Круглий стіл, ініційований і проведений 25 листопада 2010 року фондом «Розвиток України», вкотре зібрав тих, хто протягом останніх 7—10 років усіма силами намагався і намагається не допустити зміцнення інтернатної системи: представників неурядових організацій і Мінсім’ї, журналістів і громадських діячів.
Інформаційним приводом для зустрічі цього разу стала не тільки презентація дослідження «Життєвий шлях випускників інтернатних установ, ДБСТ і прийомних сімей» (fdu.org.ua/ru/cat/252), а й бажання знайти додаткові аргументи та «ключі» для призупинення пов’язаної зі зміцненням інтернатних форм ініціативи. Нагадаємо, що цього літа пан Азаров дав добро на «унікальний проект»: створити в регіонах до 2011 року «базові установи» для навчання обдарованих дітей-сиріт і почати з 1 вересня нинішнього року навчання дітей із малозабезпечених сімей в... інтернатних установах.
Напевно, цей круглий стіл міг би перетворитися на просту «акцію-реакцію», якби на ньому не був присутній спеціальний гість — російський громадський діяч, публіцист, голова Карельської регіональної громадської організації «Равновесие», шеф-редактор сайтів stop-abort.ru, uspeshnye-siroty.ru, gezalov.net, автор «Соленого детства», випускник дитячого будинку Олександр Гезалов. Усю інформацію, яку розсудливі люди тільки намагаються структурувати й перетравити, Олександр, котрий прожив у дитячих будинках 16 років, уже давно використовує як платформу для написання орієнтованих на допомогу інтернатівським вихованцям та випускникам програм і проектів. Утім, він, провівши все дитинство в стані бойкоту та бігах, робить це в досить нестандартній, а іноді навіть відверто парадоксальній, на перший погляд, манері. «Коли в дитячий будинок приходять добровольці з концертами й іграшками, це біда, — каже 42-річний Олександр Гезалов. — Наприклад, я на Новий рік в жоден дитячий будинок не йду — мені страшно! Колись у дитбудинку мені подарували пластиковий саксофон. Старший сказав, щоб я це йому приніс. Я розбив цей саксофон об камінь. Мене побили. Хто в цьому винен? Той доброволець, що мені його притягнув. Люди не розуміють, що своїми діями вони створюють умови для криміналу в дитячих будинках. Продайте всі іграшки, які ви назбирали, і підіть краще чогось навчіться, а потім прийдіть до дітей і передайте ці знання їм... Добровольці, ви бачили, що всі ваші іграшки стоять на полицях? Колись я запитав у виховательки, чому вони там, а не в дітей у руках. Вона сказала: «А раптом прийде перевірка?»… Щоб принести іграшку, багато розуму не треба — він потрібен тоді, коли ви хочете грамотно вмонтуватися в систему. Далі. Щодо гігієни. Даруйте, але прокладки дівчатам з дитбудинку добровольці теж не повинні привозити. Вони самі мають їх купувати, привчатися носити з собою, знати, скільки це коштує. А співробітники не повинні боятися, що дівчата заб’ють ними унітаз, і берегти ці речі для звітності на складі.
…Зараз ми консультуємо найбільшу інвестиційну компанію, яка має елеваторні заводи, виробництво. І ми намагаємося вибудувати з ними такі стосунки, щоб у рамках проектів, які будуть пов’язані з дітьми-сиротами, їм пропонували роботу й житло. Хоча ми могли б прийти до них і сказати: «Хлопці, а давайте зробимо дах у дитячому будинку!». Від того, як НУО транслюють свої програми бізнесу, залежить те, як останній порозумнішає. Не треба клітку золотити. НУО мають пропонувати бізнесу такі проекти, які б дали змогу дітей з установ виводити. Тому, добровольці, коли ви щось робите, зупиніться й подумайте: або вами знову керують емоції, або ви працюєте на те, що дитячих будинків бути не повинно. На одного вихованця інтернату треба покласти 10 років. Якщо «на виході» ви підхоплюєте вже 16-річну людину, то дуже ризикуєте, що станете для неї «речовим мішком», з якого вона весь час тягтиме і який буде скрізь за неї бігати. Але «розумні милиці» треба вчасно прибирати. Не треба цих дітей обкладати подушками безпеки. Ангел має вступати вчасно, а не ширяти над дитиною доти, доки не закриє її тінню».
«Зайчики», «лисички», «вовченята» і «ведмедик»...
На сьогодні в наших інтернатах, будинках дитини та дитячих будинках мешкає 100,3 тис. дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Причому для 29 тис. з них тут і тепер можливе всиновлення. Щоб не бути голослівними і не повторювати «порожніх» для чиновників фраз про те, що в кожного із цих дітей є серце, душа, є колосальна потреба любити й щоб їх любили, модератор цього круглого столу Людмила Волинець, нині співголова ВГО «Служба захисту дітей», а раніше директор Державного департаменту з питань усиновлення та захисту прав дітей, озвучила дуже цікаві цифри. Маючи на руках регіональний зріз кількості дітей в інтернатних установах за 2009 рік і знаючи, яке на кожну інституцію виділяється фінансування, Людмила Семенівна розділила загальне фінансування інтернатної установи на кількість дітей, і ось результат: річне утримання одного вихованця коштує по Полтавській області в будинку дитини 76,8 тис. грн., у дитбудинку — 86 тис., школі-інтернаті — 48,5 тис.; по Одеській області — у будинку дитини 65 тис. грн., дитбудинку — 53,8 тис., школі-інтернаті — 40,8 тис.; по Львівській області (найдешевша з погляду утримання дитини) — у будинку дитини 42 тис. грн., дитбудинку — 29 тис., школі-інтернаті — 40,8 тис.; по Луганській області — у будинку дитини 57,7 тис. грн., дитбудинку — 79,6 тис., школі-інтернаті — 40 тис.; по Донецькій області (найдорожче утримання) — у будинку дитини 112 тис. грн., дитбудинку — 90 тис., школі-інтернаті — 49,7 тис.; по Кіровоградській області — у будинку дитини 70 тис. грн., дитбудинку — 28 тис., школі-інтернаті — 38 тис.
В яку суму державі обходиться утримання дитини в прийомній сім’ї і ДБСТ? У 36 тис. грн. на рік! І це не враховуючи того, якими виходять у світ дитина з прийомної сім’ї/ДБСТ і випускник інтернату. Про це під час круглого столу в абсолютній тиші розповідав Олександр Гезалов, котрий, як виявилося, єдиний, хто залишився в живих із 14 випускників його року. «У дитячому будинку є жорстка ієрархія, — казав він. — Її не видно прийшлому добровольцеві. Її видно тільки зсередини. Там є «зайчики» — діти, які відстають від інших за своїм фізичним та психічним розвитком. Є «лисички» — ті, хто зумів пристосуватися до системи, «вовченята» — які реалізують свої «хочу» в різний спосіб, і «ведмежа», котре найчастіше «рулює» всім дитячим будинком. Скільки не буваю в російських дитячих будинках, щоразу, ввійшовши до зали, мені здається, що я повернувся на 30 років назад: усі «зайчики» сидять попереду і співають пісню мамонтеняти. Але ж я розумію, що цим «зайчикам» завтра виходити у світ, де на них чекають дуже дорослі «ведмеді», де важливі наявність житла, освіта, родинні зв’язки тощо. Дитбудинок — це місце, звідки дуже складно успішно стартонути. Коли дітей, котрі п’ять років тому випустилися з інтернату, запитуєш: «Хто ви й звідки?», вони червоніють і упрівають. Їм складно транслювати свою самоідентифікацію в суспільство, але про те, що ти з дитбудинку, казати не можна. І вони це розуміють.
Коли в таборах ми проводимо тренінги для вихованців інтернатів, з їхнього боку йде агресія. Чому? У них повністю відсутнє вміння увійти в контакт. Вони не знають, яким має бути спілкування, що таке увага, оцінка, зіставлення. І набратися цих знань у дитячому будинку вкрай важко. Але якщо дитина не вміє вибудовувати стосунки з будь-ким — це поразка. Розуміючи це, ми створили низку програм. Приміром, було розроблено програму адаптації для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки за системою Станіславського. Написав її я. Я вів театральну студію для глухонімих дітей, і все в нас було добре: півінтернату брало участь в етюдах. Зрештою мене викликав директор і сказав: «Наш колектив не задоволений. Ви занадто яскравий порівняно з ними. Можна попросити вас написати заяву за власним бажанням?». Мені довелося піти. Але багато хто з тих дітей, хто протягом півроку відвідував цю студію, потім вступили до театрального училища й пішли далі. …Ми проводимо й різноманітні дослідження. Наприклад, як впливають на дітей люди чоловічої статі. У дитячих будинках працюють тільки жінки, тому один фізрук-чоловік може все кардинально змінити. Запевняю вас, ставлення до нього буде набагато вищим, ніж до виховательок. Чому? Вихователь у дитячих очах — це «опоследовательный» ніхто. Ви дивилися фільм «Хорист»? Одна людина прийшла в інтернат, і вся система розвалилася. Покажіть цей фільм у дитячих будинках. Коли ми показували його в спецшколі, заступник директора з виховної роботи сказав: «Сьогодні в нас буде акція-реакція». Чому? Діти почнуть ставити запитання. Цей проект ми назвали «Вчимося дивитися кіно».
Війна і барикади
Попри те що на круглий стіл «Продай іграшки — допоможи дитині з дитбудинку!» було запрошено представників МОН, МОЗ та інших причетних до долі цих дітей міністерств, жодного співробітника цих установ ми не побачили. Чому? Вже котрий рік між міністерствами точиться прихована війна, в якій кожен захищає не конкретну дитину, а свою складову. І Кабмін, замість того щоб відрегулювати порядок їхньої діяльності й передати всі потрібні для реформування інтернатної системи повноваження Мінсім’ї, чомусь діє навпаки: працює на зміцнення системи. Ні для кого не секрет, що протягом трьох років Державний департамент з питань усиновлення та захисту прав дітей воював із МОЗ за те, щоб ті розширили список діагнозів, які дозволили б дитині-сироті не очікувати протягом року тата й маму з України. Дітей із важкими формами ДЦП, гемофілією, синдромом Дауна й іншими хворобами практично не всиновлюють громадяни України. Зате іноземці готові їх забрати, але МОЗ у цьому питанні був і залишається непохитним. Та, як зауважила ще один спікер круглого столу — нинішній директор Державного департаменту з питань усиновлення і захисту прав дітей Людмила Балим, справу треба робити спільно навіть тоді, коли в середовищі професіоналів немає розуміння того, що сім’я для дитини — це дуже важливо.
Своїми спостереженнями з цього питання поділився й Олександр Самедович. «У мене є дворічний син Федір, — розповів він. — Коли я заходжу у ванну голитися, він стоїть із бритвою і «голиться» так само, як і я. І робить він це просто стоячи зі мною поруч. Але в рамках дитбудинку організувати сімейне виховання не можна. Мабуть, саме тому першого разу на зустріч клубу випускниць дитячих будинків дівчата прийшли на шпильках і в спортивних костюмах, з яких, даруйте, труси стирчали. Я їм кажу: «Дівчата, подивіться на мене. Я прийшов до вас як чоловік. А ви?». Вони не мають ні культури одягу, ні культури поведінки, тому ми починаємо все це проходити. Більше того, відразу після інтернату вони народжують одного-двох дітей і не знають, що робити далі. Чого вчить їх система? Чи цікавиться хтось тим, що всередині в цих дітей? Недавно до мене підійшов 14-річний хлопець зі словами: «Після зустрічі з вами я не знаю, як далі жити. Я погано навчаюся, граю в карти, на обліку в комісії у справах неповнолітніх... Що мені робити? Як жити?». У цих дітей усередині течуть сльози. Їхня душа поколота. Вони дуже просто розстаються з життям. Вони не розуміють його ціни. Їм важко вибудувати стосунки з паралельною, як вони кажуть, статтю, їм зручно жити тільки у своєму середовищі. Питання матері і батька для них теж украй складне. У рамках дитячого будинку сама ідея про сім’ю ніяк не підтримується, не рефлексується. Ніхто не каже: де і якою б не була мати — вона все-таки була. У нас є проект «Шукаю маму», завдяки якому нам вдалося віддати в сім’ї понад 3,5 тис. дітей. Так от одна мама сказала мені: «Я хочу приховати від дитини, що я її всиновила». А я їй кажу: «А як же ви тоді ставитеся до неї? Де повага до її коренів, її життєвої історії?».
Святий спокій і Божа благодать?
За словами керівника програм і проектів фонду «Розвиток України» Дар’ї Касьянової, проведення цього круглого столу стало новою спробою аргументовано підвести державу до вибору пріоритетів у питаннях, пов’язаних із розвитком сімейних форм виховання дитини. Ще один спікер цієї зустрічі, директор ПБО «Надія і житло для дітей» (hopeandhomes.org.ua) Галина Посталюк зауважила: хоча кількість дітей в інтернатних установах зменшується, кількість самих інституцій у нас чомусь зростає. Приміром, якщо 2000 року в Україні було 173 інтернатні установи, нині їх уже 240.
У «чарівному дорученні» Кабміну йдеться про те, що інтернатні установи можна поповнювати дітьми з малозабезпечених сімей, кризових сімей тощо, але про те, що в нашій країні варто розвивати послуги для сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, нічого не сказано. «Держава повинна повернутися до здорових сімей, — упевнений Олександр. — Адже саме звідти згодом «вивалюються» засуджені, бездомні, сироти тощо. Але ж усі вони теж були дітьми. Чому ж сталося так, що вони «знівечилися»? Де був злам? А злам, виявляється, колись стався в їхній сім’ї. Кажуть, треба допомагати кризовій сім’ї, але чому ми не допомагаємо здоровій? Кризова сім’я — дуже дороге задоволення, і перш ніж вона стала кризовою, було ще дві фази: коли батька тільки звільнили з роботи й коли він почав пити. По суті, держава чекає, поки сім’я впаде на коліна, щоб потім вилучити з неї дитину. У нас немає системи сигналів — як, наприклад, у Фінляндії, де я періодично буваю. Там сама сім’я подає сигнал: «Мені погано — потрібна нова освіта», «Мені важко — потрібна перепідготовка» тощо. В європейській сім’ї на чоловіка й дружину припадає сім-вісім освіт, а в нашій дійсності — одна-дві. Тому, як тільки в нашій сім’ї щось стається, вона не в змозі швидко перебудуватися».
…Круглий стіл «Продай іграшки — допоможи дитині з дитбудинку!» завершився, але те, що всі присутні винесли з нього цілий сніп нестандартних ідей, — незаперечно. На жаль, у цьому матеріалі ми не встигли розповісти про те, яким чином «державні діти» вступають до коледжів, технікумів, ПТУ, що насправді стоїть за їхнім «добровільним» вибором професії, чому їхні медичні історії так схожі одна на одну тощо. Про це й про багато іншого ви зможете довідатися в другій частині нашого матеріалу.
Далі буде.