Їхнім гербом є трипелюсткова лілія, вплетена у тризуб. Вітаючись на урочистостях, вони промовляють загадкове «cкоб», а в повсякденному житті подають одне одному тільки ліву руку. Їхня мова рясніє словами «джембор», «станиця», «рій», «братчики», «сходини», «курінь», «гутірки», а в їхніх текстах поруч із роком завжди стоїть рідкісне сьогодні скорочення «р. Б.», що означає «року Божого»... Вони — це українські пластуни, які нині є найбільшою скаутською організацією України, що об’єднує близько десяти тисяч різних за віком людей. 19 лютого 2010 року в Києві в залі Інституту післядипломної освіти КНУ ім. Т.Г.Шевченка відбувся XII крайовий пластовий з’їзд, метою якого було обговорення сучасного стану скаутського руху в Україні та підготовка до святкування 100-річчя пласту у світі. Цей незвичний для столичних жителів захід відбувався напередодні 153-го дня народження засновника світового скаутингу — лорда Роберта Байдена-Пауела.
Пласт як український прояв світового скаутського руху з’явився в Україні ще 1911 року, тобто через чотири роки після заснування світового скаутингу. Але офіційним днем його започаткування вважається 12 квітня 1912 року — саме тоді Олександр Тисовський, Петро Франко (син Івана Франка) та Іван Чмола вперше склали пластову присягу у Львові. Але за словами присутнього на крайовому з’їзді пластуна і вихованця гуртка «Довгоп’ятів» Тараса Зеня, якщо в ті часи головним був напіввійськовий вишкіл пластунів, які мали бути готові фізично захищати свою державу — чи то пак здобувати її, то сьогодні мета пласту дещо інша — сприяти всебічному патріотичному та духовному самовихованню української молоді. Тож не дивно, що своїм найголовнішим обов’язком пластуни вважають вірність Богу і Україні, допомогу тим, хто її потребує, жити за пластовим законом, який вимагає активності й сумлінності, врівноваженості і ввічливості, братерства і пильності. До речі, на відміну від більшості скаутських організацій світу, де членство завершується із досягненням 25 років, наше пластунство може бути пожиттєвим. Якщо наймолодшу групу пластунів — новацтво — складають діти від шести до одинадцяти років, то до найстаршої вікової групи — сеньйорів — входять пластуни віком від 35 років (нагадаємо, що у 2006 році у Львові на 103-му році життя помер один із найстаріших пластунів — відомий композитор і диригент Микола Колесса). Зазвичай сеньйори і старші пластуни займаються в пласті виховною, інструкторською та адміністративною діяльністю, але це не заважає їм самим проходити різноманітні вишколи практичного пластування (про що детальніше — на сайті plast.org.ua).
Насправді пласт з його гніздами та самостійними роями, куренями й почесними хрестами називають великою грою. «У нас немає уроків, — розповідає Тарас Зень. — Натомість раз на тиждень ми збираємося на сходини, де співаємо українських пісень, вчимося в’язати вузли, як поводитися на природі тощо, але все це робимо у формі гри, щоб зацікавити дітей. Як ми, наприклад, вивчаємо історію? Проводимо квести або теренові ігри, під час яких діти мають виконати певні завдання й відповісти на запитання. Такий стиль більше заохочує до навчання і дає дітям змогу краще запам’ятовувати матеріал». До речі, Тарасів однострій (одяг, що вказує на належність до організації) так само, як і однострої інших пластунів, укритий різноманітними нашивками, які насправді є пластовими відзнаками. Саме за ними досвідчене око вмить розпізнає, який пластовий ступінь людини, які її досягнення, до якого підрозділу належить та які вишколи пройшла.
На останніх слід зупинитися окремо, адже крайові таборування і мандрівки досі залишаються невіддільною частиною життя українських пластунів. Так, на крайовому летунському таборі «Чота крилатих», який щорічно збирається поблизу села Луквиця Івано-Франківської області, всіх бажаючих пластунів зі ступенем учасника і вище навчають основ аеродинаміки та парапланеризму, причому до програми табору входить 50 справжніх льотних годин! На крайовому морському таборі, метою якого є популяризація морського пластування, проводяться як теоретичні гутірки (навігація, сигналізація, піратство, мореплавство), так і практичні заняття — дайвінг, серфінг, каяки, катамарани, байдарки тощо. Загалом на цей час у пласті проходить вісім різних крайових таборів, кожен з яких має свою чітко визначену спеціалізацію.
Богдан Гаврилишин |
— Пане Богдане, що ви можете сказати про сучасних молодих людей, які називають себе пластунами?
— Дух — той самий, але сьогодні вони, як і інші, відчувають велике розчарування після помаранчевої революції. То було справжнє відродження України, на поверхню вийшов характер нашого народу. Пригадайте, люди не казали: «Дайте нам більше ковбаси!» чи «Підвищіть заробітну плату!». Вони вимагали тільки двох речей — правди і свободи. Це — фантастика! У світовій історії такої події ніколи не було. І хоча сьогодні настало певне розчарування, пластуни зберігають ентузіазм, таборують, збираються разом. Вони розуміють — багатьом із них доведеться брати на себе більше відповідальності за українське суспільство і ставати елітою, якої нам так бракує.
— Скажіть, будь ласка, цей чорт у квітці на вашому значку є відзнакою належності до якогось куреня?
— Так, я належу до куреня «Лісових чортів», який було створено ще у 1922 році. Тоді Карпатами мандрувала група студентів, які, ховаючись від дощу, залізли в скелі-печери поблизу Розгірча, де розпалили вогонь, від якого залишилося багато попелу. Коли вони звідти повилазили, їх побачила якась бабця і аж скрикнула, подумавши, що то якісь лісові чорти. Сьогодні на всіх континентах світу є вже понад 250 «лісових чортів». Вони є у всіх країнах, де існує пласт. Що характеризує цей курінь? Його члени влаштовували табори для вихованців — так звані лісові школи. Свого часу до цього куреня належали і мельниківці, і бандерівці, і соціалісти, і демократи, і православні, і греко-католики, і протестанти...
— Пане Богдане, а чому ви ввійшли саме до цього куреня?
— Коли я був у таборі в Німеччині, тамтешні сеньйори-чорти, так би мовити, «обнюхали» мене (сміється) і, на моє щастя, запропонували стати «лісовим чортом». Я належу до другої генерації «лісових чортів», але сьогодні тут присутні «чорти» і третьої, і четвертої генерацій. До речі, в нас є різні ранги: «чортеня», «чортик», «дідько» і найвищий ранг — «архідідько»...
— А ви ж хто?
— Я? Я — «архідідько». Членом цього куреня є також митрополит греко-католицької церкви в Америці. Він теж «архідідько».
— Ні, це просто чудово!
— Так. У нашому курені багато гумору, і це дуже важливо, бо ж не все люди мають сприймати аж надто серйозно.