«Гуртом легше й батька бити» - почула колись у дитинстві і вжахнулася, бо дуже любила свого тата. Та коли підросла й почала пізнавати світ з літератури, фільмів і розповідей друзів, зрозуміла: відомий вислів розкриває одну з поширених моделей українського батьківства, де батько - безпорадний, слабкий і винуватий.
Проблеми невідповідності матріархальних тенденцій сучасним соціально-психологічним запитам обговорюються давно, але віз і нині там.
Виховання дитини як майбутнього сім’янина - хто ставить перед собою таке завдання і як його вирішує? В ідеалі цього навчаються у власних батьків. Проте мама рідко прагне виховати повагу в дітей до батька, до якого відчуває образу й розчарування, а відповідальність за своє невдоволення перекладає на чоловіка (його ніколи не буває вдома, він мало заробляє, не бере на себе частину домашніх клопотів, дітьми не займається, безініціативний тощо). А батько, якщо він узагалі є, не вміє і не знає, як жити цікаво й корисно разом зі своїми малюками та дружиною, бо зорієнтований на рух не у внутрішньому, а в зовнішньому колі. Є, звісно, сильні чоловіки, які здатні стати лідером - і для дружини, і для дітей, але, мабуть, їх меншість. Сувора домінуюча мати і м’який безхарактерний батько - таке зустрічається набагато частіше. Образа на матір не менш руйнівна, ніж на батька. Я особисто спостерігала реакцію студентів, коли під час занять мова заходила про матерів, - в деяких молодих людей очі наповнювалися сльозами. Багато хто заочно звинувачує у жорсткості й холодності саме матір і цим виправдовує свої теперішні труднощі в особистому житті.
Проте цікавим є той факт, що, згідно із соціологічними дослідженнями, успішними й видатними людьми стають не тільки вихідці з благополучних сімей: близько половини відомих митців, науковців, представників інших сфер мали з раннього дитинства доволі дошкульні соціальні умови. Тут і сирітство, і відсутність батька, і рання смерть одного з батьків, і переслідування та фізичні розправи з боку одного з дорослих в оточенні, заборони й покарання, злидні й хвороби. Серед усіх досліджуваних видатних людей половина не мала більш-менш повноцінних обставин для розвитку таланту. А проте вони самореалізовувались і були щасливі.
Вони сміливо рухалися по життєвій траєкторії, шукаючи себе, самотужки відкриваючи істини. Тепер же підліткам з різних джерел поспішають повідомити, якими повинні бути батьки, як вони повинні проявляти любов і розуміння, і як кепсько, коли з твоїми батьками щось «не гаразд», - адже це означає, що не бачити тобі в житті щастя. Це індустрія психоаналізу та відповідної терапії. При невмілому використанні умоглядна теорія дезорієнтує людину, відвертає її від життєтворчості, від практичних дій. Легко все звалити на сім’ю і вихователів.
Але батьківський внесок у характер і долю людини не варто абсолютизувати й переоцінювати. Адже духовна еволюція залежить і від того, з яким попереднім досвідом прийшла людина в цей світ, з якими завданнями вона має впоратися, наприклад, з допомогою власних батьків, часто далеких від досконалості. Тут важливий унікальний особистий підхід, власна активність, відмова від стереотипів індустріального соціуму. Це і є духовний шлях, шлях вузькими, а не широкими воротами.
У молодому віці людина здатна робити свідомий вибір і формувати нові ментальні й тілесні звички, буквально ліпити себе і свою долю. Однак так хочеться, щоб хтось сильний і мудрий вів по життю (нам дуже потрібен батько в широкому розумінні!). І спраглі прямують до психологів. Ті вкладають клієнта на кушетку або зводять людей зі схожими проблемами в коло, як це робиться ще з позаминулого століття в психіатричних лікарнях, і разом копирсаються в минулому, обмінюються враженнями, відчуттями, думками - одним словом, займаються душевним стриптизом. При цьому декларується «безоціночність і прийняття», зосередженість на «тут і тепер» (це все одно, що сказати людині: лише не думай про білу мавпу). Та тільки через деякий час після такої словесної терапії проблема, що на деякий час відступила, повертається.
Взагалі стало модним багато що інтерпретувати з позиції психологічних теорій, які в грубій спрощеній формі подаються для популярного споживання. Тепер усьому є виправдання і «наукове» пояснення. Людей тепер можна читати - за зовнішністю, жестами, їхнім минулим, навіть за іменем і датою народження. Спілкуючись, ти вже «знаєш», які приховані мотиви можуть бути в людини стосовно тебе. Це убиває любов, інтерес до унікальності й динаміки ситуації, заважає відкритості й довірі між людьми. З’являється ілюзія контролю і переваги над іншими тільки тому, що тобі відомо щось таке, чого вони самі про себе не знають.
Напруга в суспільстві зростає, популярну сурогатну психологію читають і дивляться по телевізору, а до психологів звертаються рідко - чи то через упередження (асоціація з психіатрією), чи то грошей шкода, чи то самі шукають вихід. Можна піти до церкви, можна поговорити з рідним татом чи мамою - і полегшає. Щоправда, дедалі більше людей б’ються спорожнілими душами об екран телевізора чи монітор комп’ютера, дедалі частіше заїдають, закурюють та запивають свою тривогу й свою нікому непотрібність.
Долати труднощі й перешкоди, досягати новизни, творити світ кожен день заново, стираючи негатив попередніх не те що років, а годин і хвилин, - це індивідуальна творчість особистості. Довіряти її комусь - духовне порушення. Інша річ, що хтось-таки має бути прикладом, соціальним взірцем духовного ставлення до себе та свого світу, хтось повинен вчити любити себе. Ідеально, щоб це був батько. Але може бути й хто завгодно - психолог, тренер, викладач, - важливо, щоб ця людина сама жила в гармонії тіла, душі й розуму і була авторитетною.
Східні джерела і наше християнське джерело - Біблія наголошують: тіло - це храм душі, матеріал та інструмент духовної творчості. Чому ж нам поквапилися підкинути умоглядні психоаналітичні теорії, а не повідомили, що тілесний рух, тілесні відчуття від дихання, температурних контрастів, від скорочення й розтягування м’язів - усе це доступний і приємний процес психотілесного дизайну, мистецтво вираження та переживання любові до себе і світу? Чому ще в дитинстві, коли така велика довіра до всього, що йде від світу дорослих, ми не вчимо своїх малят прийомам психотілесної саморегуляції? Чому не ділимося з ними радістю від танців, гімнастики під музику, обливання холодною водою? Чому не ходимо з ними бодай по вихідних на спортивний майданчик? Якщо займатися своїм тілом, як і будь-якою благородною справою, із задоволенням, якщо труднощі сприймати як запрошення змінюватися, то не потрібні будуть терапевти-аналітики ні нам, ні нашим дітям.
Приємно помічати, що інтерес до психотілесних практик зростає: дедалі більше людей шукають студії для занять танцями, йогою, східною гімнастикою. Популярність моржування поширюється серед молодих і здорових людей, а не тільки серед пенсіонерів, які від болю і хвороб готові до екстриму. Та мало хто бере з собою дітей - мовляв, іще встигнуть, нехай посплять подовше, поїдять ситніше. Тато чи мама, що лишає дитину вдома під телевізором, вирушаючи в спортивно-оздоровчий центр, особисто в мене викликає щонайменше подив. Можливо, сімейний наставник думає, що хтось інший допоможе його дитині пізнавати свої ресурси, регулювати свої стани, розвивати красу і силу власного тіла? А може, відкладає на потім - коли дитина підросте? Але потім виявляється запізно.
Проблема, звісно, в духовності. Та чомусь акценти зміщено на релігію. Пішли люди до церкви, масово почали вінчатися й хрестити дітей. Цього року ажіотаж на освячену воду під час Водохреща перевершив усі очікування. І то - краще, ніж нічого. Але це дуже схоже на моду, тобто просування широкими воротами. Духовність - це індивідуальний пошук і нарощування точок прикладання свого серця до корисної справи. Інструментом і матеріалом є тіло. Працюючи тілом, ми гармонізуємо енергію, наш мозок виробляє гормони радості, а відтак більшає сил для потрібних справ. У здоровому тілі виникають оптимістичні здорові ідеї, мозок легко переробляє факти і творить нову інформацію. Здорова людина енергетично відкрита для любові. Дітям це потрібно, як і дорослим.
Тілесні заняття потребують одухотворення та індивідуального наставництва. Стандартні тренування в масовці за стабільною схемою швидко відбивають бажання займатися, та й ефект від них невисокий. Дуже мало від таких занять для душі. Звісно, вирішальною є особистість тренера. Якщо це фахівець, який любить людей і вірить у благородність своєї справи, до того ж індивідуально й креативно підходить до кожного свого учня чи клієнта, то йому немає ціни. Він символізує духовне батьківство.
Коли нам важко, ми потребуємо покровительства, шукаємо схвалення. Коли відчуваємо радість – знову таки хочемо поділитися з тими, хто про нас думає, хто нас любить. Ось це і є надійний тил. А тили вимагають стратегічного укріплення – очищення від образ та осуду, постановки нових партнерських і самостійних цілей. Тоді дітям легко йти по життю, - їхні тили продовжують випромінювати тепло. І, до речі, матріархат – це зовсім не пригноблення, а підтримка, доброзичливість і допомога жінки своїм близьким. Чим тепліше її ставлення до чоловіка, тим щасливіша вона сама, тим впевненіше почуваються діти. А чоловік у люблячої, чуйної дружини стає і надійним дахом, і опорою, і стінами. І «бити» такого нікому й на думку не спаде.