«Да будь я хоть негром
преклонных годов,
И то, без унынья и лени,
Я русский бы выучил
только за то,
Что им разговаривал Ленин!»
В.Маяковський
Чергову спробу з’ясувати, якою є причина мовного «розбрату» і де ж корінь зла державної одномовності, здійснив Ігор Манко у статті «Непросвічена» двомовність» («ДТ», №32, 20.08.05 р.). Стаття витримана в сучасному науковому стилі: реферативна частина (що становить, утім, 70% роботи, тоді як ВАК рекомендує обмежуватися двадцятьма) і чітко сформульовані висновки, які вражають своєю наївністю. «Цивілізована, «освічена» двомовність, — пише автор, — це насамперед ненасилля у мовній сфері. Це створення умов і заохочення громадян до вивчення державної мови, але заборона на будь-яку примусову українізацію».
Тут хоч у який бік сіпнися — чи в метафізичний емпірей, чи в огидні фінанси, важко знайти сферу, де б було можливе широке заохочення без будь-якого примусу.
Скажімо, насильство і примус, які застосовувалися щодо раба, не застосовуються щодо найманого робітника. Ніхто ж не примушує останнього продавати свою робочу силу. Тим часом багато вельми освічених людей серйозно говорили про наймане рабство і навіть стверджували, що пролетарям нема чого втрачати, крім своїх кайданів. З іншого боку, як узагалі можлива економіка, якщо не буде економічного примусу (насильства), а самі лише дошки пошани, грамоти та перехідні червоні знамена?
А хіба не примушує нас наше тлінне тіло до того, до чого дух ставиться з відразою? «Справи плоті відомі; вони суть: перелюбство, блуд, нечистота, розпуста, ідолослужіння, чарівництво, ворожнеча, сварки, заздрість, гнів, чвари, незгоди, (зваби), єресі, ненависть, убивства, пияцтво, бешкетництво тощо (…). Тоді як плід духу: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, покірливість, помірність» (Гал.5:19—23). Бачачи чужу власність (або чужу дружину), я покірливо терплю собі на благо, а не обурююся насильством над моїм єством і не вимагаю, щоб імущі наслідували приклад товариша Корейка й зачинили свої мільйони в камері схову (а чоловіки ув’язнили своїх дружин у гаремах і сералях). Не можна примусити лише мертвого — хоча, кажуть, є таке, що навіть «мертвого» підніме. Що ж до смерті, яку всі люди вважають верхом насильства над тілом, то про неї належить думати з любов’ю, «вбачаючи в ній ворота, що ведуть у життя, винагороду за труди», як учив папа Григорій Великий.
Але спустімося з небес на землю. «Надавати пільги і гранти, звільняти від податків, винаходити інші види МАТЕРІАЛЬНОГО заохочення», як пропонує І.Манко, — це все, звісно, мило, та поки ще ніхто не скасовував закону Михайла Ломоносова: якщо десь чогось убуде, в іншому місці того ж прибуде. Простіше кажучи, де взяти гроші? Якщо я — єдиний викладач кафедри, котрий читає свої лекції українською мовою, то я маю право розраховувати на солідну прибавку до платні. Солідну настільки, щоб спонукати (змусити! присилувати!) своїх колег вивчити державну (!) мову. І елементарна логіка, виражена античною формулою ex nihilo nihil, підказує, що на прибавку мають скинутися мої російськомовні колеги. Можу лише уявити, наскільки просвічено-вишуканими виявляться висловлювання, якими зустрінуть таку (єдино можливу!) схему впровадження «просвіченої» двомовності від пана Манка.
Як нещодавно просвітив нас Вадим Карасьов («1991/2004: «дві революції» і проблема української ідентичності», «День», №142, 09.08.05), у ситуації, коли території вже поділено, і армією не допоможеш, знаряддям експансії національних інтересів сильних глобального світу цього стає простір — «простір безпеки, економічний, правовий та інші простори», де й здійснюється неоколоніальна політика ХХІ століття.
Цікаво, що директор глобальних стратегів забув згадати про простір мови — російської в даному випадку (хоч і не забув виступити проти «форсованої українізації»). Російське просвітництво і тут демонструє свої особливості. Жодному британцеві, а тим більше британському політикові (або його дружині) не спаде на думку іменувати жителів колишніх британських колоній своїми співвітчизниками на тій лише підставі, що останні живуть у просторі англійської мови. Росіяни ж міцно засвоїли діалектику «простір-територія» і тому дуже впевнено називають російськомовних громадян іноземних держав своїми співвітчизниками. А стане російська мова державною в Україні, то й її простір миттєво перетвориться на територію: якщо державна мова російська, то й держава — Росія. Хіба російською це звучить не логічно?
Тож на згаданого в епіграфі літнього африканця (афроамериканця?), який цілком невимушено побажав увійти в російськомовний простір (де він може насолоджуватися дивами п’ятдесятитомного ленінського ПЗТ), чекає незавидна доля, яку пророчо окреслив правнук останнього українського гетьмана:
«Друзья, ура единство!
Сплотим святую Русь!
Различий, как бесчинства,
Народных я боюсь.
…
Ядро у нас — славяне;
Но есть и вотяки,
Башкирцы, и армяне,
И даже калмыки;
…
И многими иными
Обилен наш запас;
Как жаль, что между ними
Арапов нет у нас!
Тогда бы князь Черкасской
(resp. мэр Московский),
Усердием велик,
Им мазал белой краской
Их неуказный лик;
С усердьем столь же смелым,
И с помощью воды,
Самарин
(resp. Путин)
тер бы мелом
Их черные зады.»
гр. О.К.Толстой, 1869 р.
Як це російською — «назвался груздем — полезай в кузов!».