Альберт Ейнштейн одного разу занотував: «Радість бачити й розуміти — найчарівніший дар природи». Це повною мірою стосується мого незабутнього Вчителя, академіка НАН і АМН України, лауреата Державної премії України, премій ім. І.Мечнікова, О.Богомольця та міжнародної премії ім. Ф.Верцара, талановитого вченого Володимира Веніаміновича Фролькіса.
Незважаючи на свої посади та звання, людина надзвичайно товариська й демократична, ВВ (як ми його називали поміж собою) мав багато учнів, під його керівництвом захищено понад 100 дисертацій. У кожного з його вихованців свої, неповторні спогади про Вчителя. Мені теж пощастило бути удостоєним його уваги, прихильності та опіки.
Моє знайомство з великим ученим відбулося понад чверть століття тому. У 1977 році, після закінчення Київського медичного інституту, мене було зараховано у відділ клінічної фізіології та патології опорно-рухового апарату Інституту геронтології АМН СРСР на посаду лікаря. Володимир Веніамінович, на той час відомий учений, був старший за мене на тридцять років. Тоді ми ще не були особисто знайомі, але щось у ньому промовляло про відкритість та доброзичливість.
Навчаючись у клінічній ординатурі, я брав участь у підготовці конференцій молодих учених з питань геронтології. Саме тоді довелося працювати поруч із ВВ. Професор Фролькіс очолював відділ біології старіння, водночас керуючи лабораторією фізіології. Вільні дискусії з молоддю дуже імпонували йому своєю енергією й розкутістю думки. Мене дивували його ерудиція, вміння захоплювати аудиторію, знання літератури, театру, музики, спорту.
Володимир Веніамінович схвально сприйняв мою зацікавленість проблемою захворювання кістково-м’язової системи. Постало питання про навчання в аспірантурі. У ті часи таких вакансій було замало, тим більше в закладі союзного підпорядкування. Володимир Веніамінович підтримав моє бажання, акцентуючи увагу на доцільності вивчення проблем остеохондрозу та остеопорозу в медико-соціальній площині. У цьому мені сприяли також відомий невропатолог, керівник клінічного сектору, професор Микита Борисович Маньківський та заступник директора Інституту з науки, професор Анатолій Володимирович Токар.
У 1995 році було засновано Українську асоціацію остеопорозу. Майже одночасно на базі відділу клінічної фізіології та патології опорно-рухового апарату виник Український науково-медичний центр проблем остеопорозу. Володимир Веніамінович став фактично їхнім науковим батьком. Інколи, при болях у хребті, він звертався до мене по допомогу, але здебільшого його цікавили мої наукові здобутки. Ми часто спілкувалися по телефону. Під час захисту моєї докторської дисертації Володимир Веніамінович, який був одним із наукових консультантів роботи, щиро зрадів одноголосному «за».
Він почувався самотнім після раптової смерті коханої дружини. Я й раніше бував у Фролькісів, тепер же затримувався у ВВ допізна. Інколи, літніми присмерками, ми прогулювалися улюбленими кварталами: наші домівки сусідили.
Саме Володимир Веніамінович ініціював мої дослідження з питань експериментального моделювання остеопорозу, вважаючи, що такі роботи відкриють нові можливості для профілактики й лікування цієї масової патології на клінічному та молекулярному рівнях. У мене збереглися його рукописи (публікацію ми готували у співавторстві). Професор дуже влучно охарактеризував роль остеоцитів, доречно порівнявши їх із нейронами, ввів поняття етагенеза в остеологію. Це започаткувало роботи з запобігання остеопорозу, розробку механізмів довголіття.
Сталося так, що під час святкування 75-річчя В. Фролькіса в січні 1999 року я перебував у закордонному відрядженні. 1 жовтня того ж року під егідою громадської організації «Пульс України» проходив І Всеукраїнський з’їзд медичних працівників, де я зустрівся з Володимиром Веніаміновичем. Вираз його обличчя мені не сподобався, відчувалася перевтома. Але його внутрішній неспокій я собі пояснив відповідальною роллю вченого на цьому заході.
Вранці наступного дня я поїхав на роботу. Десь о десятій годині зателефонував професор Фролькіс, запитав дружину, чи я вдома. Не знаю, чи зарадив би я йому чимось, але все ж... Невдовзі, незважаючи на зусилля бригади швидкої медичної допомоги, Володимир Веніамінович помер.
Усе своє життя він випромінював оптимізм. Останні роки великого вченого стали дивовижним ренесансом його таланту: здавалося, він повернув час назад — цікаві дослідження, публікувалися чудові наукові та літературні праці. Разом із президентом АМН України, академіком Олександром Федоровичем Возіановим, Володимир Веніамінович як віце-президент і найближчий соратник плідно працював над перспективними напрямами української медичної науки. Їх яскраво освітлює проміння Фролькісового серця.