UA / RU
Підтримати ZN.ua

Про що казав Заратустра

Фрідріх Ніцше... Більшість думок про нього обмежується словесним рядом на кшталт: «аморальність», «волюнтаризм», «воля до влади», «надлюдина».....

Автор: Олександр Карпець
Фрідріх Ніцше

Фрідріх Ніцше... Більшість думок про нього обмежується словесним рядом на кшталт: «аморальність», «волюнтаризм», «воля до влади», «надлюдина»... А головне — філософа обвинувачують у тому, що він, мовляв, був предтечею фашизму. Це нонсенс; фашизм є скаженим обивательським натовпом, а Ніцше — це релігійна ненависть і до обивателя, і до натовпу. 15 жовтня 2004 року виповнюється 160 років із дня народження Фрідріха Ніцше, а тому є привід поговорити про нього докладніше.

«Мартін Іден»

Приблизно в років шістнадцять я вперше наштовхнувся на ім’я Ніцше в романі «Мартін Іден». Головний герой цієї майже автобіографічної книжки Джека Лондона справжній плебей; він пізнає світ китобоєм у північних і південних морях, потім шляхом найжорстокішого самоподолання в найкоротші терміни осягає книжкову мудрість. Перетворення портового босяка на глибокого й оригінального письменника привело Мартіна Ідена до усвідомлення нікчемності роду людського. «Еліта», до якої він так тягнувся, виявилася примітивною тусовкою бухгалтерів, газетярів, юристів, спортсменів, університетських чинуш та іншої публіки, яка обслуговує владу й капітал. Спроба ж Мартіна повернутися з месіансько-просвітницькими цілями в середовище простолюдинів зазнає фіаско — «пролетарям» узагалі не потрібні Свобода, Рівність, Братерство. Обивателі прагнуть до споживацького щастя, вони жадають плебейських задоволень. «Пролетар» абсолютно не готовий до революційного прориву в майбутнє й реалізації найвищого покликання людства, чого не врахував Карл Маркс (хоча й розумів це).

Свідомість Мартіна Ідена, як і самого Джека Лондона, роздвоюється між соціалізмом, що зміцнів наприкінці ХIХ століття, та Ніцше, котрий здобув популярність на початку ХХ століття. Отримавши гроші та славу письменника, Мартін Іден трагічно гине, слідом за ним — Джек Лондон, трішки раніше — Фрідріх Ніцше.

Серед тих, на кого філософ вплинув, — Максим Горький, Анатолій Луначарський, «пролетарський граф» Олексій Толстой. Дуже сильні ніцшеанські мотиви в творчості уродженця Києва Миколи Бердяєва, багатьох літературних і релігійно-філософських діячів російської «срібної доби».

«Народження трагедії»

Фрідріх Ніцше народився в селі Реккен на кордоні Прусії та Саксонії. Майбутній несамовитий опонент християнства, якого за войовничою безбожністю порівнювали із класиками марксизму-ленінізму, походив із родини священиків: батько був пастором, мати — донькою й онучкою пасторів; прадід і дід викладали богослов’я.

Трагедія переслідувала Ніцше з дитинства. Коли йому було чотири роки, помер батько, котрий в останні місяці життя втратив розум; невдовзі помирає молодший брат. Фрідріх поступово втрачав зір і страждав від нападів божевілля, яке неминуче наближалося. Він отримав класичну освіту: вивчав іврит, грецьку, латинь, богослов’я в Пфортській школі, де навчався сам Йоганн Готліб Фіхте. Потім вивчав теологію і філософію в університетах Бонна й Лейпцига; попри відсутність докторського ступеня був запрошений до Швейцарії (від 1869-го до 1879 року — професор кафедри класичної філології Базельського університету).

У Швейцарії в Ніцше було надзвичайно цікаве коло спілкування: історик Якоб Буркхардт, етнограф Йоганн Якоб Бахофен, композитор Ріхард Вагнер і його дружина Козіма — донька Ференца Ліста. У ці роки Ніцше пише «Невчасні міркування» й «Людське, надто людське».

1870 року розпочалася франко-прусська війна. Ніцше виїхав на фронт як уповноважений Червоного Хреста й командир санітарного загону. Страждання поранених і волання помираючих завдали потужного удару по психіці Ніцше. Чому ж він замість того, аби читати лекції в затишному Базелі, так прагнув на війну?! Відповідь, здавалося б, проста: божевільний! Вірно, та лише почасти. Ніцше признавався сестрі Єлизаветі, що на війні його «осяяло видіння». На заході дня, на тлі вкритого похмурими хмарами жовто-червоного неба, повз Фрідріха спочатку пройшов на рисях полк кавалерії, потім — артилеристи й загін піхоти. Ніцше стояв на узбіччі в стані афекту, але не міг приєднатися до цього космічного апофеозу... До нього прийшло «осяяння»: вожді приречені посилати тисячі на смерть через шляхетний «вольовий імператив».

Філософ-романтик жорстоко помилявся. «Вожді» жертвували тисячами життів на догоду своїм амбіціям, егоїзму, жадобі влади й наживи. А в ХХ столітті — уже мільйони (!) підкоряються вождям через свої глибинні садомазохістські імпульси, груповий і національний егоїзм і нарцисизм, а розхожі фрази про почуття обов’язку, патріотизм, віру в ідеали й Бога — лише поверхнева раціоналізація.

Думки Ніцше про те, що «вищу волю до життя» слід спрямувати не на «жалюгідну боротьбу за існування», а на «волю до битви, влади та вищості», слід відкоригувати з урахуванням історичного досвіду та психологічних знань ХХ століття. Якщо ніцшеанська «воля до боротьби, влади та вищості» спрямована на фізичну експлуатацію й моральне придушення навколишнього світу у вигляді тоталітарних або терористичних жахів, хижацької експлуатації планети світовими монополіями, примітивного самовдоволення суспільства споживання etc, то вона зводиться, по суті, до тієї самої «жалюгідної боротьби за існування». Закладена в людині загальна енергія природи й космосу має бути спрямована на активне пізнання й розумне перетворення безкінечного світу; її пригноблення, перекручення ведуть до того, що ніцшеанська «воля до життя» руйнує психіку та світ навколо неї. Потенційна здатність до розуміння істинного призначення роду людського закладена в кожному, але вимагає величезної напруги ментальних сил, а тому цим шляхом ідуть одиниці. Серед них — Ніцше із усіма його протиріччями.

Повернімося до психічної хвороби Ніцше, оскільки його геній, можливо, значною мірою обумовлений саме нею. Автор некомпетентний у психіатрії, проте дозволить собі висловити особисту думку. Наявні джерела нічого путнього не говорять про походження хвороби. Скоріше — це спадковість; пригадаємо, що батько Ніцше страждав на душевний розлад, а низка хвороб соматичної та психогенної етіології успадковуються. Дослідники на великому клінічному матеріалі дійшли висновку — іноді психічний розлад розвиває пізнавальний, творчий, провидницький потенціал, недоступний «нормальному» індивіду. Обиватель сповідує так званий здоровий глузд (точніше — англійський відповідник «common sense», тобто «загальноприйнятий смисл», а загальноприйняте — це часто аж ніяк не здорове). Про «патології нормальності» середнього індивіда говорив, приміром, Маркс у «Економічно-філософських рукописах». Відкидаючи закон кесаря в ім’я Закону Божого, те саме сповідував і Христос. Не всі божевільні — генії, але серед геніїв — великий відсоток «ненормальних» в обивательському розумінні, тих, хто «не от мира сего».

Ослаблена свідомість Ніцше не могла компенсувати потужний несвідомий афект від відчуття нікчемності людства, котрий дано далеко не всім. 1879 року через загострення хвороби він залишив викладання й 10 років вів життя мандрівника в Ніцці, Ментоні, зрідка навідуючись до Німеччини. Ніцше був на грані цілковитого божевілля, але саме цей період виявився вкрай продуктивний. Виходять книжки «Ранкова зоря» (1881), «Весела наука» (1882), «Так казав Заратустра» (1883—1885), «По той бік добра і зла» (1886), «Генеалогія моралі» (1887), «Випадок Вагнера» (1888), «Антихрист» (1888)...

«Антихрист»

Дискурс марксизм-ніцшеанство-християнство дуже цікавий... За Марксом, християнство й релігія взагалі — це «подих пригнобленої тварі, серце безсердечного світу... дух бездушних порядків... опіум для народу», засіб для перетворення слабких на ще слабших і не здатних до революційного перетворення «безсердечного» світу. За Ніцше, навпаки, християнство — на боці слабких, не дає піднятися сильним і суперечить «вищому типу людини».

Але людина — об’єктивно релігійна, що майже довела психологія ХХ століття. Тому і Маркс, і Ніцше, відкидаючи християнство, пропонують кожний свою релігію. У Маркса таким «символом віри» є не Бог, а людина. І вона зобов’язана спрямувати всю свою енергію не на животіння й жалюгідну боротьбу за існування (те саме — в Ніцше, у християнстві — земні муки проклятих Богом людей), а на пізнання й розумне, творче перетворення світу (у Ніцше — воля до життя, у християнстві — порятунок у пізнанні Закону Божого). У Маркса — досконале суспільство, де людина переможе ворожі їй соціальні сили, котрі вона сама й створила, причому свободу для самореалізації отримають усі без винятку. Християнство передрікає Царство Боже, але тільки після Страшного суду (у Маркса — революція), і потраплять туди лише ті, що врятувалися та здобули благодать Божу, а інші мучитимуться в пеклі. Ніцше пропонує соціальну ієрархію у вигляді піраміди, де на вершині перебувають обрані «аристократи духу», «надлюдини», котрі для реалізації своєї волі до життя та влади мають бути аскетами, відмовитися від усього «занадто людського» — співчуття, гедонізму...

Ніцше правильно зазначає: християнство (спочатку — масовий рух соціальних низів в античності) було повстанням проти ієрархії, привілеїв, порядку, «формули вищих людей». Але у нього це звучить як обвинувачення. Більше того, філософ звинувачує християнство в тому, що воно поховало та зробило безглуздою греко-римську культуру, яку Ніцше вважав утіленням шляхетності, смаку й волі до життя. Автору ближча позиція Енгельса, відповідно до якої Греція та Рим упали жертвою власних протиріч — рабства, імперіалізму, психічно-духовної деградації. Проте і Ніцше в чомусь правий: загибель греко-римського світу відкинула назад західну цивілізацію, а християнство справді багато в чому загальмувало її розвиток. Джордано Бруно згорів на вогнищі «християнської» інквізиції, доводячи те, що було добре відомо в Стародавній Греції.

За Ніцше, християнські ідеї співчуття та всеблагого Бога суперечать основним інстинктам людини, її «тонічним афектам», закону розвитку й відбору, ослаблюють «волю до життя та влади». Але Еріх Фромм, посилаючись на думки ряду нейрофізіологів, стверджував: ідеї «рівності—братерства—свободи» та «братерства в Христі» найповніше відповідають нейрофізіології людини.

У пориві викриття Ніцше замахується («Сутінки богів, або Як філософствують молотом» — точнісінько як Овод у Е.Войніч!) на постать Ісуса Христа і... відступає. Називаючи Христа анархістом і політичним злочинцем, котрого слід було заслати до Сибіру, Ніцше врешті-решт бачить в Ісусі не смиренність, а повстання проти занепалого світу (не мир, а меч!).

Далі Ніцше свій викривальний пафос обрушує на соціальний інститут, що більше за всіх винний у перекручуванні Віри Христової, — церкву. Він справедливо заявляє: церква суперечить Євангелію, вона не розуміє й вульгарно спотворює початковий символізм християнства, священики (у Ніцше — «жерці») говорять за вірою, а живуть за інстинктами, навіть учні Христа почали всіляко спотворювати вчення. На думку Ніцше, найбільше від усіх спотворив Христа апостол Павло, перетворивши церкву на засіб «обдурювання стада», пішовши на угодовство з Римом. Христос не визнавав закон світу цього, визнаючи лише Закон Божий; Ісус вигнав торгашів із храму, Месія прирівнював «митарів» (податківців) до «блудниць» (повій). А Павло, повністю перекручуючи Спасителя, заявляє, що влада — від Бога (Рим 13.1)!..

«Щодо генеалогії моралі»: фашист?..

Відповідно до поширеної думки, Ніцше вважається основоположником і навіть теоретиком фашизму. Більш-менш серйозне прочитання його текстів дозволяє стверджувати — це черговий міф, що виникає із нерозуміння як Ніцше, так і витоків фашизму. Тексти філософа важко вписати в теоретичні схеми. Вони ненаукові в узвичаєному академіко-кабінетному сенсі.

Утім, Ніцше дав привід для таких обвинувачень, приміром, у полемічному творі «Щодо генеалогії моралі», де він говорить про існування двох рас. Перша — це «надлюдина», «білява бестія», «вершник на коні», «аристократ духу». Ця «раса панів» має волю до життя та влади й самою природою призначена для панування. «Надлюди» сповідують аристократичну «мораль панів»: задовольняються утвердженням самих себе, кажуть «так» викликам долі, великодушні до ворогів... Друга — «раса рабів»; її мораль — це мораль «Ні», жадібність і пошук у всьому користі, злість, помста.

Навряд чи це проповідь фашизму. Йдеться не про «раси», а про «соціальні характери» (Фромм) або «психологічні типи» (Юнг). У «надлюдині» Ніцше переплутав два цілком різні типи. Один із них — це нечисленний тип людей, чия енергія спрямована на активне пізнання та творче перетворення світу й котрій чужа пристрасть до панування, експлуатації, придушення. Інший тип — це тип «авторитарного садиста», якому, навпаки, притаманна пристрасть до панування, експлуатації та придушення. «Мораль рабів» — це найпоширеніші типи авторитарного мазохізму й конформізму, котрим притаманна пристрасть до підкорення та пристосовництва, що накопичує в суспільстві руйнівний потенціал і про що Ніцше правильно каже: «злість цих істот, котрим заборонена адекватна реакція... дією може бути задоволена лише... помстою». «Лиховісне майбутнє» Ніцше бачить у перемозі «моралі рабів» над «мораллю панів» і... потрапляє в точку!

Термін «фашизм» («fascio» — пучок, секта) говорить про нерозуміння реальності. Соціальна практика показала, що фашизм — це не секта, а маса. Пристосовницька й/або агресивна маса в своїй пустоті й нікчемності шукає підкорення, прагне принизити й/або знищити собі подібних із сусіднього «стада». «Стадо» завжди породжує фюрера, дуче, «вождя всіх часів і народів»...

«Вічне становлення»
й «вічне повернення»

В останній, завершеній праці «Воля до влади» Ніцше, нарешті, відходить від винятково морально-етичних питань і вибудовує оригінальну космогонію — основними процесами в космосі він бачить «вічне становлення» й «вічне повернення». Рамки нарису не дозволили детально зупинитися на цій фундаментальній праці, виданій посмертно. Через ту саму причину не вдалося зупинитися на знаменитій філософській поемі «Так казав Заратустра» й низці інших творів.

На початку січня 1889 року на вулиці Туріна Ніцше непритомніє. Божевілля остаточно заволоділо ним. Останні 11 років життя в Німеччині ним опікувалися сестра й мати. Саме в цей час до нього приходить європейська слава. 25 серпня 1900 року у Веймарі Фрідріх Ніцше помер.

Він передбачив вулканічне ХХ століття. І ХХІ століття, як нині стає очевидно, також. Кризу психодуховних засад Заходу — християнства та Просвітництва... «Повстання мас», коли добропорядні обивателі «раптом» перетворюються на злобно-байдуже «стадо» — основу всіх тоталітарних режимів... Релігія, філософія, мораль, мистецтво, наука стають засобом обслуговування плебейських запитів «нормального» (!) обивателя...

Ніцше порушив питання про гостре протиріччя між цивілізацією й людським існуванням. Про те саме пізніше говорили Шпенглер, Ортега-і-Гассет, Бердяєв, Фрейд, Фромм, Юнг, Райх, Маркузе... Із різних позицій вони дійшли приблизно однакового висновку: впевненість у тому, що цивілізація в її нинішньому розумінні є прогрес, коли-небудь приведе людство до прірви. Фрідріх Ніцше: «Прогрес узагалі є ідея сучасна, тобто помилкова». Так казав Заратустра...