Саме словосполучення «найнята квартира» в одних викликає нервову дрож, у інших — здивування. Оренда житла в маленькому містечку рівнозначна безпритульності, а люди, змушені винаймати квартиру, прирівнюються своїми домовитими співгромадянами до принизливої категорії знедолених. У маленьких містечках заведено жити нехай тісно, але у власній квартирі, яка, по суті, також орендована, але в держави.
У мегаполісах оренду квартири сприймають лояльніше, а знімають квартири, як правило, дві категорії людей: свіжоспечені столичні жителі, котрі прибули з провінції в пошуках «неба в алмазах», а також молодята, котрі намагаються побудувати своє, самостійне, щастя.
Орендарі й суборендарі
Якщо ви гадаєте, що винаймати можна лише квартиру чи офіс, ви недалеко просунулися у вивченні багатогранного явища оренди. Наймати можна кімнату, ліжко, дачу, котедж, особняк... А ще можна займатися суборендою, тобто здавати куток чи кімнату в квартирі, орендованій вашими знайомими. «Здаєш квартиру одній студентці, а через місяць виявляєш у винайнятих апартаментах ще п’ять її подруг», — зітхають господарі. Наївні, вони навіть не підозрюють про те, що за півгодини до їхнього приходу орендарі й суборендарі ховали в сусідів домашніх тварин і спішно ароматизували простір, аби котячим духом не тхнуло!
Квартири здають із меблями й без... Іноді замість стільців і диванів мешканці знаходять дитячі стільчики та ліжечка, труби постійно течуть, із усіх шпарин дме, і доводиться спішно робити власним коштом ремонт, який потім залишиться в спадщину гостинним господарям. Безплатним додатком до орендованого житла може стати постійна присутність хазяїна (хазяйки) чи його (її) сувора тінь, що витає над винайнятим «палацом».
«Я зараз заїду», — ласкаво попереджає вас господиня, і ви спішно здуваєте пилюку з хазяйських меблів і відправляєте погуляти подругу-суборендарку. У результаті подруга зо дві години мерзне на вулиці, а хазяйка так і не приїжджає. Наступного дня вона передзвонює й обіцяє заїхати за якоюсь ніжно любимою та неймовірно дорогоцінною річчю, що її вона через забудькуватість залишила на ваше утримання. І ви починаєте спішно шукати цю річ де-небудь на антресолях, здригаючись від жаху — а раптом не знайдеться?!
Ціни на найняті квартири зростають, і багато господарів воліють узяти попередню оплату й через місяць відмовити мешканцю. У результаті бідолаха знову шукає, де ж усе-таки прихилити свою багатостраждальну голову. Саме час дати оголошення: «Шукаю вихованих господарів квартири, котрі здадуть її в оренду відповідно до кодексу честі та не заходитимуть на вогник щодня. Натомість обіцяю цілковиту законослухняність. Відгукніться, ангели!». Повірте, вони іноді відгукуються...
Деякі позбавляються власної квартири після розлучення. Вирушають у нове життя з сумкою чи валізкою в руках. Іноді навіть без заповітної валізки. У квартирі і далі мешкає чоловік (дружина), а відсуджувати свою частину якось неблагородно. Залишається тільки, милуючись власною шляхетністю, на час перекочувати до друзів, а потім роками поневірятися по орендованих квартирах, маючи в паспорті примарну прописку. А людина, котра ще недавно запевняла вас у своєму коханні, роками забуває запитати, де й як ви живете. Як же зіпсувало нас горезвісне житлове питання!
Почуття Дому
Де воно, золоте XIX століття, коли жили відкритими домами, роками не відмовляючи в притулку гостям, котрі заїхали на деньочок, і влаштовуючи багатолюдні вечірки з читанням віршів і грою на фортепіано? Тепер ми складаємо рахунок тому, хто загостювався, чи виставляємо його речі до дверей. Часом чинимо так само з власними родичами.
Радянська епоха позбавила нас розуміння того, що дім — це вогнище, яке мають здалеку помітити стражденні й бездомні, а не квадратні метри, обернені в тисячі зелених папірців. Ми втратили глибоке і благородне почуття дому і стали власниками дверей із замками та наглухо запнутих штор. Де ж заповітна лампа під абажуром, жарка кахляна піч, де він, благословенний дім Турбіних? Не віриться, що він назавжди зник у скорботну епоху війн і революцій. Мені так хочеться повірити в його відродження!
У радянську епоху ми втратили почуття дому та стали орендарями у великого та грізного хазяїна — Держави. Нас привчили до того, що все дається в борг, не назавжди, і в будь-яку хвилину може бути відняте. Немає нічого свого, не існує особистого простору, отже, орендовані в держави квадратні метри можна здати суборендарям — мешканцям. От і розмотується нескінченний клубок оренди, у якому начебто назавжди зникла заповітна ниточка власності.
Малі й великі батьківщини
Із усіх неосяжних українських теренів стікаються до Києва приїжджі. Летить над країною гарна казка про солодке життя-буття в мегаполісі. От і їдуть до столиці любителі казок, назавжди законсервувавши в пам’яті любі слова «мала батьківщина». Люди туляться в столиці, знімаючи кутки та квартири подалі від престижного й дорогого центру. Вони мріють про столичну прописку і бачать її в солодких снах, довірливо розпростерту на блюдечку з блакитною облямівкою. Вони беруть кредити й через певну кількість років милуються власною стелею та ніжно погладжують рідні, уже не найняті стіни. І пишаються вистражданим званням — киянин.
Активні й енергійні, вони із легкою ностальгією згадують роки поневірянь орендованими квартирами й передають ці розповіді як легенди, на науку нащадкам. Їхні діти почуваються столичними штучками й нізащо не проміняють однокімнатне житло в столиці на замок у Вінниці чи Дніпропетровську. Іноді вони самі стають квартирними господарями й заздалегідь попереджають нових гостей столиці про те, що квартира здається одному, а не двадцятьом, і що улюблених домашніх тварин краще залишити вдома. Орендоване життя виходить на черговий виток...
І все-таки я свято вірю в те, що до нас повернеться втрачене почуття дому. Відкритого, вільного, гостинного, щедрого. Дому, який вимірюється не в квадратних метрах і в тисячах умовних одиниць, а в красі людських взаємин, що склалися під його дахом. Дах, кров, голос роду — які близькі поняття... Але без дому в щирому, глибокому смислі цього слова вони мертві. Воскресни, Дім! Нам так тебе бракує...