«Якщо хочете переробити людей на краще, майже зі звірів поробити людей, то наділіть їх землею — й досягнете мети», — заявляв свою позицію великий російський письменник Достоєвський. Реформа 1861 року,
низка законів царів Олександ-
рів II і III, Миколи II, а особливо реформи А.Столипіна, завдяки яким користування землею і угіддями переходило від общини до селянина, який ставав приватним власником своєї землі, свого наділу, корінним чином змінили становище селянства й економіку Росії в цілому.
Наведу показові статистичні дані: у 1894 році врожай у Росії становив 2050 мільйонів пудів, а в 1914-му — 3657 млн. У 1894 році було 25,6 мільйона коней, а рогатої худоби — 31,6 мільйона голів, у 1914-му, відповідно, — 35 і 52 мільйони. Коней виявилося стільки, що їх вистачало не лише для виконання селянських робіт, а й для кавалерії царської армії під час Першої світової війни і потім у Громадянську війну: для військ білої, червоної армій, махновцям — усім, хто воював і спустошував Росію від Бреста до Владивостока і від Кавказу до Мурманська в 1917—1922 роках.
Неухильно збільшувалося населення. У 1897 році в Росії жило 116 мільйонів чоловік, а до 1914-го — 163 мільйони (без урахування Фінляндії і Польщі). Сім’ї всіх народів були багатодітними. Але особливою, найбільшою у світі багатодітністю вирізнялась українська родина, в якій 10—12 дітей було звичним явищем, а нерідко виховувалося по 16—18 дітей. Яка велика перспектива відкривалася перед народами Російської імперії у XX столітті, та раптом, усього за 40 років — з 1904 по 1945, — країну уразили підряд три революції і чотири надзвичайно тяжкі війни: Російсько-Японська, Перша світова, Громадянська і Велика Вітчизняна — Друга світова війна.
Всі ці події, а потім — колгоспно-радгоспна система господарювання вкрай негативно позначилися на долі радянських республік, села, селянства і землі як основного фактору забезпечення людей продуктами харчування. Селянин не був господарем своєї землі, і наслідки такого становища тепер добре відомі. Сільське господарство Радянського Союзу було одним із найвідсталіших у світі. Навіть у 1985—1991 роках країна щорічно закуповувала у США, Канаді та деяких європейських державах по 35—40 мільйонів тонн зерна, витрачаючи мільярдні суми валюти, вирученої за продаж нафти. Ковбаса, м’ясо, масло були для народу постійним дефіцитом. Більшість продуктів харчування вироблялися не завдяки раціональному веденню сільського господарства, а за рахунок пограбування землі, лісів, води, земних надр і природи в цілому. Тільки за останніх півстоліття гумусу в українських чорноземах зменшилося вдвічі, водна і вітрова ерозії не лише оголили схили, а й винесли з полів велику кількість чорнозему в балки, яри та лісосмуги; степові річки, озера і ставки забруднені й замулені, вода в них стала непридатною для пиття; засипані наносами землі цілющі джерела; масово вирубані і занедбані ліси.
Міністр аграрної політики України Сергій Рижук у службовій записці «Аграрна політика України в 2002—2003 роках» відзначав: «В Україні склалася критична ситуація з охороною земель. Водній і вітровій ерозії піддається третина сільськогосподарських угідь. За даними наукових організацій, втрати продукції землеробства від ерозії перевищують 9—12 мільйонів тонн зернових одиниць, а загальні втрати сягають 50—55 мільярдів гривень, що відповідає річному бюджетові держави».
Ось до чого ми дійшли, тривалий час ігноруючи питання про землю, волю і долю селян.
Ще з далеких довоєнних років у Радянському Союзі на державному рівні велася безвідповідальна політика максимального розширення ріллі. Передовими республіками, краями та областями вважалися ті регіони, які більше за інших прирощували орні землі. Було модно переорювати луки до самого водного дзеркала річок та озер, кремсати плугом круті схили ярів і балок, осушувати болота і джерела — ті місця, які сам Бог велів зберегти у первозданному вигляді як витоки рік і надійні нагромаджування прісної води.
Наприклад, Україна має 34 мільйони гектарів ріллі, а багато років середні врожаї зернових — лише в межах 25—27 центнерів з гектара, тоді як більшість європейських держав на гірших, ніж українські чорноземи, землях одержують по 50—60 і більше центнерів із гектара. Навіщо мої земляки вкладають величезні кошти в оранку та інші види обробітку ґрунту на чотирьох мільйонах гектарів площ крутизною п’ять-сім і більше градусів, збираючи на них мізерний, порівняно з урожаєм на рівнинних полях, урожаї? Ці площі варто вивести з ріллі, засіяти багаторічними травами, залужити, врятувати від ерозії й одержувати дешеве сіно та інші корми для тваринництва.
Завдяки приватній власності на землю, широкомасштабному впровадженню ґрунтозахисних безплужних технологій (за прикладом корпорації «Агро-Союз» на Дніпропетровщині та багатьох господарств цієї і Полтавської областей), двадцять два, максимум — двадцять п’ять мільйонів гектарів ріллі з великим лишком забезпечать Україну продовольством, і ми щорічно зможемо продавати за кордон сім-десять мільйонів тонн зерна, багато рослинної олії, цукру, овочів, фруктів і продуктів тваринництва. На менших, ніж тепер, площах українські селяни одержуватимуть по 40—50 центнерів зерна, по 400—500 центнерів цукрового буряку, матимуть високопродуктивне тваринництво. З’явиться можливість збільшити не менше як на шість-сім мільйонів гектарів лісонасадження, значно наростити площу під садами, виділити, щонайменше, два-три мільйони гектарів під заповідну цілину, зокрема це врятує могили наших пращурів — степові кургани, більшість яких древніші, ніж єгипетські піраміди.
І ми, люди, які так довго бездумно завдавали шкоду ґрунтам і водам, знищували природу, не встигнемо озирнутися, як степ у цих заповідниках самовідродиться, стане рятівним притулком великого різнотрав’я, вигнаних плугом звірів та птахів, корисних комах. Довгоочікуване і вистраждане українським народом піднесення обов’язково прийде, якщо буде проведено земельну реформу і український селянин стане господарем своєї землі. Твердо переконаний, що президентові, Верховній Раді й уряду слід вжити негайних заходів у подальшій земельній реформі, щоб якнайшвидше завершити повноцінну приватизацію землі.
Для цього треба, по-перше, зберегти мораторій на вільні купівлю-продаж землі. По-друге, якомога швидше (бажано — уже в нинішньому році) розпочати експеримент з уведенням землі в товарно-грошові відносини в чотирьох областях: у Центрі (наприклад, Полтавська чи Вінницька), на Сході (Донецька), Півдні (Дніпропетровська) й Заході (Львівська), а також навколо Києва, у всіх обласних центрах та промислових містах України (в радіусі 15—20 км), біля районних центрів (у радіусі до п‘яти-семи км), поблизу рудників, шахт Донбасу, Криворіжжя та інших регіонів.
Чому першочергово навколо Києва і вищеназваних місць? Назву принаймні два чинники: 1) з перших кроків продаж землі та її використання будуть під постійним наглядом і контролем місцевої влади та зацікавленої громадськості; 2) приміські території сьогодні — це майже суцільне звалище сміття, закинутого туди з усіх-усюд, яке отруює повітря, землю, потрапляє у ґрунтові води, створюючи жахливу екологічну ситуацію в густонаселених районах країни. Упевнений, якщо зазначені землі знайдуть відповідальних господарів, то це ганебне явище швидко припиниться.
Власник (держава, корпорація, акціонерне товариство, фермер, юридична організація чи фізична особа) повинен мати юридичні права: ефективно господарювати на своїй землі; здавати її успішному орендарю; передати у спадок; продати її іншому землекористувачеві з аукціону. Наші чорноземи — найкращі у світі. Вони повинні бути й найдорожчими. Від продажу землі з аукціону максимальний виграш отримає і колишній, і новий власник, і держава — через систему оподаткування як під час продажу землі, так і потім, під час виробництва новим власником землі продукції. Держава отримає нечувані прибутки, яких вистачить на рішуче покращання народної освіти, медицини, науки, культури, будівництва житла, доріг, усього того, що допоможе у стислі терміни вийти на рівень життя передових європейських країн.
В інтересах регіонів і країни необхідно продумати систему обмежень на перепрофілювання сільгоспугідь, систему пільг та іпотечних кредитів для місцевих виробників і господарів, систему квот для ефективних іноземних власників.
Українців в Україні 80%, тому дуже хочу, щоб серед довічних власників нашої землі українці становили також не менше 80%. Не бачу жодної проблеми, якщо серед 20% власників української землі з’являться жителі Росії, Європи, Америки, Канади, Саудівської Аравії, Еміратів, Ізраїлю, Туреччини, Ірану, Китаю, Японії — будь-якої іншої країни світу. Тільки б вони, придбавши землю, піклувалися про добробут українців, нашу мову та культуру. Саме на ці життєві потреби України і нашого народу повинна бути спрямована довгоочікувана земельна реформа.
Якщо такий експеримент (який слід, повторюю, розпочати негайно) доведе, що нам не загрожує поява сучасних енгельгардтів, троєкурових, собакевичів, ноздрьових, салтичих і водночас мільйонів сучасних кріпаків-шевченків; якщо в піонерів повноправного розпоряджання власною землею навколо міст і райцентрів з’явиться позитивно-переконливий досвід, що справді облагодіє жителів цих територій, зміцнить економіку і культуру України, — тільки тоді слід буде порушувати питання про зняття мораторію купівлю-продаж землі в усіх регіонах України.
За роки безпорадного господарювання на землі при радянській владі чимало українців утратили селянські традиції приватного власника землі-годувальниці. Для їх відродження також потрібен час, який дасть мораторій.
Це саме той випадок, якого стосується відома народна мудрість: «Сім раз відмір, один раз відріж». Ми врешті-решт повинні винести уроки з бандитської сталінської колективізації, з безвідповідальної, по-дурному проведеної деколективізації в
90-ті роки минулого століття, з бездарно-кримінальної приватизації промислових підприємств, що останніми роками наплодили купу олігархів і довели до злиднів мільйони робітників, селян та інтелігенції.
Для контролю над можливими зловживаннями (спекуляцією землею, нераціональним використанням її) варто утворити земельний суд і прийняти відповідне законодавство. Адже якщо власник (приватний, колективний, державний) не здатний господарювати на землі, якщо довів землю до занедбаного стану, якщо виснажив її чи отруїв, то суд повинен позбавити такого власника вічного права на землю.
Для широкого висвітлення перебігу експерименту необхідно створити спеціальні програми телебачення, радіомовлення із земельної реформи, її кращого досвіду і прорахунків. Сприяти залученню висококваліфікованих спеціалістів із числа чесних інтелектуалів, заохотити морально й матеріально їхню просвітницьку місію.
Розумним людям давно відомо, що благополуччя міста залежить від благополуччя села. «Спаліть ущент ваші міста і залиште наші ферми — й ваші міста виникнуть знову, немов у казці. Але розоріть наші ферми — і вулиці кожного міста в країні заростуть бур’яном». Це сказав ще на початку ХІХ століття відомий американський політичний діяч Вільям Джиннінгс Брайон. Його слушність сьогодні доводять Голландія, всі країни Західної Європи, США, Японія, Канада, Китай та інші держави, уряди і народи яких, мов зіницю ока, бережуть сільське господарство, нічого не шкодуючи для його процвітання.
Складна сучасна екологічна ситуація — це великою мірою результат концентрації населення в містах. Успішне вирішення проблем міста необхідно шукати в селі.