Здається, немає потреби похвалятися чи то перед читачами, чи перед творчим колективом часопису «Дзеркало тижня», що належу до тих, хто не лише регулярно, а й уважно читає матеріали тижневика. Адже не я тільки — бо ж не так і багато є такого в друкованих ЗМІ, що варто було б читати.
З професійного обов’язку читаю, звісно, все, що стосується проблем релігії. Останнім часом з цієї проблематики в «Дзеркалі тижня» з’явилися чудові медитації Катерини Щоткіної. Якось навіть просив ієрархів Української Греко-Католицької церкви подякувати авторці за блискучу статтю «Людина, забута на церковній паперті», опубліковану 25.11.2000 р.
І все ж з деякими твердженнями її нової публікації «З ким ви, працівники культу?» хотілося б посперечатися, а деякі потребують таки спростування. Повністю поділяю тривогу авторки щодо того, що співвідношення катехизму (євангелізація окремої людини і суспільства в цілому) з політикою у нас набуває перекосу в бік політики, хоча все ж варто застерегти: релігія, віра — це і є в кінцевому підсумку не лише стан душі, а й модель суспільної поведінки людини, що безпосередньо стосується політики. Десять заповідей Божих — не що інше як «моральний кодекс», згідно з яким людина має жити на землі. Не викликає жодного сумніву й твердження авторки, що свої соціальні доктрини Церква має розробляти не відповідно до «державної політики, а в тих секторах нашого життя, які стосуються безпосередньо людини, мотивації її вчинків, за які вона відповідатиме на Вищому Суді. Здається, саме це входить у компетенцію церкви, а не «розбудова держави» чи «нова ідеологія», часто й густо обіцяні нам вищими ієрархами відразу після проголошення «єдиної помісної церкви».
Так от, ні на чому не спотикається у цих роздумах моя читацька душа, поки не доходить до нашої церковної єдності. Звичайно, її не можна осягнути «указом ВЧК», тут авторка цілком має рацію, але при тому слід було б додати, що молитва і прагнення єдності починаються ще від Учителя, з нею він звертається до отця небесного щодо своїх учнів; такою молитвою починається тепер кожна Божественна Літургія («Мирна єктенія»): «За мир усього світу, добрий стан святих божих церков і з’єднання всіх Господу помолімся». Отож, якщо молитвою за «добрий стан церков і з’єднання всіх» починається кожна Служба Божа, то і наше прагнення до «Єдиної Помісної Церкви» не є справою світською, про яку клопочуться тільки політики й державні керівники, це мало б стати суттю духовного служіння самих церковнослужителів. Звісно, погано, коли не вони, наші духовні пастирі, цим займаються, віддавши на відкуп цю справу політикам, але хотілося б, аби ми завжди чітко відокремлювали саму ідею Єдиної Помісної Церкви в Україні від того, хто її втілює і якими методами. Сама ідея в цьому не винна, вона в суті своїй по-християнському чиста і благодатна. Ось тільки люди, які про неї говорять, не завжди до неї дотягуються.
Розмірковуючи далі з цього приводу, не зовсім чітко уявляю собі й можливості ось такого поділу між політикою і церквою в душі кожної окремої людини: «Симбіоз політики й церкви не те щоб неможливий — він просто непотрібний. У церкви й політики вкрай різні природа, завдання, мета, тож при змішуванні ми в найкращому випадку не одержимо ні повноцінної політики, ні повноцінної церкви, як це відбувається всередині нас, коли ми намагаємося перемішати у своїй свідомості громадянина й християнина».
Але ж бо віра, задля якої існує і діє Церква, проявляється не лише в молитві, а також і в позацерковному житті, в суспільному діянні, через які й вимірюється істинність самої віри. «По ділах їхніх пізнаєте їх» (Із сьомої проповіді на горі). Людина настільки багатогранна й багатовимірна субстанція, що піди знай, де в ній має закінчуватися громадянин і починатися християнин, і навпаки.
Чому наведені вище розумування Катерини Щоткіної викликали в мене зустрічні сумніви? Нещодавно була опублікована моя стаття про Слугу Божого митрополита Андрея Шептицького, яка має назву «Політик на митрополичому престолі». Власне, на порушену пані Катериною тему мені там довелося також розмірковувати, адже назва статті не моя, вона взята із листа самого митрополита до матері. Процитую з нього уривок: «Йдуть важкі й страшні часи, не знаю, яку судьбу судив Господь цьому народові, що його пастирем назначив мене, але я свідомий цієї відповідальності перед Богом за душі, відкуплені кров’ю Ісуса Христа. Мамо, я ніколи не відречуся свого обов’язку, даного мені Богом, і «до кінця днів моїх», кажучи словами псальмопівця, буду здійснювати заповіт св.Павла — бути всім для всіх. Я знаю, Мамо, мене відречуться одні, проклинатимуть інші, мене, може, аж по відході моїм до Бога зрозуміють мої найближчі. І я свідомий того, що мене називатимуть «політиком на митрополичому престолі», чи «націоналістом у рясі», мені закидатимуть, що я мішаю «сакра кум профаніс», бо світ чомусь уявив собі, що свята Євангелія є і повинна бути тільки духовним кормом, а матеріальний світ до святої Євангелії не належить, у той час, коли Сам Спаситель навчав нас молитися про «хліб наш насущний». І тому для мене, місіонера, нема й не буде ні однієї чужої ділянки з життя дорученого мені Богом народу, незалежно чи це буде промислом чи шкільництвом, мистецтвом чи гігієною, купецтвом чи філософією, наукою чи спортом» (1913 рік).
Шептицький, хоч би як хто ставився до цієї постаті, був, поза сумнівом, велетнем духу. А тому його міркування, викликані власним життєвим досвідом душпастиря і князя Церкви, варто враховувати, осмислюючи місце релігії і Церкви в суспільному житті. Бо не такі вже й відрубні поміж собою поняття «сакрум» і «профанум вульгус», як це видається на перший погляд, і свята Євангелія є для віруючої людини не лише поживою для душі, а й дороговказом у світі матеріальних інтересів, себто й політики в тому числі.
Якщо апостол Павло закликав своїх послідовників «бути всім для всіх», то, очевидно, не варто з отого «всього» вилучати таку потужну галузь людських інтересів як тодішня, а тим паче — теперішня політика. Адже, збагатившись поняттями християнської моралі, вона, може, бодай на дещицю стала б чистішою. Звісно, релігійна проповідь політичного спрямування має випливати із «програмових» засад Євангелії, яка оцінює події (вчинки) з погляду вічності, а не із програмних завдань тієї чи тієї політичної партії, громадської організації чи комітету, що ставлять перед собою злободенні (а тому й — скороминущі) цілі.
Одначе я не став би сперечатися з шановною Катериною Щоткіною, якби у її статті «З ким ви, працівники культу?» не було тверджень, які не відповідають дійсності. Авторка стверджує, що реакція на приїзд Папи Римського в Україну «загострена ще й тим, що не виключена беатифікація кардинала Шептицького — духівника дивізії СС «Галичина». По-перше, митрополит Андрей Шептицький не був удостоєний звання кардинала — найвищого титулу в папській церковній ієрархії (на це були свої причини), а, по-друге, Шептицький не був духівником дивізії СС «Галичина». Це ж відомі речі, і робити такі прикрі недогляди солідній газеті і поважаній журналістці не годилося б. До того ж давайте виходити із самого значення слова «духівник». Це духовна особа, священик, який відправляє різноманітні культові треби (богослужбові відправи, сповіді, причастя та ін.) для певної групи людей або окремого віруючого. Таким духівником для дивізії «Галичина» був отець Василь Лаба, професор Богословської Академії у Львові. Були там й інші священики. Сам Шептицький у такій ролі виступати не міг, тому що, по-перше, був уже на той час прикутий до ліжка, а по-друге, він же керував усією Церквою, був пастирем і духівником усієї Галичини як території, а не самого військового формування під назвою «Галичина».
Не варто б писати про Шептицького і в такому надто заниженому стилі: «Не змиває з нього такої «ганебної плями» навіть те, що в період окупації він переховував у своєму будинку львівського рабина та проголошував полум’яні промови про гріх насильства, які докорінно суперечили пануючій нацистській ідеології». Здається, авторка хоче зіронізувати з приводу того, як у нас, за совковою традицією, сприймають постать митрополита Шептицького, одначе мимоволі зводить цю ж постать до рівня пересічного обивателя. Тема діяльності митрополита в період Другої світової війни — дуже широка і складна, як і вся тогочасна історія його народу та землі. Але ж бодай те, що і самим Шептицьким, і завдяки його закликам у митрополичих палатах, у чернечих монастирях, у домах віруючих врятовано життя сотням євреїв, а не лише львівському рабинові Кахане, — це, знову ж таки, сьогодні загальновідомо. Листи в різні інстанції, пастирські послання, релігійно-політичні трактати митрополита Шептицького — це не просто виголошення полум’яних промов — це найвищий вияв гуманізму й людяності в часи воєнного лихоліття. До його рівня тоді не піднявся ніхто (і не лише серед церковних діячів). Про це варто все ж таки пам’ятати.
Зрештою, немає нічого дивного в тому, що ми, українці, позначені тавром несвободи, бездержавності та безцерковності, не вміємо належно поцінувати великих людей нашої історії, збагнути їхню роль у нашому житті. Історія з Шептицьким у цьому ряду — чи не найдраматичніша. Адже молодого красеня, освіченого філософа і юриста, графа Романа Шептицького чекала блискуча світська кар’єра. Та він знехтував такою перспективою заради чернечого життя, заради служіння народові, з якого вийшов його рід, але якого відцуралися предки. У спогадах його матері Софії Шептицької, дочки славетного польського драматурга Олександра Фредра, розповідається про цей драматизм у самому життєвому виборі її сина: «А там... у тиші монастирських мурів, під покровом Найсвятішої Діви, беручи на свідоцтво проявлену йому Божу волю, моє хлоп’я молиться перед Господом і питається: «Господи, чого бажаєш, щоб я вчинив?» А Господь відповідає йому в душі — тим голосом без слів, якого людське вухо не чує, але серце розуміє: «Покинеш батька й матір, братів і свій дім, покинеш обряд, який ти від дитинства полюбив, покинеш звичаї, які вросли у твоє серце, і підеш до нового життя, до чужих людей, може, нерадих тобі, та візьмеш Мій Хрест на свої рамена та зазнаєш посуджень, підозрінь у тому, що для тебе найсвятіше і від Мене передане... зазнаєш, може, й людської погорди... Твої найближчі будуть здвигати раменами й називати тебе шаленим, а мати над тобою плакати буде і в її плачу покинеш її, але підеш, бо Я тебе кличу й служитимеш Мені, аж до смерті, може навіть мученичої» (Молодість і покликання О.Романа Шептицького. Вінніпег, 1965. Рим, 1987). Це писалося тоді, коли молодий граф Роман Шептицький ще й не був ченцем, але наполегливо домагався батьківської згоди й благословення піти в український (запам’ятаймо це — саме в український, а не в польсько-латинський) монастир, аби служити цьому переслідуваному народові.
А ось інше місце з названих спогадів: «Коли я пишу про це, то не тому, щоби я вважала його святим, але пишу для зазначення, що він був і є таким матеріалом, з якого Бог сотворює святих» (1884 рік).
Наводжу ці слова також тому, що пані Катерина Щоткіна мовбито з острахом говорить про те, що Папа Римський може приїхати в Україну з канонізацією Шептицького, себто проголошенням митрополита святим. Невже це й справді може когось насторожувати? Національні святощі (як і святі) існують зовсім не для того, аби до них (чи на них) молитися, а для того, аби разом з ними підноситися духом. Особливо у дні занепаду. Піднімаймося ж до такого розуміння й ми.