитковим, і над ним нависла загроза повного зникнення.
Фермеру потрібен кінь, фермеру потрібна збруя
Нові часи пов’язують із початком фермерства. Звісно, у добу трактора орати конем — те саме, що журналістським диктофоном забивати цвяхи. Проте життя змушує сьогодні більшість сільських виробників думати не так про трактор, як про коня. Коней із задоволенням купують як приватники, так і колгоспи з радгоспами або те, що від них залишилося.
Кінь також коштує дорого. Навіть з урахуванням допомоги держави, возовик тягне на півтори-дві тис. грн. Непосвяченим скажемо, що селянин, як правило, купує рисака чи возовика зовсім не для того, аби почати відразу експлуатувати його за повною програмою. У кожному більш-менш пристойному господарстві споконвіку існувало масове конярство. Отож жеребців купують для розплоду, для поліпшення породи. І тоді ці півтори-дві тисячі дають справжній доход.
— У державній програмі «Селекція у тваринництві», розробленій Міністерством агрополітики, передбачено, що половину вартості (до 3 тис.) при купівлі бере на себе держава, — повідомляє Юрій Мельник. — Більше того, вся ця програма розрахована на здешевлення продукції, і певною мірою конезаводи фінансуються. За бажання будь-який приватний землевласник може приїхати на кінний завод і купити того самого возовика за півтори-дві тисячі.
…Статистика засвідчує: коні сьогодні є в усіх господарствах, а їхня кількість залежить від рівня розвитку фермерства. У Західній Україні коней більше, у центральних і східних областях — менше. А до коня, як відомо, потрібні збруя, підкови, вози. З 15 фермерів десять, звісно, вам скажуть, що їм, безпорадним і убогим, катастрофічно бракує грошей і на придбання жеребців-поліпшувачів, і на шорний інвентар. Та й купити останній начебто ніде. А практика засвідчує зовсім інше. Якщо шорно-екіпажні заводи, які залишилися з часів СРСР, і не вирішують проблеми, то місцеві промисли з традиціями дідів-прадідів із верхом покривають дефіцит. І є вони в усіх районах.
Наші діти робитимуть ставки на іподромах!
Довідка
Сьогодні в Україні 12 державних і сім колгоспних конезаводів. Після приватизації колгоспного сектора колгоспні кінні заводи перебувають на різних рівнях розвитку. Одні викупили «нові українці», інші ледь животіють.
З одного боку, нам дісталася від колишнього СРСР непогана спадщина. Грубо кажучи, жоден кінний завод не пропав. І все-таки зараз конезаводи — господарства неймовірно проблемні. Адже кінний завод, за великим рахунком, — це звичайний радгосп, де на 4—5 тис. га землі конярство становить 15—17% від загального обсягу виробництва. І коли останніми роками на багатогалузеві господарства обрушилися всі лиха агропромислового комплексу, вони вдарили і по окремих конезаводах, і по всьому конярству та його інфраструктурі в цілому.
І хоча кінні заводи змогли довести якість коней до світових стандартів, ось уже кілька років кількість жеребців і маток залишається сміховинною. Колись ми могли дозволити собі мати цілий кінематографічний кавалерійський полк подвійного підпорядкування Міноборони й Держкіно СРСР із трьома знімальними й одним ремонтним ескадроном (з участю цих коней знімалися фільми, від стрічок про богатирів до кавалерійських атак громадянської й Великої Вітчизняної), а сьогодні за кількістю поголів’я Україна давно позаду таких країн, як Ісландія, Угорщина, та й уся Західна Європа. Кінні аукціони померли тихою смертю. Якщо не брати до уваги дещиці із 40—50 голів на рік єдиної гордості — української верхової, — говорити про обсяги експорту також не доводиться: нам просто нічого продавати. «Пасе задніх» Україна й у використанні передових технологій м’ясопереробки конини.
І ось тут дуже важливо пригадати, що все світове призове конярство тримається аж ніяк не на експорті. Є така штука — іподроми. Для непосвяченого іподром — щось на кшталт звичайної лотереї, де люди роблять ставки на коней і виграють чималі гроші. Насправді іподром — чи не найважливіша частина всієї конярської інфраструктури. Там проводяться випробування призових порід (в Україні — англійської скакової, орловського й російського рисака). У всьому світі іподроми — високорентабельні підприємства, на яких обертаються мільйони і мільярди за рахунок тоталізатора. Про «особливості» українських іподромів Юрій Мельник розповідає з гіркотою:
— Іподроми є в чотирьох містах України — Києві, Одесі, Харкові та Львові. Львівський зараз не працює, а решта три пнуться з останніх сил. Київський іподром діє, проводить випробування рисаків, як може, допомагає йому Міністерство агрополітики, але мотор призового конярства — тоталізатор — на жодному українському іподромі не працює. Чому? Та тому, що коштів наших людей ледве вистачає хіба що на «одноруких бандитів», а не на мільйонні ставки на перегонах! Для нас тоталізатор — справа майбутнього.
Усі напрями й завдання Міністерства агрополітики з «кінної» частини зводяться сьогодні до одного-єдиного: не дати зникнути породам коней і дочекатися кращих часів.
— Це завдання тією або тією мірою вирішують усі країни, — коментує Юрій Мельник. — Немає в Англії потреби у возовиках чи бульдогах, а англійці їх культивують. Неконкурентоспроможні сьогодні наші орловсько-російські рисаки, та їх купуватимуть завтра. А втративши сьогодні, завтра вже не відновиш. Але збереження кінних порід в Україні наповнене нині важкою конкретикою. Потрібно з «хрипом» витягувати господарства, не дати розвалитися конезаводам, не дати розвалитися іподромам. Маємо 170 кобил української верхової? То не експортом захоплюватися треба, віддаючи в чужі руки кращих жеребців-виробників, а нарощувати поголів’я. Підтримати Лозовський і Олександрівський заводи, збільшити там кількість маток, змусити конярів Ягольнинського нормально годувати коней, поліпшити селекцію у Дніпропетровському. А зовсім не використаний потенціал колгоспних, приватних конеплемферм? Головний селекційний центр уже сьогодні віддає туди жеребців і забирає молодняк, підганяючи господарства, роблячи їх рентабельними. А зберігши породи, ми, сподіваюся, дочекаємося часу, коли на повну котушку запрацює тоталізатор і наші діти робитимуть ставки на іподромах.