На початку цього року автор з наукової цікавості відвідував засідання Харківського апеляційного адміністративного суду. Після оголошення одного рішення, несправедливість якого була рівною мірою очевидна апелянту й стороннім спостерігачам, ми обмінялися стандартними в такому випадку зауваженнями про корупцію і зневажання закону можновладцями. Адміністративне судочинство, нагадаю, покликане захищати громадян від свавілля влади, представник якої в цьому разі навіть не завдав собі клопоту бути присутнім на засіданні. І це при тому, що саме владний суб’єкт (а не громадянин, котрий звернувся до суду) повинен доводити правомірність своїх рішень. Після судової реформи влада абсолютно впевнена у тому, що суд у кожному разі винесе «правильне» рішення. То навіщо туди ходити?..
Почергові протести представників різних гноблених верств, усі ці галузеві майдани й спеціалізовані штурми Ради справляють подвійне враження. Влада демонстративно лякається, щоразу виставляючи проти купки громадян силу-силенну режимоохоронців, але так само ж демонстративно продовжує закручувати гайки. Захід доволі в’яло «реагує», а караван іде…
Закипає лише в окремих місцях і спорадично. Загал електорату досить охолоджений недавнім розчаруванням. Але з термодинаміки котла відомо, що навіть за таких умов повне удушення (герметизація) неминуче призведе до вибуху. До того, що в сусідній країні називається російським бунтом - безглуздим і нещадним.
Це фізика. А що каже про протестний потенціал українців наша історія класичної епохи національного протесту? Насамперед те, що наші предки жили, на відміну від предків наших північних сусідів, у правовій державі і бодай формально мали клапан для тунелювания своїх протестних настроїв.
20 серпня 1635 р. селяни села Брюховичі звернулися до суду міста Львова зі скаргою на урядників Львівського магістрату за примушування до чотириденної панщини, сплати незаконних податей, а також за побиття, арешти тощо. У матеріалах справи читаємо: «Шановні Микола Литвинов і Процик Гловачов, жителі підміського львівського села Брюховичі, з’явившись особисто перед судом, від свого імені й від імені всієї громади з дотриманням усіх формальностей протестували проти вельможного й іменитого бурмистра, радників, війта, лавників і 40 мужів міста Львова. Названі, не маючи жодної поваги ні до закону, ні до декрету й.к.м. (короля Речі Посполитої Владислава IV. - Є.З.), забувши, що вони є підданими й.к.м, діють як незалежні володарі. Наславши на село Брюховичі двірню і гайдуків, насильством забрали з власних будинків шановних Андрія Білогірського та Андрія Розу й посадили в похмуру в’язницю. Там їх морили голодом, били, насильно примушуючи до того, щоб вони виконували їм панщину 4 дні на тиждень, давали чинші й інші податі, яких ніколи не бувало в орендному контракті передмістя; і з в’язниці не випускають, поки не дадуть їм на це згоди. Проти цього жителі села знову й знову протестують».
Призначені судом дізнавачі - генеральний возний, шляхтич Марціян Рожновський, шляхтичі Ян Заборовський і Ян Борниковський підтвердили свідчення протестуючих селян. «Возний і шляхта свідчили про таку в’язницю й протестували проти панів райців і 40 мужів», - установив суд.
Сподівання на справедливий судовий розгляд (де тебе йменують не «свавільним холопом», а «шановним») може подолати імпульсивне бажання схопитися за зброю й розв’язати все «правом шаблі». Але до певного моменту. Якщо влада системно плює навіть на рішення власних судів, що ще залишається робити? А що саме так зі своїми православними громадянами чинила виконавча влада Речі Посполитої, свідчать матеріали такого адміністративного позову.
17 жовтня того ж таки 1635 р. в тому самому суді слухається справа проти тих самих «шановного бургомістра, радників, війта, лавників і 40 мужів міста Львова». Тільки цього разу на незаконні дії влади скаржилися шановні жителі приміського села Білогорща.
Суд установив, що «названий бургомістр з усіма своїми вищепойменованими колегами так розпорядилися, щоб у названих передмістян усілякою тиранією відторгти їхнє майно й клаптик землі, не рахуючись зі справедливістю священного права й мандатами нашого милостивого пана короля, з кожним днем усе сильніше на бідних людях проявляючи своє тиранство». Схема та сама: селян кидають у в’язницю, катують, морять голодом і вимагають чотириденної панщини. «Усе це їм заподіюють, сподіваючись на комісарський декрет, за яким уже все, що захочуть, одержать від й.м. короля. В’язнів так довго тримають тому, що якби стосовно них вийшов якийсь декрет, то вони думають покарати їх смертю, про що публічно й зізнаються, проти чого всі жителі села знову й знову протестують».
Протестують знову й знову… Доти, доки не вичерпаються останнє терпіння й усяка надія. Але й у цьому разі до безглуздості й нещадності російського бунту українцеві ще було далеко. Бо відкривався другий національний запобіжний клапан - результат. (Зауважимо тут останній у низці великих українських виїздів з країни - нинішня повномасштабна трудова еміграція.)
«Ис Польши выбегли все их крестьяне и хлопцы, бегают в украинные городы и ставятца в казаки», - як сказано в розпитувальних промовах нереєстрового козака Лавріна Лепляєва, які він виголосив у приказній збірні государевого міста Севська 13 вересня 1635 р.
Козацька самоорганізація на литовських украйнах урятувала Річ Посполиту від неминучого бунту a la russe і, відповідно, від передчасного краху. Послуга набагато серйозніша, ніж та, яку згодом зробило козацтво своїй вітчизні в її протистоянні з арміями правовірних.
На жаль, вибираючи між вигодами й втратами «своєвілля козацького», польська влада зробила ставку на закручування гайок на фланці другого клапана, що закономірно призвело до серії козацько-селянських повстань 1630-х років. Іменованих поляками не інакше як «хлопський бунт».
І от 3 вересня 1637 р. коронний гетьман Станіслав Конецпольський видає універсал, у якому вказує державцям польським: «заколотники вчинили бунт у Війську й.к.м. Запорізькому і, ганебно стративши свою старшину, збирають до себе безліч свавільного народу. Аби перешкодити їхньому успіху, волаю до вас іменем й.к.м, щоб ви тих не вважали козаками і, позбавивши їх усіх вольностей, намагалися заарештовувати й відсилати до мене. Якби ваші милості не могли затримати їх, то ви повинні карати їхніх дружин і дітей та будинки їхні знищувати, бо краще, щоб на тих місцях росла кропива, ніж розмножувалися зрадники».
У той час, як гетьмани коронні Його королівської милості відрікалися від європейської спадщини й поводилися так, наче вчора прийшли з волзьких степів, козаки сповнилися істинно римського духу. Дмитро Тимошевич Гуня, старший Війська й.к.м. Запорізького, пише (польською, між іншим, мовою) з табору при гирлі річки Старця (Старець) коронному гетьманові Миколі Потоцькому: «Для того ж, щоб на нас не впало обвинувачення, бо ми як слуги й піддані вашої милості не бажаємо боротися проти вашої милості, але якби хто нападав на нас, примушені будемо захищатися, то просимо вашу милість вчинити з нами так, щоб це було зі славою для вашої милості й без гноблення як для нас самих, так і для бідних неповинних людей без пролиття крові. Доручаючи себе милості вельможного пана разом з найнижчими послугами нашими, покірно просимо швидкої відповіді, сприятливої або такої, яку вкаже воля й милостиве міркування вашої милості».
Відповіддю було страшне побиття повсталих, які здалися на милість магнатів. І Ординація Війська Запорізького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої. Дмитро Гуня з невеликим загоном вирвався з оточення й пішов на Дон. Після цих подій і був перейдений останній виток різьби на гвинтах, що стримували кришку над закипаючою лавою народного гніву.
«Ми віднімаємо на вічні часи всі їхні стародавні юрисдикції, прерогативи, доходи та інші блага…
Ми постановляємо, щоб усі, кому доля зберегла життя, були навернені в холопство…
Посади старшого надалі ніколи не обійматиме особа з їхнього середовища…
Постановляємо також, щоб козаки не селилися у віддалених українних містах, щоб це скупчення не давало приводу до сходок, а потім і бунтів…»
До страшного вибуху Хмельниччини залишалося рівно десять років «золотого спокою».
* * *
…Хоч би що там казали марксисти, ми знаємо, що повстання рабів у Римі Першому, так само як і безглузді й нещадні холопські бунти в Третьому Римі, були скоріше винятком, аніж правилом класової боротьби, і не справляли істотного впливу на перебіг історичного розвитку держави. Бо в рабів Риму й російських холопів був суто свій, трансцендентний клапан, через який виходила пара кипіння загнаної душі.
Отже, підсумуємо. Історія класичної епохи українського національного протесту вказує на нереалізовані можливості розвитку держави - вони лежать у руслі демократичних правових процедур і європейських цінностей. Актуальні вони й нині. Коли ж держава «страшна», то доля її рабів - або бунт, безглуздий і нещадний, або ж внутрішня й трансцендентна еміграція. Ця доля чекає й на нас, якщо вдасться втягти Україну в орбіту російського рабського світу.
Страшна держава неодмінна впаде - раніше чи пізніше. «Жаль только - жить в эту пору прекрасную уж не придется - ни мне, ни тебе»?