Нині, коли пишуться ці рядки, за два тижні після проведення парламентських виборів, їхні остаточні результати ЦВК досі не підбила. Проте найголовніший підсумок уже очевидний: влада на чолі із президентом Віктором Януковичем зазнала нищівної поразки. Поразки передовсім психологічної. За два роки після президентських виборів Януковичу та його команді вдалося встановити тотальний контроль як над виконавчою, так і над законодавчою владою, фактично ліквідувати незалежність (яка, втім, ніколи не була повною) судової системи, прямо чи опосередковано підпорядкувати собі більшість мас-медіа. Проте, як уже цілком очевидно, підкорити собі суспільство, ту саму «біомасу», як називають між собою свій електорат у непублічному спілкуванні деякі українські політики, повною мірою не вдалося.
«Незалежний» політолог (а насправді радник президента Януковича і одна з бютівських «тушок» у попередньому скликанні Верховної Ради) в одному з українських видань пише: «Влада, як і передбачалося, виграла. Причому виграла приголомшливо, зі значно більшим відривом, ніж малювали їй найлояльніші соціологи». Цей висновок, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Адже напередодні виборів усі серйозні політологи та соціологи в один голос твердили, що програмою-максимум регіоналів є створення в новій Верховній Раді провладної конституційної більшості і простої більшості виключно зі своїх депутатів - без «незалежних» мажоритарників і «підтанцьовки» з комуністів. Не менш важливим було й завдання «зовнішнє» - домогтися визнання світовою спільнотою, насамперед Сполученими Штатами та Європейським Союзом, виборів-2012 в Україні цілком демократичними та легітимними. Вже нині цілком зрозуміло, що ані першої, ані другої мети досягти не вдалося.
Найдошкульнішою та найбільш неочікуваною для регіоналів виявилася тотальна поразка, якої вони зазнали в Києві. Попри величезну концентрацію в столиці державних чиновників, членів їхніх сімей та обслуги, незважаючи на найбільші в країні масштаби підкупу виборців, регіонали за партійним списком здобули в столиці майже в півтора разу менше голосів, ніж радикальна «Свобода». В цілому ж у Києві підтримка опозиційних сил виявилася в чотири (!) рази вищою, ніж підтримка сил провладних. Висуванці влади програли в столиці всі мажоритарні округи.
Політолог намагається підсолодити прибічникам влади цю гірку пігулку, проголошуючи регіоналів і комуністів представниками й виразниками «індустріально-міського тренда» ментальності, а опозицію - виразниками «сільсько-дрібнобуржуазного». Особливо кумедним видається твердження політолога, що Київ, «де свого часу відбулася детехнологізація та деіндустріалізація», «перетворився на конгломерат сільських анклавів. Де кожен анклав - земляцтво, шматочок ментальності різноманітних аграрних співжиттів». Хотілося б поставити шановному аналітикові конкретне запитання: де авторові цієї статті, киянину в четвертій генерації, який, на жаль, не має жодного родича в жодному селі, шукати в рідному місті «своїх»? Один мій прадід походив з міста Луцька, другий - із Сум. Відтак я, мабуть, маю обирати між «волинським» і «слобожанським» «сільськими анклавами» в Києві? Як знайти їх у мегаполісі? Може, пан надасть якісь телефони чи електронні адреси? Хоча, з іншого боку, хоч би який з анклавів я обрав, усі вони є «аграрними», що визначає моє «дрібнобуржуазне», а не «урбаністичне» мислення. Врешті з’ясувалося, що я і всі мої найближчі друзі-інтелігенти (мій «анклав»), які живуть у Києві, але походять відповідно з Одещини, Києва, Івано-Франківщини, знову Києва, Хмельниччини і Севастополя, не сприймають регіоналів не через їхню тотальну корумпованість, брехливість та антидемократичність, цинічне нехтування інтересами країни та нації задля інтересів власних та корпоративних, а через свій «сільський менталітет».
Насправді Київ, як і Лондон, Москва чи Токіо, є найбільшим у країні «плавильним казаном», де вже в першій, максимум у другій, генерації переплавляються в єдине ментальне ціле вихідці з різних регіонів, де зосереджено найбільший інтелектуальний потенціал країни. І саме в Києві виникають соціальні тренди, які в більшості випадків стають панівними в цілій Україні. Єдиним яскраво вираженим ментальним анклавом у столиці нині є так звані «жителі Донбасу» - представники владної команди Януковича та наближені до них бізнесмени з цього регіону. При тому, що далеко не кожен вихідець з Донецької чи Луганської області сприймається жителями столиці як належний до «донецьких». Водночас більшість киян вважають чужаками і президентського намісника в столиці Олександра Попова, який приїхав сюди з Полтавщини, і народженого в Києві Дмитра Табачника.
Про неефективність соціально-економічної політики нинішньої влади, розчарування більшості громадян України їхньою «стабільністю» і невіру в азаровський «дабробут», що й досі ще гряде, написано вже достатньо. Та хотілося б зосередити увагу на ще одному аспекті.
Як казали древні греки, «кого боги хочуть покарати, того позбавляють розуму». Залишки свого авторитету у столиці, так само, як у багатьох районах країни, регіонали втрачають не лише через тотальну корупцію, психологію організованого злочинного угруповання, коли «своїм - усе, а чужим -закон», а й через демонстративне, публічне приниження більшості українців. Наведу лише два приклади, хоча «нєсть їм числа».
Одне з «облич» Партії регіонів Владислав Лук’янов переобрався до нового складу Верховної Ради на рідній Донеччині. При цьому ввійшов до п’ятірки лідерів - кандидатів-мажоритарників, які здобули найвищий відсоток голосів виборців у всіх 225 округах. Однією з «фішок» його виборчої кампанії був образ Лук’янова - «нашого Джеймса Бонда». На підтверджння цього регіонал фігурував на білбордах у смокінгу і з краваткою-метеликом, а також хвалився, що доїжджає з Києва до Одеси за дві із чимось години і демонстрував кадр зі свого мобільного телефона, який зафіксував швидкість у 240 кілометрів на спідометрі його дорогущого авто. Цікаво, чи вважає депутат, що будь-який «герой» має право гнати по неперекритій трасі з такою шаленою швидкістю, створюючи пряму загрозу життю тих, хто трапиться йому по дорозі? Мабуть, ні. Але ж закони, приписи та обмеження існують лише для біомаси, а не для «нашого Джеймса Бонда». Як писав незабутній Орвелл, «усі звірі рівні, але деякі з них рівніші за інших». Якщо вже народний обранець зухвало порушує норми співжиття в цивілізованому суспільстві, то мусить мати бодай достатньо глузду, щоб не хвалитися цим публічно.
А «диригент парламенту» Михайло Чечетов, який після ухвалення, на порушення всіх норм регламенту і домовленостей з опозицією, горезвісного мовного закону Ківалова-Колесніченка, радісно заявив в ефір: «Ми їх розвели як кошенят!».
Кого розвели Чечетов і компанія? Не просто колег-депутатів, а й мільйони виборців, громадян України, які стоять за ними. Як же треба себе не поважати, щоб терпіти в ролі влади над собою не просто шахраїв-розводил, а людей, які цим іще й привселюдно вихваляються. Але чаша терпіння переповнюється.
За підсумками цих виборів, Януковичу безумовно вдасться сформувати підконтрольну більшість у новій Верховній Раді, можливо, навіть, дещо збільшити її чисельність порівняно з попереднім скликанням. Проте ця його перемога є пірровою. Наприкінці жовтня 2012 року Україна переконалася, що боротьба проти цієї влади не безнадійна, що владі, попри весь її адмінресурс, гроші, нахабство та цинізм, можна протистояти. Люди, які з голими руками вийшли проти озброєного до зубів «Беркута» в Первомайську на Миколаївщині, намагаючись захистити свій вибір від фальсифікації, наочно це довели.
Звичайно, дані всіх соціологічних досліджень свідчать, що нині кількість українців, готових до участі в якихось акціях протесту, а тим більше силових діях проти чинної влади, є мізерною. Проте сто разів мав рацію мудрий Вацлав Гавел, який казав: «Суспільство - це загадковий багатоликий звір із прихованими можливостями, і вкрай необачно вірити тій личині, яку воно має наразі. І вважати, що це його єдине, справжнє обличчя. Ніхто з нас не знає, які можливості чаяться в думках людей».