UA / RU
Підтримати ZN.ua

Про цілющу воду рідної криниці

Цілий день студіював життєпис Андрія Тарковського — режисера-містика. Усе почалося зі статті Ані ...

Автор: Юрій Гаврилюк

Цілий день студіював життєпис Андрія Тарковського — режисера-містика. Усе почалося зі статті Ані Саєвич, «новоспеченої» студентки факультету фільмознавства у Ягеллонському університеті, про фільм «Андрій Рубльов», яку вона подала до друку в нашому журналі. Цей фільм я бачив років двадцять тому, ще студентом цього ж університету. Події там відбуваються у «світі православному», але ж це Московщина, а режисер росіянин.

Тож коли маємо справу з російськими мистцями, треба насамперед перевірити, чи немає в них під «російською шкірою» «української душі», бо вона ж окрема — передусім від свого російського аналога, який особливо «широкий», а до того ж його ще й «розумом не збагнеш». І справді — у Тарковського «українська душа» постає з біографії роду, спорідненого з Тобілевичами: адже режисерів батько до Москви переселився з Херсонської губернії (сучасна Кіровоградщина). Як і з його творчого почерку, виплеканого Довженковою «Землею» та творчістю Сковороди. Про український народ як донора крові та постачальника умів для інших, із кращою історичною долею, націй писалося не раз…

1926 року російський учений-емігрант Ніколай Трубєцкой писав: «ця культура, яка від часів Петра живе й розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської культури...». Справді, число українських імен поміж основоположників новітньої російської культури вражає. Згодом ця культура, учинена ще наприкінці XVII ст. на київських дріжджах, але все ж таки з московського борошна, стала засобом нищення української культури і мови в Україні: бо «Навіщо вам ваше наріччя, коли ми вам даємо наш «великий язык», бо де ваші вчені і полководці, коли всі вони на службі в нас! Братаймося-єднаймося, адже що ваше — те й наше, а від нашого вам зась!».

Кажуть, коли є діло (а за тим і гроші та інші винагороди), то й люди до праці знайдуться. А «діло» ж було в Москві й Петербурзі. Тому народ із хистом і знаннями туди й ринув, щоб, хоч-не-хоч, імперію будувати. Україну ж будували ті, хто всупереч усьому залишився на своїй землі (бодай душею, як Шевченко).

Були люди й на Підляшші... У першій половині ХІХ сторіччя народжувалися модерні нації — серед них і українська. Річ Посполита, хоч і розшматована Росією, Пруссією та Австрією, все одно сприймала українців як «самих хлопів і попів». А відтак і тутешні інтелігенти з родин сільських та містечкових парохів велися, як, наприклад, о. Антоній Сосновський (1775—1852) із Кліщель-містечка, плеканець шкіл київських, котрий чи не перший з «учених мужів» тримав у руках Київський псалтир (саме цей! — із XIV сторіччя). Був і о. Михайло Бобровський (1785—1848), богослов, один із фундаторів славістичних наук, професор Віленського університету, відкривач не менш славного Супрасльського кодексу, а до того приятель одного з творців українського відродження в Галичині — єпископа Перемишля Івана Снігурського. А як не згадати третього з цього гурту — Ігнатія Даниловича (1787—1843), також поповича, історика права, першого декана юридичного факультету Київського університету (1835—1839), а ще раніше, коли був професором у Харкові, — приятеля Петра Гулака-Артемовського і вчителя Ізмаїла Срезневського. Але з цієї іскри не спалахнуло на їхній «малій батьківщині» полум’я. Про цю «підляську трійцю» вже нашому поколінню випало заговорити, щоб нагадати про неї Києву, Харкову і Львову. Як, утім, і імена багатьох інших...

А нині? Нині, якщо українство на Підляшші, як і по всьому Закерзонні, має надію на якусь перспективу, то необхідно «вбудувати» його до всеукраїнського інтелектуального простору. Колись Ярослав Мудрий саме ці території на захід від Бугу, що в колотнечі після Володимирової смерті були втрачені, у межі Землі Руської повернув. Було це повернення фізичне, нині воно більш метафізичне — створення передумов, щоб у Києві та інших славних містах Великої України цілющу воду українського духу і думки з джерел підляських, холмських, надсянських та лемківських пили. Та й про криниці Берестейщини не забуваючи.