Прапор Богдана Хмельницького в дбайливих руках, але ж не на батьківщині |
В минулому числі «ДТ» була надрукована інформація про те, що з Польщі та Швеції до Києва привезли гетьманську булаву та особистий прапор гетьмана України Богдана Хмельницького. Можлива «присутність» клейнодів-реліквій на інавгурації новообраного Президента України — майже вирішене питання. Якщо можна так сказати, апофеозом широко розрекламованого дійства стало вручення високих державних нагород України громадянам цих країн, що опікуються збереженням наших національних святинь. Як на думку автора, на презентації явно не вистачало російських гостей. Їм є що показати українцям; бодай привезти на кільканадцять тижнів хоча б дещицю того, що по праву належить українському народові.
Реституція й повернення культурних цінностей «на місця їх дислокації», освячене правом й продиктоване етикою. Проблема вимагає сучасних підходів. В Європі вже довгий час провадяться щорічні конференції по реституції. Переговори по багатьох конкретних проблемах проходять протягом багатьох десятків років. Поступу значною мірою заважає невідповідність законів різних країн.
Не секрет, що й досі неповернені на батьківщину відомі пам’ятки світової культури, як-от: Венери Мілоська (паризький Лувр) до Греції; золото царя Пріама (Шліман відправив його до Німеччини, а вже 1993 р. «втрачені» скарби «матеріалізувалися»... у Москві!) до Туреччини. Список можна продовжувати. Україна, на жаль, у ньому займає не останнє місце. В музеях Москви і Петербурга, Варшави і Кракова, Стокгольма, багатьох європейських, і не тільки, міст й до сьогодні зберігаються (часто за сімома печатками) наші реліквії, вивезені протягом багатьох століть.
Між тим, повернення колекцій чи навіть окремих цінних предметів мистецтва часто набуває яскраво політичного характеру. Реституція, проте, суто правове явище, що не повинно залежати від «доброї волі» будь-кого.
Прокоментувати стан справ у цій непростій сфері міждержавних взаємовідносин ми попросили кандидата історичних наук, керівника Центру досліджень проблем повернення та реституції культурних цінностей при Інституті історії НАН України Сергія КОТА.
— Чи етично зараз, в контексті виставкової презентації особистих речей Богдана Хмельницького, говорити про повернення клейнодів в Україну?
— В сучасній практиці культурного співробітництва фігурують два поняття, які набули вже певного юридичного смислу. Це поняття реституції і поняття повернення культурних цінностей. Поняття реституції характеризує ситуацію, або віддзеркалює вимоги обов’язкового повернення тих чи інших культурних цінностей законним власникам в разі їх втрати шляхом незаконного відчуження (під час війн, збройних конфліктів, крадіжок, внаслідок колоніальної експлуатації, або іншого відчуження у силовий спосіб). Поняття повернення культурних цінностей асоціюється з добровільною передачею прав власності на культурні цінності внаслідок дарування або обміну. Враховуючи, що пам’ятки, пов’язані з іменем Богдана Хмельницького, фактично вже протягом століть перебувають в музеях Польщі і Швеції як власність цих закладів, очевидно, виходячи з норм міжнародного права, ми не можемо говорити про якийсь обов’язок музеїв повернути реліквії в Україну.
Тому зрозуміло, що в ситуації, коли клейноди привезені на виставку, неетично ставити питання про передачу їх в Україну. Очевидно, що ця тема може бути присутня на двосторонніх переговорах. Також очевидним є те, що переговори можуть бути тривалими, адже в умовах правових держав, навіть при наявності політичної волі їхнього вищого керівництва, останнє слово — за законними власниками пам’яток. Не слід забувати, що в тій же Польщі є чимало пам’яток, пов’язаних із постаттю Б. Хмельницького, а також з іншими визначними представниками козацької старшини. Так само прапор гетьмана є непоодиноким козацьким прапором у великій колекції прапорів, що зберігаються у Стокгольмі. Переговори можуть відбуватися, але українцям треба думати над тим, на яких засадах ці речі можуть повернутися в Україну. Безперечно, ми всі хотіли б, щоб клейноди знаходилися на батьківщині.
— Чи готові такі країни, як Росія, Польща, Швеція, відкрито говорити про долю пам’яток історії та культури, що належать іншим країнам, в даному разі, Україні?
— Принаймні на сьогодні Україна вже має позитивний досвід діалогу із польською і російською сторонами (зі Швецією ми тільки починаємо діалог) в ділянці повернення та реституції культурних цінностей. Зокрема протягом останніх років в Україну повернулися одинадцять фресок Михайлівського Золотоверхого собору XII століття, які перебували у Державному Ермітажі в Петербурзі. Дуже конструктивно проходять багаторічні двосторонні українсько-польські переговори. Ясна річ, що кожна сторона бачить у цих переговорах свою мету. Але кожен етап переговорів віддзеркалює зближення сторін щодо найскладніших проблем.
— Переміщення культурних цінностей (військових трофеїв) із країн Східної та Центральної Європи до СРСР під час Другої світової війни мало на меті «компенсацію» за втрачене. Але серед раритетів, що опинилися в Російській Федерації, чимала частка тих, що були вивезені з території України...
— Культурні цінності з території України, які після Другої світової війни потрапили на територію Російської Федерації, сьогодні не розглядаються Москвою як частина компенсації втрат російських музеїв у роки війни. Стаття 7 Закону РФ «Про статус переміщених цінностей...» фіксує зобов’язання Росії повернути колишнім республікам СРСР (в т.ч. й Україні) ті культурні цінності, що опинилися на території РФ внаслідок Другої світової війни. Саме в цьому контексті відбулося повернення Михайлівських фресок з Ермітажу. Але російська сторона віддає «ініціативу» в розшуку та ідентифікації пам’яток зацікавленим сторонам (шукайте самі, ідентифікуйте, доводьте з безліччю документів на руках...). Росіяни зацікавлені в аналогічних діях України, якщо на її території виявлені цінності з Росії.
Але якщо говорити про компенсації за втрачені пам’ятки, які мали компенсувати безповоротні втрати установ культури колишнього СРСР, то радянське керівництво не опрацювало до кінця свого часу як чотирьохсторонні документи, що схвалювалися союзниками по Німеччині, так і не були оформлені юридичним чином предмети, що нібито для компенсації перевозилися на територію Радянського Союзу. Власне компенсації не відбулося, тому що переважна кількість вивезених з території Німеччини та її сателітів культурних цінностей опинилися на території Росії. Тоді як, наприклад, за даними Міністерства культури СРСР, з втрат найбільш цінних експонатів 2/3 припадали на територію УРСР. Тому вживати термін «компенсація» щодо тієї післявоєнної практики в юридичному сенсі дуже складно. Хоча з точки зору сьогоднішніх оцінок, стоячи на моральних позиціях, ми можемо говорити про те, що колосальні безповоротні втрати музеїв, бібліотек, взагалі установ культури України в роки війни й до сьогодні залишилися невідшкодованими. І ця тема для України дуже актуальна.
Ми підняли лише невеличку часточку завіси над дуже складною багатоаспектною, нерідко контраверсійною темою. Є надія, що розмова буде продовжена у найближчих числах «ДТ». Історія України, на жаль, значною мірою історія втрат (культурних цінностей в тому числі), нездійсненних мрій і бажань. Нам всім цікава історія батьківщини, але в першу чергу написана в Києві та Харкові, Львові та Запоріжжі... Московський чи варшавський, вашингтонський чи стамбульський варіант її прочитання має право на життя, але як «допоміжна дисципліна». Нація без національних реліквій значною мірою втрачає державотворчу функцію.