На психотерапевтичному прийомі сімейна пара.
Дружина. Він мене зовсім не розуміє! З ним неможливо ні про що розмовляти!
Чоловік. Але ж тобі все одно, що я кажу, що думаю!
Психотерапевт. Давайте зараз пригадаємо вашу останню суперечку, сварку. Пригадали? А тепер, будь ласка, мовчки поміняйтеся місцями. Пересядьте в крісла одне одного. Вслухайтеся, відчуйте. Ви тепер можете відчувати те, що й ваш чоловік, а ви — можете відчути те, що відчуває ваша дружина. Дивіться одне одному у вічі, слухайте серцем і розмовляйте одне з одним серцем.
Через кілька хвилин. Обнявшись.
Дружина. Невже тобі так важко? Я така егоїстка.
Чоловік. Вибач, я й не припускав, що так тебе ображав.
Нещодавно, гуляючи вихідного дня з моєю чотирирічною дитиною містом, ми заглянули до костелу. Розпочиналася служба. Син уперше був у костелі, вперше почув орган, йому було цікаво, і ми вирішили залишитися. Служба велася польською мовою. Через кілька хвилин мій хлопчик запитав: «Мамо, чому я нічого не розумію?» — «Тому що служба йде не знайомою тобі мовою. А ти тепер спробуй слухати не вушками, а сердечком. Добре?» Михайлик просидів усю службу зі сльозами на очах, час від часу повертаючись до мене зі словами: «Мамо, я так тебе люблю». Незнайома мова, якою йшла служба, допомогла і синові, і мені відчути те, що сховане за словами. Я озирнулася — в костелі було багато дітей, у багатьох були такі самі очі, як у мого сина. У них відбивалося те, що вони відчували. І я знала, що вони теж слухають серцем.
Коли ж ми «закриваємо» свої серця? В якому віці ми позбавляємо себе права відчувати? Коли приймаємо рішення (свідоме чи несвідоме), що ця риса — чутливість і відкритість — лише заважає? А потім дивуємося, чому ми самотні, чому нас ніхто не розуміє. І чому воно, серце, щемить, болить, вистрибує. Іноді на прийомах я пропоную клієнтам, особливо тим, хто скаржиться на фізичний дискомфорт у ділянці серця, уявити своє серце зсередини: «Тільки намагайтеся уявити картинку, відмінну від зображень у підручнику анатомії. Як воно, ваше серце, виглядає — як комора, чи торба, чи кімната, а може, якось інакше? Чим воно наповнене?» Наша підсвідомість працює на рівні образів, метафор, відчуттів. Вона з труднощами піддається логіці. Щоб робота була успішною, ми повинні говорити з підсвідомістю його мовою. І виявляється, наші серця повні голок, каміння, цвяхів, медуз та іншого вантажу. А в перекладі більш прийнятною мовою — це весь наш накопичений негативний психологічний досвід — образи, злість, страхи, недовіра тощо. Щойно ці завали розгрібаються, щойно все це «психологічне сміття» трансформується, людина просто фізично відчуває, як серце ніби відкривається. Звичайно, це складна й болюча робота. Але дуже вдячна. Серцевий біль і дискомфорт минають, та головне — людина готова знову випромінювати і приймати Любов, адже саме їй місце в серці. А потім, як правило, надходить хвиля образів — серце розпускається квіткою, або випромінює світло, або воно саме стає сонцем. Усі ці «трансформовані» образи й відчуття людина забирає із собою в реальний світ. І знову дивиться на нього, на цей світ, такими очима, як у дітей у костелі. А це означає, що вона пригадала, як це — слухати серцем. І це обов’язково змінить ту реальність, у якій вона перебуває.
Давайте частіше проводити інвентаризацію в серці, звільняючись від усього, що заважає й болить. І не просто викидаючи, а набуваючи досвіду, відчуваючи вдячність до того, що це було і, безперечно, зробило нас сильнішим, мудрішим, терпимішим. Адже у нас завжди є вибір — завалювати серце сміттям чи зберігати там коштовності.
Днями, приїхавши в гості до батьків, я побачила свою улюблену дитячу іграшку — хутряного пожежно-червоного зайця Гошу, якого мама знайшла для мого сина. «Михайлику, це мій Гоша», — сказала я синові. «Так? А ти чому так усміхаєшся, він що, був у тебе в серці?» — запитав мій хлопчик. Скільки ж їх, жителів нашого серця, чекає, що ми просто про них згадаємо, витягнемо з шухляд, як витягаємо старі дитячі іграшки, і вони вдячно відгукнуться й допоможуть нам відкрити щось важливе, тепле та ніжне, і згадати — як це — слухати серцем.