Микола Бердяєв |
Російському філософу зі світовим ім’ям Миколі Олександровичу Бердяєву 6 березня 2004 р. виповнилося 130 років. Глибоко символічно, що російський мислитель, відомий своїми одкровеннями щодо так званої російської ідеї, народився й формувався як особистість в Україні, у Києві.
Вважається, що Бердяєв — християнський екзистенціаліст, суб’єктивний ідеаліст, персоналіст... Можливо, й так. Але ці філософські терміни — спроба втиснути таке космічне й суперечливе явище духу, як Бердяєв, у кондові науково-бюрократичні рамки. Бердяєв, за його ж словами, був антисоціальною людиною, релігійно ненавидів будь-яку самоорганізовану «людино-масу», справедливо вважаючи загрозою свободі всі соціальні утворення, включно з державою, нацією, родом, партією, науково-інтелігентськими колами й іншими «тусовками». Він зневажав «професорську філософію», університети вважав «вираженням буржуазності» (втім, наші сучасні «академії & коледжі» пішли далі, перетворившись на апофеоз базарно-хуторянського менталітету). Бердяєв був вільним мислителем, але не філософом в академічно-обивательському розумінні, він навіть закінченої вищої освіти не мав. І його висували на Нобелівську премію, а Кембриджський університет 1947 р. надав йому почесне звання доктора теології honoris causa. У цьому він був третім росіянином після Чайковського й Тургенєва! Хоча сам Бердяєв теологом себе не вважав, та й росіянином, за великим рахунком, не був.
Микола Бердяєв народився 6 березня 1874 р. Родина хоча й була московського походження, але належала до аристократії південно-західного краю із сильними тоді в Києві західними впливами. Прадід мав чин генерал-аншефа, був генерал-губернатором Новоросії та вів особисте листування з імператором Павлом I. Дід, за переказами, молодим поручиком-кавалергардом відзначився в бою з Наполеоном при Кульмі 1814 р.: коли всі командири, включно з генералом, загинули, узяв командування частиною на себе, відчайдушно атакував французів, після чого ті злякалися й програли бій. Згодом той самий дід, уже отаман Війська Донського, не побоявся обстоювати козацькі вільності перед самим Миколою I.
Батько Бердяєва, у молодості кавалергард, воював під час Турецької війни. Вийшовши у відставку, був предводителем дворянства, мировим суддею, головою Південно-Західного земельного банку. Проте в грошових справах умінням не вирізнявся й «мав тенденцію до розорення», як згодом і його син-філософ.
Батькова мати — уроджена Бахметьєва. Бабуся матері — княгиня Кудашева, уроджена князівна Баратова... Ці «російські пани», судячи з прізвищ, явно мали татарське коріння, зокрема й Бердяєви.
Був у родині й «західний тренд». Мати Бердяєва, уроджена князівна Кудашева, по матері була французькою графинею Шуазьоль, писала листи тільки французькою, так і не навчилася писати російською грамотно і, хоч була православною з народження, все життя молилася за французьким католицьким молитовником. У домі говорили французькою мовою. Бердяєв, що з дитинства їздив у Європу, досконало володів ще й німецькою. Було й польсько-литовське коріння: кузина матері — графиня Браницька, уроджена князівна Сапега, її чоловік — двоюрідний дядько матері Бердяєва. Це вищий феодально-аристократичний світ. Браницька була «власницею міста Біла Церква», мала палаци у Варшаві, Парижі, Ніцці й Римі. Через Браницьких Бердяєв доводився далеким родичем царській сім’ї: дочка Катерини II й Потьомкіна була видана заміж за гетьмана Малоросії (так у Бердяєва!) Браницького. Така генеалогія не дозволяє вважати Бердяєва росіянином у повному сенсі!
На схилі життя у Франції Бердяєв ностальгічно називає Київ одним із найгарніших міст Європи, згадуючи Лавру й церкви Печерська, особняки й сади Липок, Хрещатик, Софію, єврейський Поділ, Дніпро, Царський сад і цвинтар біля Аскольдової могили, де поховано предків філософа...
З дитинства Бердяєв був зарахований у пажі й відданий у кадетський корпус. Успішністю не вирізнявся: математика й диктанти давалися важко, а за закон Божий одного разу одержав «одиницю» за 12-бальною системою. Його осяяло прагнення стати філософом, і в 14 років він уже читав Гегеля й Канта! Замість Петербурзького пажеського корпусу 1894 р. вступив на природничий факультет Київського університету ім. Св.Володимира, а через рік перейшов на юридичний.
Київ тоді був центром соціал-демократії, а російські інтелігенти захопилися марксизмом, зокрема й студент Бердяєв, одержимий пошуком свободи й сенсу життя. На відміну від багатьох «марксистів», Бердяєв глибоко розумів Маркса та його джерела. Матеріалізм Фейєрбаха — це не примітив Бюхнера й Молешотта, якого саркастично описав І.Тургенєв в «Отцах и детях»; у Фейєрбаха є релігійна першооснова навіть при поверхневому матеріалізмі. Гегеля також можна розуміти революційно й консервативно: він бачив утілення свого Абсолютного Духу в прусській державі, де Гегель був офіційним філософом; він же через діалектику породив революційну динаміку, тобто Маркса. У Маркса є екзальтація волі Шопенгауера. У Маркса дуже багато від духівників «похмурого німецького генія» Фіхте й Шеллінга, з їхньою свободою людини в ім’я вищого призначення. За Бердяєвим, марксизм — це не так економічний матеріалізм і класова боротьба, як віра в те, що людина зможе стати незалежною від економіки, віра в подолання людиною соціальної рутини в ім’я вищого покликання. Цього ніколи не розуміли ні «комуністи», ні буржуазні тлумачі Маркса. «Аксакал російського марксизму» Г.Плеханов під час особистої зустрічі назвав філософування Бердяєва несумісним із марксизмом. Навіть відійшовши від марксизму, Бердяєв симпатизував Марксу, але не «марксистам».
Бердяєва вважали ідейним лідером київського марксистського осередку, він вів гурток самоосвіти, возив через кордон прокламації. 1898 р. його заарештували, ненадовго помістили в Лук’янівську в’язницю. Тут стався анекдот: під час арешту та обшуку жандарми ходили по будинку навшпиньках, аби не розбудити батька Бердяєва, що був на «ти» з генерал-губернатором і мав зв’язки при царському дворі. З університету Бердяєв «вилетів із тріском», диплом «на право мати право» він так і не одержав (утім, на його тлі нинішня публіка, спрагла звань і ступенів, видається розумово відсталою). Антисоціальний Бердяєв усе життя нехтував тим, що називають «посісти становище в суспільстві».
Політику, соціум, державу, мораль, революції та контрреволюції він справедливо зараховував до інтересів середньої, ординарної масової людини. Суспільство, цивілізація лежать у злі. Закон побудований на неправді. Це закон не Божий, але кесаря світу цього. І радикальна революція, і ліберальна юриспруденція безпорадні при тотальній моральній потворності, яка нині постає в Україні у вигляді різних лукавих «рехворм». Але слід не тікати від світу, що лежить у злі, а переломити, змінити його радикальною революцією в масовій психології, інакше соціальні революції неминучі.
1900 року Бердяєв потрапляє на заслання у Вологду. У Вологді він живе серед засланих марксистського й народницького зразка й відкриває для себе таке явище як «тоталітаризм революційної інтелігенції». Е.Фромм згодом назве це авторитарним типом соціального характеру й різновидом людської деструктивності.
Починається розрив із радикал-революціонерами. Називаючи себе «аристократом, який визнав правду соціалізму», він справедливо вважав критику лібералами комунізму лицемірством: тоталітарний «комунізм» був наслідком неправди буржуазного світу, та й «науковий комунізм» народився не в Росії чи Китаї, а в Європі. Буржуазний Захід «побудував соціалізм», який, попри все нинішнє благополуччя, далекий від комунізму в вищому розумінні. Цікаво, що це відбулося і за Марксом, і за Леніним: класові бої, світові війни, фашизм, підвищення добробуту за рахунок третіх країн...
Бердяєв робить цікаве відкриття. Росія породила не тільки народництво й «комуно-ортодоксію», яка перекрутила як ідеал комунізму, так і Маркса. Федір Достоєвський зумів вивищитися над чварами соціалізму й буржуа. Він зневажав як буржуа за міщанство, так і революціонерів за побудоване на безбожництві заперечення свободи духу. Він передбачав, що капіталізм і соціалізм принципово мало різняться, чого досі не розуміє ліберал-консервативна політологія, яку бездумно запозичили в Заходу замість псевдомарксистської політграмоти. Тепер на «буржуазному» Заході ринку, особистої ініціативи, свободи не так і багато, зате багато благополучного ліберал-соціалізму, що не вдалося соціалізму тоталітарному. Корпоративна й державна бюрократія відчужують індивіда від власності і держави. Реалізувати себе можна лише будучи гвинтиком системи. Силовий примус замінили економічним і психологічним маніпулюванням, часто індивід не усвідомлює несвободу в реалізації вищого сенсу. Виникає явище втечі від свободи, відповідальності, порожнечі й нікчемності, коли авторитарно-угодовський характер жене індивіда до лав — партії, класу, нації, соціального інституту, фірми, корпорації... Так думки Достоєвського висловив більш сучасно й науково його послідовник Е.Фромм.
А Бердяєв, як і Достоєвський, використовує старомодніший, але емоційно глибокий текст. Достоєвський — революціонер духу, соціаліст із Богом і в Христі. Свобода без Бога переходить у свавілля, безглуздий бунт і рабство. Свобода — благо, але за умови творчої реалізації, інакше ірраціональність набирає авторитарно-руйнівного характеру. Достоєвський у Легенді про Великого Інквізитора застерігає: свобода для людини нестерпна, вона шукає, кому б її віддати. Усі три спокуси, відкинуті Христом у пустелі, приймаються і соціалізмом, і ліберал-консерватизмом: спокуса соціального дива, спокуса царства світу цього і, головне, спокуса перетворення каміння на хліби земні. Великий Інквізитор каже: «Удосталь свободи і хліба земного... разом немислимі... ніколи не зуміють розділитися між собою... Усі будуть щасливі... Ми змусимо їх працювати, однак у вільні... години ми влаштуємо їхнє життя, як дитячу гру, з дитячими піснями, хором, танцями... Ми дозволимо їм гріх, вони слабкі й безсилі... Ми дамо їм щастя слабосилих істот, якими їх і створено». Тоталітарному соціалізму це не вдалося, а західному ліберал-соціалізму (welfare state) поки що вдається, на заздрість іншим; замість танців і хорового співу нині в моді комп’ютерна гра, «Play Boy», багато-багато пива тощо (див. телевізор). Аристократичну релігію хліба небесного, свободу духу слабка людина віддає за хліби земні. (Тут Достоєвський «перегнув палицю», а Бердяєв його поправляє — хліб земний повинен бути для всіх!) Не схотівши вільно з’єднатись у Христі, люди примусово з’єднуються в антихристі — тоталітарному соціалізмі чи буржуазному міщанстві.
Поворот Бердяєва до християнства збігся з «російським ренесансом», який був продовженням європейської кризи раціоналістичного світобачення. У Петербурзі до кола спілкування Бердяєва входять Д.Мережковський, В.Розанов, В’яч.Іванов, О.Блок, А.Бєлий, Л.Шестов, М.Лоський... Інтелігентська тусовка видає часописи й дебатує на релігійно-філософські теми. (Але яка вражаюча відмінність від нашого нинішнього «бомонду» з його махровим міщанським марнославством, недавно серед нашої хуторянської «еліти» навіть «шевальє» об’явилися!)
1905 року Бердяєв зустрічає Лідію Юдіфівну Рапп, із якою прожив у шлюбі понад 40 років. У літературно-філософській інтелігенції він теж розчарувався, справедливо вважаючи її відірваною від соціальних процесів (марксистська закваска!). Йде революція 1905 р., і Бердяєв віщує, що майбутня революція буде не ліберально-кадетською, а тоталітарно-комуністичною.
За К.Юнгом, релігійність людини біологічно зумовлена наявністю афективно-навантажених міфотворних ділянок психіки. Це форма прояву закладеної в людині загальної енергії космосу; її пригнічення або перекручування призводить до руйнування психіки та світу навколо неї, що й спостерігається нині. Юнг навіть говорив про Бога в несвідомому. Бердяєв, в інших термінах, говорить те саме: людина — релігійна тварина, що відринула Бога Істинного, а створила ідолів хибних, до яких Бердяєв справедливо зараховує державу, демократію, суспільство, гуманізм. Християнство свого завдання не виконало — воно часто служило кесарю світу цього, а не Богу. Гуманізм вирішив, що він релігія, а пересічну людину й суспільство проголосив вищим началом. Так виникли соціалізм і ліберал-консерватизм — ідеали мирського багатства та благополучного життя, тоді як від людини вимагається величезне напруження сил для пошуку вищого смислу. В цьому головний порок демократії, яка, попри певну правду, ставить істину та свободу в залежність від плебейської думки більшості, а духовне зростання особистості й суспільства підміняє пристосовництвом. Тому тоталітарний соціалізм зазнав краху, а західний ліберал-соціалізм дедалі більше вироджується в споживання, гедонізм і морально-психологічну потворність. Демократія — взагалі ілюзія. Авторитарно-угодовська психологія суспільства неминуче призводить до появи якоїсь, як нині модно говорити, «еліти». Але найчастіше це не аристократія, а охлократія, що нині в нас і спостерігається. Бердяєв бореться за аристократизм, але дуже своєрідний. У нього аристократизм — це найжорстокіша аскеза, найвище напруження творчих сил, щоб осягнути Граничну Істину. Сумнівно, щоб більшість аристократів по крові й тих, хто «косить» під аристократа, із цим погодилися!
Свобода в Бердяєва з банальної етичної проблеми виростає до категорії космічної. Бердяєв говорить про несотворену, споконвічну свободу, що існувала до того, як Бог створив буття. Вона ірраціональна, породжена небуттям. Вона предвічна, як і сам Бог. Вона непідвладна Богу. Жоден «богослов у законі» цього не прийме. Але це дуже співзвучно сучасним думкам про те, що Всесвіт є взаємодією та взаємоперетворенням Космосу й Хаосу (І.Пригожин), а вічну чвару між матеріалізмом та ідеалізмом, схоже, уже можна здати в архів.
Наявністю первинної свободи, що породжує зло, Бердяєв хоче розв’язати характерну російську проблему теодицеї — виправдання благого й доброго Бога-творця за те, що створений ним світ повен Зла. Це схоже на зороастризм (маніхейство), створення якого приписують легендарному пророку Заратустрі. У маніхействі буття вважається боротьбою бога добра Ормузда й бога зла Арімана. Це, у свою чергу, співзвучне діалектиці Гегеля—Маркса з її єдністю і боротьбою протилежностей. Маніхейство дуже вплинуло на іудаїзм і християнство — хоча вони й визнають єдиного Бога, але Старий Заповіт чітко не говорить: споконвічно існував Диявол чи був створений Богом і потім відпав від нього. Через Слово Бог створив не лише світ, а й людину. За Бердяєвим, крім Божого Смислу, в людині є і зла первинна свобода. Те саме, але в інших термінах, подає цілком матеріалістична глибинна психологія. За Юнгом, у людині є низинне біопсихосоціальне начало (Тінь); Фромм говорив про ірраціональну деструктивність такого самого походження; обидва вони говорять і про ірраціональний порив до творіння, творчості.
Сенс творчості в Бердяєва тісно пов’язаний із його розумінням релігії. Людина створена Богом, але впала у гріх і відпала від Смислу Божого. Метою християнства офіційна релігія вбачає спокутування гріху та спасіння, а Бог вважається верховною силою, вищою владою, що карає грішників і посилає благодать тому, хто став на шлях спасіння. Бердяєв вважає це пережитком старозавітної, іудаїстичної передісторії релігії Христа. Відчуття гріховності пригнічує й ослаблює людину, це те саме, що Батько у Фрейда й Авторитарна Совість у Фромма. У Бердяєва Бог — це свобода для творчості. Бог створив Всесвіт і людину й вимагає зустрічного акту творіння, спрямованого людиною до Бога, щоб людина могла стати нарівні із Богом, стати Боголюдиною, втілити відомий вислів «ви станете як боги». Найвище призначення людини — це активне пізнання Закону Божого через пізнання Всесвіту, створеного Промислом Божим, і розумне перетворення Космосу як акт творчості, спрямований до Бога.
Стосовно розхожого штампу про Бердяєва як про християнського філософа можна сказати ось що. Духівництво й церкву як соціальний інститут Бердяєв справедливо звинувачував у перекрученні Смислу Божого, а «побутове християнство» взагалі зневажав. Навіть Святе Письмо він вважав слабким відбитком Слова Божого, вираженим недосконалою мовою людини. Тут є частка істини: ірраціональне за своєю суттю одкровення про Бога та Промисел Його абсолютно адекватно раціоналізувати неможливо. Але в середньовіччі такий «християнин», як Бердяєв, горів би на вогнищі як єретик, а згодом якийсь «священний синод» відлучив би його від церкви й піддав анафемі.
Революцію 1917 р. Бердяєв сприйняв спокійно, справедливо вважаючи, що як Росія, так і весь світ ідуть «не туди». Він давно вважав, що у відповідь на накопичене у світі зло революція спробує здійснити правду, але це обернеться ще більшим злом. Спаду в Бердяєва не було, навпаки, було творче піднесення. 1918 року він створює Вільну Академію духовної культури, де веде лекції та семінари. На його релігійно-філософські диспути приходили робітники, буржуа, солдати, інтелігенти, навіть більшовицькі чекісти й комісари. У наш час тотальних «ученості» й «оступінення» такого потягу до духовної культури не спостерігається! Владу більшовиків Бердяєв критикує, але йому виділяють академічний пайок і навіть обирають у 1920 р. професором Московського університету, де на лекціях він критикує марксизм. 1922 року його двічі заарештовує ЧК. Перший раз під час допиту, який вів сам Ф.Дзержинський, Бердяєв читає йому лекцію про власне розуміння марксизму. Під час другого арешту Бердяєва оповіщають, що його вирішено вислати разом з іншими філософами, вченими й письменниками.
26 вересня 1922 р. Бердяєв назавжди виїхав із Росії на так званому «філософському пароплаві» з представниками російської інтелігенції — курсом на Німеччину. Вже потім стало зрозуміло, що всім їм просто поталанило, через 10 років їх знищили б.
До 1924 р. Бердяєв живе в Берліні, потім у Франції — у Парижі та Кламарі. Видає часопис і керує видавництвом, які публікували світоглядну літературу. Це дозволяло жити хоч і небагато, але гідно.
За кордоном мислитель здобуває світову популярність, але різко розходиться з російською «білою» еміграцією. Хоча Бердяєв був запеклим противником більшовизму, ще різкіше він ставився до будь-яких планів повалення більшовиків шляхом інтервенції. Він вірив тільки у внутрішнє подолання більшовизму. Тут він майже вгадав, але крах СРСР виявився не подоланням, а деградацією та розпадом, і під цими уламками ми «борсаємося» вже понад 10 років. У Франції за Бердяєвим навіть закріпилася репутація не комуніста, а «комюнізан» (communisant), що з французької можна перекласти як «комунізнутий».
Почалася Друга світова війна. Емігрантів, які співпрацювали з гітлерівцями, Бердяєв зневажав. Гестапо на нього «позирало косо», але чіпати світову знаменитість не наважувалося. Стався конфуз: коли якась швейцарська газета помилково повідомила про арешт Бердяєва, до його садиби в Кламарі прибули два переляканих чини з гестапо — виявляється, хтось із гітлерівських бонз захоплювався творчістю філософа!
У працях Бердяєва багато сторінок присвячено «російській ідеї». За Бердяєвим, «російська душа» (у термінах К.Юнга — психотип) — суперечлива єдність природного екстатичного діонісизму й несамовитої православної аскези, що з застереженнями стосується й українців. «Російська ідея» (за Бердяєвим) полягає у прагненні до Абсолюту й Нескінченності, у пошуку справедливого Царства Нетутешнього й загального братства з Богом й у Христі. Російські революцію та комунізм Бердяєв вважав перекрученням цієї ідеї, у чому, за Бердяєвим, винне соціальне зло або, за Фроммом, ірраціонально-деструктивний соціальний характер. Марксизм цьому лише надав поверхнево-раціональних рис, та й сам він мав значний релігійний заряд. Царство Абсолютної правди виродилося в тоталітаризм, загальне братство — у шовінізм, спроба об’єднати східну й західну духовні традиції — інколи у безглузде протистояння Сходу й Заходу тощо.
За Бердяєвим, тоталітарний комунізм є наслідком того, що християнство своєї місії не виконало; а, перекрутивши «російську ідею», своєї історичної місії не виконала Росія. І справді: налякати весь світ, пролити стільки крові й заморити голодом стільки мільйонів, перемогти в такій страшній війні й невдовзі після неї прорватися в Космос — і такий безславний кінець, шкурництво й деградація! Бердяєв ще 1937 року писав, що Росія до революції була країною не дуже буржуазною, але буржуазність настане після комунізму (!), коли релігійну енергію буде безславно витрачено, почнеться шкурництво... Ось воно й почалося!
Іноді смішно читати плоско-раціоналістичні судження «вчених у законі» про Бердяєва, російські революції та комунізм etc. — адже очевидно, що такі речі незрозумілі без глибинної психології, яку досі безграмотно називають «психоаналізом». Бердяєва звинувачують у надмірній самозаглибленості, хоча він стихійно близько підійшов до аналітичної психології Юнга. У «Самопізнанні» Бердяєва та «Спогадах, сновидіннях, міркуваннях» Юнга багато спільного. Обидва вони вважали, що справжнє знання, як і релігія, часто не так логіка, як одкровення.
Результати досліджень наприкінці ХХ ст. Станіславом Грофом глибин психіки з допомогою психоделіків і дихальних методик несподівано співзвучні «терзанням» Бердяєва. Втім, це окрема тема.
Філософія історії Бердяєва продовжує російську традицію, яка не вважала історію прогресом в ім’я верховного блага, прогресом узагалі, вказуючи на регресивні тенденції. І слов’янофіли, і західники порушували питання про відмінність між культурою й цивілізацією, за яку платиться висока ціна у вигляді масової деградації. Вони звинувачували Європу в міщанстві, говорили про «занепад Європи» та «кінець історії», яку вважали не єдиним лінійним процесом, а сумою від перетинання циклів зародження, розквіту й занепаду цивілізацій. І хоча поширена помилкова думка, що вперше ці погляди висловив О.Шпенглер (1880—1936), про це заговорили вже у 1840-х роках Герцен і Бєлінський, потім на повний голос заявив Достоєвський, а найбільш системно виклав М.Данилевський (1822—1885), коли Шпенглер ще не народився. До речі, під час особистої зустрічі Шпенглер здався Бердяєву самовдоволеним буржуа.
У Бердяєва посилюються мотиви есхатології й апокаліптики — сенс історії він вбачає у закінченні історії. Аби це зрозуміти, треба поглянути на один маловідомий момент його творчості.
Бердяєв протиставляє космічне й соціологічне світовідчуття. Людство породжене Космосом і є грою космічних сил та законів. (Чим не матеріалістичне тлумачення Бога і Закону Його?) Людина, як неспроможна осягнути Простір, штучно замикається у своєму обмеженому соціальному світі, рятуючись від Нескінченності. Розхожі соціологічні погляди практично ігнорують космічний сенс буття й майбутнього. Усі соціальні вчення зосереджені на створенні «благополучного людського мурашника». Але організація ситого, самовдоволеного соціального світу в принципі неможлива через закладений у людину потенціал ірраціональної енергії Космосу. Якщо цю енергію не спрямовано на нескінченне творче пізнання й перетворення нескінченного Всесвіту, то вона обертається різноманітними формами ірраціональної деструктивності. Із поглибленням і ускладненням організації суспільства людство дедалі більше втягується в «героїчну» боротьбу з соціальними проблемами, створеними ним самим. У термінах К.Юнга — це патологічне поглиблення інтроверсії в себе за рахунок екстраверсії в Космос. У термінах християнства — це відпадання людини від Промислу Божого й поклоніння не Богу, а ідолу. Бердяєв бачив кінець історії в переході до космічного світовідчуття, для якого буде чужим прагнення до міщанського добробуту, але якому будуть властиві приборкання низького начала й гедонізму, аристократична самодисципліна, навіть аскеза, найвище напруження фізичних і духовних сил, ризик на межі виживання в нескінченній гонитві за Космосом, що нескінченно розширюється. Невже помилявся?!
Він сподівався, що після Другої світової війни в Росії почнеться оновлення, і навіть думав про повернення. Але, переживши страшну війну, Росія не змінилася. Псевдокомунізм упав лише через 45 років, та якби Бердяєв побачив, що виникло на його місці, він жахнувся б!..
Микола Олександрович Бердяєв помер 1948 р. у Франції, у своєму кабінеті, раптово, за роботою. Він так і не побачив Батьківщину. Коли читаєш його передсмертну сповідь, виявляєш, що перед відходом у кращий світ цей великий російський мислитель тужив не за Москвою та Пітером, а за зеленими Дніпровими кручами в Києві...