Упродовж останніх років відома трипільська культура чудодійним способом трансформувалася у цивілізацію і з пересічної археологічної проблеми перетворилася на актуальну складову політичного життя України. Крім суто археологічного контексту, Трипілля стало проблемою етнології та сучасної політики. На державному рівні проголошується Рік Трипілля в Україні, засновується благодійний фонд «Трипілля», очолюваний народними депутатами України. Ті ж організовують і фінансують наукові конференції, пишуть розлогі методологічні статті з проблематики Трипілля до археологічних видань. Яскраві приклади уваги політиків до цієї проблематики знаходимо у щойно виданій коштом благодійного фонду «Трипілля» та Всеукраїнського товариства «Просвіта» збірці «Трипільська цивілізація у спадщині України». Чим же є загадкова трипільська культура, і що навколо неї діється?
Трипільська археологічна культура посіла особливе місце в національній свідомості. «Незбагненна українська душа» обирає за свою матір із багатющої археологічної спадщини саме Трипілля. Причини такого вибору ірраціональні і не піддаються логіці здорового глузду. На запитання де, як і коли жили трипільці, більшість прибічників трипільського походження українців відповідають приблизно так: «Де й коли вони жили, не знаю, а що були українцями — знаю точно». Але хто сказав, що національний міф як важлива складова національної самосвідомості обов’язково повинен будуватися за принципами наукової логіки? Швидше, навпаки.
Так чи інакше, я не вважаю трипільців, що прийшли в Україну наприкінці VІ тис. до н.е. з території Трансільванії та Молдови, ні українцями, ні, тим більше, семітами, як нещодавно помилково написав відомий народний депутат В.Черняк, посилаючись на мою книгу «Первісна історія України» (1999 р.). В ній трипільська культура пов’язується зовсім не з семітами, а з хато-хуритами Анатолії. Дивна помилка В.Черняка стає зрозумілою після ознайомлення з його вступною статтею до згаданої збірки. В.Черняк переконаний, що на Близькому Сході «тільки шумери й хети не були семітами». Незручно навіть нагадувати доктору наук, що, крім семітів, там жило значно більше несемітських народів: хати, хурити, урартійці, еламо-дравиди, а також етноси індоєвропейської мовної сім’ї: палайці, лувійці, фрігійці, карійці, вірмени, філістимляни, мітанійці, сучасні курди... Отож визнання хато-хуритів Малої Азії пращурами трипільців не означає «прасемітизацію» останніх.
За цим принципом «прасемітизаторами Трипілля» можна назвати практично всіх сучасних археологів. Адже всі вони вважають Трипілля північно-східним форпостом балкано-дунайського неоліту, який генетично пов’язують із Близьким Сходом, де, за В.Черняком, «тільки шумери й хети не були семітами».
Що ж відомо науці про генезу та етнічну належність трипільців? Сучасний рівень розвитку археології дозволяє ставити питання про визначення етномовних характеристик людності, яка залишила в лісостепах Правобережної України пам’ятки трипільської культури. Археологічні дані неспростовно свідчать, що Трипілля є крайнім північно-східним проявом своєрідного світу найдавніших землеробів Європи, відомих під назвою балкано-дунайського неоліту. Але й на Балканах ця людність не була автохтонною, бо її пращури прийшли туди з півдня Малої Азії.
Річ у тому, що близько 10 тисяч років тому криза мисливського господарства в Сирії, Палестині, на півдні Анатолії зумовила винайдення і поширення відтворюючого господарства — мотичного землеробства і примітивного тваринництва. Вирощування пшениці, ячменю, розведення овець, кіз забезпечило суспільство їжею і привело до демографічного вибуху на Близькому Сході. Надлишки населення почали розселятися на сусідні, мало заселені терени: на схід у Центральну Азію та Індію, на південь в Аравію та Північну Африку.
Один із головних шляхів розселення найдавніших землеробів і тваринників починався у Південній Анатолії і вів на захід островами Егейського моря, у Східну Грецію (мал.). У VII тис. до н.е. вихідці з Анатолії принесли з собою на південь Балканського півострова навички відтворюючого господарства, культурні рослини (пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніх тварин (вівці, кози), близькосхідну культуру та мову. Ці люди належали до східносередземноморського антропологічного типу, який характеризується грацильністю (тонкокістністю), невисоким зростом, темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми.
Поступово просуваючись на північ, нащадки найдавніших близькосхідних землеробів досягли Дунаю і рушили його долиною на захід у Центральну Європу та на схід — у Правобережну Україну. Так, разом із навичками землеробства і тваринництва, близькосхідний за походженням етнокультурний комплекс поширився в VII—IV тис. до н.е. в Південній та Центральній Європі. Трипільська культура — яскравий вияв цього культурно-історичного явища між Східними Карпатами і Дніпром.
Аналіз господарства, домобудівництва, матеріальної та духовної культур, орнаментики, скульптури, ритуалів та вірувань неолітичних культур Балкан, Подунав’я, Правобережної України (Караново, Хамаджія, Боян, Гумельниця, Кукутені, Трипілля тощо) демонструє виразні малоазійські паралелі. Про південно-анатолійське коріння неоліту Балкан та Подунав’я свідчить набір доместикованих рослин і тварин, дикі пращури яких із Близького Сходу, типологія кераміки. Прямі анатолійські паралелі мають простежені за матеріалами трипільської культури культи жіночого божества родючості, священного бика, небесного змія, ритуальні поховання дітей та бичачих голів під підлогою жител тощо.
Північними сусідами цих найдавніших землеробів Європи були аборигени — мисливці та рибалки Німецької, Польської, Поліської низовин і Лівобережжя Дніпра. Ця первісна, досить відстала людність у V—IV тис. до н.е. розвивалася під прогресивним впливом більш розвинених прибульців із півдня. Аборигени-мисливці лісової зони Європи отримали навички виготовлення глиняного посуду, землеробства, тваринництва, примітивної металургії міді тощо.
Пізніше, у IV—II тис. до н.е. на базі згаданої місцевої людності постала індоєвропейська сім’я народів, до якої належить основна маса жителів сучасної Європи. Більшість дослідників вважають, що формування праіндоєвропейської мови й культури розпочалося в V тис. до н.е. в Південній Україні у ході контактів місцевої людності лісостепового Подніпров’я та Лівобережжя з трипільцями. Від трипільців та інших представників балкано-дунайського неоліту пращури індоєвропейців отримали згадані новації. Однак усі ці прогресивні нововведення запозичувалися разом із відповідною термінологією. Новітні дослідження лінгвістів доводять, що сільськогосподарська лексика індоєвропейських народів значною мірою має близькосхідне походження.
Особливо багато землеробських та тваринницьких термінів, назв продуктів харчування, предметів побуту індоєвропейці запозичили у прахаттів та прахуритів, прабатьківщина яких міститься в Малій Азії. Це й зрозуміло, адже саме звідси у VII тис. до н.е. прийшли в Східну Грецію пращури балканського неоліту. С.Старостін (1988) наводить велику кількість мовних запозичень із хаттської та хуритської мов в індоєвропейських, у т.ч.: akuo — кінь, porko — порося, hvelena — хвиля, вовна, auig — овес, rughio —жито, lino — льон, kulo — колоти, спис, gueran — жорна, sel — село, dholo — долина, arho — ареал, простір, tuer — творог, sur — сир, penkue — п’ять, klau — ключ, medu — мед, солодкий, akro — поле...
Український лінгвіст із Москви В.Ілліч-Світич (1964) відзначав, що певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвропейці запозичили з таких близькосхідних мов, як шумерська, прасемітська, еламська. Як приклад запозичень із прасемітської мови дослідник наводить слова: tauro — бик, gait — коза, agno — ягня, bar — зерно, dehno — хліб, зерно, kern — жорна, sekur — сокира, nahu — посудина, корабель, haster — зірка, septm — сім та ін. Із мови шумерів індоєвропейці запозичили корені: kou — корова, reud — руда, auesk — золото, duer — двері, hkor — гори та ін. Гадаю, В.Ілліч-Світич вибрав невдалий термін для позначення частини згаданої лексики. Семіти виділилися з афразійської спільноти Східного Середземномор’я не раніше III—IV тис. до н.е. А близькосхідні запозичення в індоєвропейських мовах сталися не пізніше V тис. до н.е. Те, що В.Ілліч-Світич називав семітською лексикою, мабуть, варто було б назвати афро-азійською.
Простежений археологами й антропологами генетичний, культурний, антропологічний зв’язок балканського неоліту, а через нього і трипільської культури, з південноанатолійським центром становлення землеробства і тваринництва підтверджується новітніми лінгвістичними дослідженнями. Численні хатто-хуритські запозичення в мовах індоєвропейців, які отримали навички землеробства та скотарства разом із відповідною термінологією від балкано-дунайських неолітчиків, зокрема трипільців, дають підставу припускати, що останні в етномовному плані були споріднені з хатто-хуритами Малої Азії VII—IV тис. до н.е. Однак присутність серед індоєвропейських лінгвістичних запозичень шумерських, афразійських, еламських термінів свідчить, що балкано-дунайський неоліт не був монолітно хатто-хуритським. Очевидно, було кілька різноетнічних міграційних хвиль із Близького Сходу в Грецію, в яких брали участь не тільки хатто-хурити Анатолії, а й представники інших стародавніх етносів Близького Сходу.
Попри певну строкатість, балкано-дунайський неоліт, зокрема трипільська культура, генетично, культурно, антропологічно, а також етномовно тісно пов’язаний зі згаданими етносами Близького Сходу, які не належать до народів індоєвропейської мовної спільноти. Оскільки українці, на відміну від трипільців, є індоєвропейцями, то немає підстав вважати трипільців українцями. Українська культура й мова принципово відрізняються від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу і їхніх родичів трипільців. Якщо вже простежувати етногенетичну лінію українців у первісні часи, то своїм корінням слов’янство сягає не трипільців, а культур шнурової кераміки. З дезінтеграцією Трипілля збіглася потужна міграція з Центральної Європи через Польщу на Волинь, Полісся, на Верхній Дніпро індоєвропейських племен культур кулястих амфор та шнурової кераміки. Переважна більшість вчених вважають саме цю людність ІІІ тис. до н.е. пращурами балтів та слов’ян, до яких належать і українці (мал.).
Було б неправильно абсолютно заперечувати роль трипільців у генезі українців. Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, готи, фракійці, балти тощо), трипільці, але певною мірою, були їхніми пращурами. На нашу думку, деякі елементи традиційної культури, що мають близькосхідне походження, потрапили в український етнокультурний комплекс як спадщина трипільців. До них, зокрема, належать релікти культів священного бика, небесного змія тощо в українському фольклорі. Ці ж витоки має архаїчна лексика близькосхідного походження в індоєвропейських мовах, у тому числі в українській, про що останнім часом пише Ю.Масенкіс. Елементи культур не тільки трипільців, а й багатьох стародавніх народів України, стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який, на мою думку, склався у V—VII ст., тобто у ранньому середньовіччі. Саме тоді формувалася етнокультура більшості великих народів середньої смуги Європи: французів, англійців, німців, сербів, хорватів, чехів, словаків, поляків та ін.
Отже, українці не кращі, але й не гірші за інші народи Європи. Їхній етногенез — це об’єктивний процес, зумовлений універсальними законами етнотворення континенту. Оцінювати ж концепції походження українців чи будь-якого іншого народу мірилами патріотизму або романтичних сентиментів — безглузда і контрпродуктивна справа. Яскраві приклади такого підходу знаходимо у вищезгаданій збірці. Вона містить зважені, професійні статті відомих фахівців із проблематики Трипілля Т.Мовші, В.Круца, І.Чернякова, Г.Пашкевич, С.Рижова, М.Відейка, Т.Ткачука та ін. Особливої уваги заслуговує блискуча за своєю аргументацією стаття Ю.Павленка про етнолінгвістичні зв’язки трипільців із хато-хуритами Малої Азії.
На тлі праць професіоналів дисонансом звучить голос відомих народних депутатів І.Зайця та В.Черняка, статті яких — суміш аматорства й безапеляційності. Писати таке про українських діячів, політичній позиції яких давно симпатизуєш, нелегко, але, мабуть, треба. Адже, з далеких від науки позицій, вони не тільки несправедливо звинувачують українських археологів у свідомому викривленні стародавньої історії України, а й утверджують у суспільстві продуковані аматорами, а іноді й просто заробітчанами, екзотичні міфи. Ми не підносимо престиж України, чого так щиро бажають згадані нардепи, а дискредитуємо її науку і штовхаємо громадськість на манівці хибних, антинаукових уявлень про своє минуле, роблячи з неї посміховисько в очах цивілізованих європейців.
Зупинюся лише на кількох сентенціях шановних опонентів. Зокрема, як фахівець з археології кам’яної доби не можу погодитися з ультрапатріотичним твердженням В.Черняка, що «найбільша кількість палеолітичних поселень знаходиться на території України». Значно більше й краще їх досліджують у Франції, звідки й розпочалося вивчення палеоліту у ХІХ ст. Виводяи коріння українців із палеоліту, шановний нардеп необачливо заявляє, що «мізинські, трипільські та українські горщики є надзвичайно схожими». Мушу нагадати, що глиняні горщики є визначальною ознакою неолітичної доби, а в палеоліті горщиків не було взагалі, тим більш у Мізині, якому 18—16 тис. років.
Не може бути й мови про зародження землеробства в Україні. Адже його найдавніші сліди у вигляді відбитків зерен доместикованої пшениці та ячменю на черепках посуду у нас датуються близько 8 тис. р. тому, а на пам’ятках натуфійської культури Східного Середземномор’я — 15—11 тис. років тому. Дикі пращури цих зернових, як і найдавніших домашніх тварин (кози, вівці), відомі лише на Близькому Сході. Про те, що у нас такі пшениці колись росли, але щезли, як вважає шановний В.Черняк, говорити також немає підстав. Адже палінологія, що вивчає пилок рослин, який мільйонами років зберігається в землі, однозначно свідчить — дикі пращури трипільських злаків в Україні не росли. Не була бугодністровська культура і найдавнішою землеробською в Європі, бо ще за дві тисячі років до неї землеробство знала людність докерамічного неоліту Східної Греції.
А на патетичний вигук нардепа «Чому ви шукаєте корені трипільців у Східному Середземномор’ї, Малій Азії, Анатолії, Фесалії, на Балканах? Чому ви шукаєте наше коріння у них, а не їхнє у нас?» відповідаю: тому що ті явища, які у «нас» представлені Трипіллям, у «них» на кілька тисяч років давніші. Наприклад, ранні пам’ятки Кукутені в Румунії давніші за ранні пам’ятки Трипілля. Тож останнє не може бути матір’ю ранньоземлеробських протоцивілізацій Подунав’я, Балкан чи Близького Сходу, бо матері не бувають молодшими за дочок.
Стаття рясніє численними суперечностями. Так, В.Черняк пише: «Спадкоємцями трипільської культури стали українці... бо вони, як і трипільці, хлібороби». А трохи раніше міститься абсолютно правильне твердження, яке однак суперечить попередньому: «Спосіб ведення господарства не є етнічною ознакою».
Не можу погодитися, що кургани усатівської культури були прообразами єгипетських пірамід, бо прототипами останніх були взагалі не кургани, а так звані «мастаби». Від цих кам’яних структур у формі паралелепіпеда походить рання ступінчаста піраміда фараона Джосера, а вже від них — відомі всім туристам класичні піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерена. До того ж Усатове в цілому синхронне раннім мастабам та пірамідам Єгипту, отож єгиптян важко звинуватити у плагіаті ідеї кургану в давніх мешканців Одещини.
Науково некоректне і твердження В.Черняка, що «індоєвропейці й арійці це один і той же етнос на різних територіях». Індоєвропейці — взагалі не етнос, а спрощений синонім абстрактного лінгвоетнічного класифікаційного поняття «індоєвропейська сім’я народів», що поєднує сотні конкретних етносів, у т.ч. арійців. Немає переконливих наукових аргументів, що трипільці «пекли хліб, приручили бика, коня, винайшли сани і воза», а Трипілля «найдавніша і найрозвиненіша хліборобська цивілізація з найбільшими містами». А як бути з містом Ієріхон, докерамічні шари якого датуються більш як 10 тис. років тому за каліброваною шкалою? Твердження, що трипільці «в процесі занепаду Трипільської культури перейшли до скотарства... і трансформувалися... в ямну культуру та культури шнурової кераміки, які представляли основну групу індоєвропейської спільноти», настільки екзотичне, що взагалі не потребує коментарів.
Звідки така впевненість, що при мінімальному знанні з проблематики дозволяє наводити порядок у наукових побудовах кількох поколінь вітчизняних та зарубіжних фахівців, котрі присвятили складній і дуже специфічній проблемі своє життя?
Не вдається у фактологічні деталі проблеми, а мислить по-державницькому широко ще один нардеп — І.Заєць. Він закінчив наукову кар’єру на посаді молодшого наукового співробітника Інституту економіки АН України, а з тисяч наукових праць із проблематики Трипілля йому «вдалося прочитати», за його словами, аж кілька десятків, включно з газетними публікаціями (!). Спираючись на власний науковий і «життєвий досвід», він пропонує науковому світові принципово нову, «справжню» методологію наукового дослідження: «Представники справжньої наукової школи... аналізують всю палітру думок... і знаходять таку аргументацію, яка стверджує саме їхню позицію. В іншому випадку маємо справу з кон’юнктурою в науці, а не з пошуком істини». А я все життя вважав, що кон’юнктурою і є саме тенденційний добір вигідних досліднику фактів та аргументів. Воістину, вік живи, вік учись...
Шановний І.Заєць не відчуває комічності ситуації, коли дає суворі методологічні вказівки десяткам докторів та кандидатів археології з проблематики, про яку судить із газетних статей та «життєвого досвіду». Не менш комічне і пряме звинувачення прибічників міграційної версії походження трипільців (до яких належу не тільки я, а й М.Грушевський) в отриманні хабарів за свої погляди. Грошей не вистачить на хабарі, бо практично всі діючі фахові археологи стосовно Трипілля «міграціоністи».
А щодо грошей, то ні для кого з моїх колег не секрет, що їх дух витає не над злиденним Інститутом археології НАНУ, а над благодійним Трипільським фондом, який ви очолюєте. Саме цим пояснюється підвищена концентрація навколо фонду заробітчан і ультрапатріотів, від яких ніхто ніколи українського слова не чув, які не приховують у своїх працях, що в них «аллергия на украинский язык», новоспечених трипільців-автохтоністів та цивілізаціоністів.
До речі, «цивілізація» в перекладі з латини означає «держава». А оскільки жоден серйозний фахівець не визнає трипільської державності, то говорити про трипільську цивілізацію є стільки ж підстав, як і про цивілізацію мисливців на мамонтів чи неандертальців прильодовикової Європи. Зрештою, яке видатне відкриття сталося останнім часом, що визнана всіма фахівцями трипільська культура раптово трансформувалася в цивілізацію, від якої походять усі цивілізації світу? Невже відкрили трипільську Трою? Чи вийшло фундаментальне аналітичне дослідження? Відкрили не Трою, а благодійний фонд «Трипілля».
Профінансований нефахівцями з проблематики попит породжує адекватну, науково некоректну, часто кон’юнктурну пропозицію. Отже, маємо «трипільську цивілізацію», про яку пишуть дві категорії авторів — ті, які взагалі не розуміють про що пишуть, та ті, які дуже добре розуміють, що вони з цього матимуть. Виконання цього безглуздого соцзамовлення дасть Україні не підняття престижу, чого щиро прагнуть керівники фонду, а дискредитацію національної науки в очах міжнародної наукової громадськості.
Визнання генетичного зв’язку Трипілля з балкано-дунайським неолітом проголошується мало не зрадою українського народу. «Антинауковим» версіям «підкуплених» міграціоністів-зрадників протиставляється патріотична позиція М.Грушевського та В.Даниленка, які виступають фундаторами автохтонної концепції походження трипільців-українців. Мабуть, шановні нардепи здивувалися б, дізнавшись, що ні один, ні другий не тільки ніколи не вважали трипільців українцями, а й не були такими стійкими автохтоністами щодо трипільців, як комусь хотілося б.
Зокрема М.Грушевський аналогії щойно дослідженим під Трипіллям матеріалам бачив «у знахідках середньодунайських країв», у Фесалії «і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів». Ці паралелі, на думку історика, «роблять досить малоправдоподібною гіпотезу самостійності (Трипілля. — Л.З.) і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок» (Історія України-Руси).
В.Даниленко серед культур розписної кераміки, до яких належить і Трипілля, вирізняв лінію розвитку, яку «в силу очевидного родства с юго-западноанатолийской культурой, естественнее всего связывать с проникшей из Восточного Средиземноморья в Южную Европу ветвью архаичного семито-хамитского массива (Энеолит Украины)».
Виходить, що сам В.Даниленко долучився до прасемітизації балкано-дунайського неоліту (а отже, і Трипілля), а М.Грушевський стояв біля витоків непатріотичної, на думку нардепів, міграційної версії походження трипільців. З огляду на сказане, безапеляційне твердження В.Черняка — «жодних переконливих доказів на користь гіпотези немісцевого походження трипільської культури не існує» — звучить, м’яко кажучи, непереконливо.
Зробивши сувору виволочку прибічникам міграційної версії походження трипільців (а ними є фактично всі фахові археологи разом із батьком української історії М.Грушевським), нардепи згадали добрим словом лише «відчайдушно сміливого у своїх висновках Ю.Шилова». Очевидно, саме на його позицію, як зразково патріотичну щодо Трипілля, слід орієнтуватися нетямущим українським археологам. Як добре відомо останнім, нещодавно «спаситель людства» Ю.Шилов боровся у складі «Российского объединительного движения» в Москві з «колониальной экспансией Запада… за объединение братьев славян в единое экономическое пространство и оборонный союз на территории бывшего СССР». У його працях трипільська Арата — це колиска трьох братніх народів (росіян, українців, білорусів), а Російська імперія є «прямой наследницей древнейшего в мире государства Араты… и следовательно, хранительницей этнокультурного корня индоевропейских народов и земной цивилизации вообще… С крушением Российской империи начался смертоносный процесс…». За Ю.Шиловим, «ядром объединительных процессов становятся Россия, Беларусь и Украина».
Виходить, ще трипільські брахмани через Ю.Шилова заповіли Україні повертатися в старе імперське стійло і звично плентатися за імперською Москвою у безнадійному протистоянні цивілізованій Європі. Дивує, що саме ця, до болю знайома багатьом поколінням українців, казка обрана нардепами за взірець патріотичного підходу до вирішення проблеми ролі Трипілля у стародавній історії України. Право на історичну спадщину Київської Русі, що легітимізує саме існування держави, «прихватизоване» разом зі стратегічними об’єктами України північним сусідом.
Трипільська версія походження українців — типовий приклад історичної міфотворчості, бо суперечить науковим фактам. Вона є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, а також аматорства і постколоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього псевдонаукового, квазіпатріотичного жанру сумнівна, а шкода — очевидна. Крім того, що в наш складний час дезорієнтується громадськість, —дискредитується українська історична наука в ідеологічній боротьбі за побудову незалежної України.