Настав час збагнути, що доля української мови залежатиме від мовної стійкості українців. Ірена Карпа влучно назвала її презумпцією власної універсальності. Це та незбагненна для більшості національностей настанова, яку засвоюють, дорослішаючи, французи, американці чи росіяни: "тебе просто мусять розуміти, де би ти не потикнувся" і в якій би країні не опинився. Навряд чи всі представники цих націй мають, послуговуючись визначенням літераторки, цей "мікрочип" самовпевненості, але типовий американець, росіянин чи француз, поза сумнівом, його має. На відміну від типового українця.
Справді, всупереч тому, що сьогодення розмашисто креслить нам образ нової, позбавленої почуття меншовартості української людини (докладніше про неї - наприкінці), вести мову про кількісну перевагу даного типу наразі не доводиться: попередні століття напівколоніального стану спричинили поширення українського типу, хворого, перефразовуючи формулу І.Карпи, на презумпцію власної маргінальності, ознаки якої - відчуття винуватості за свою українськість та тривожне побоювання, що тебе в Україні (!) можуть не зрозуміти, не сприйняти й не прийняти. Несподівану ілюстрацію цієї тези дістав під час написання цього матеріалу, познайомившись із дівчиною з Полтавської області, яка раптом - по кількох реченнях українською - перепитала: "А нічого, що я розмовляю українською?". Втім, хронологічно більш ранній випадок із життя, що й став приводом порушити проблему мовної стійкості українства, видався просто-таки показовим у цьому плані.
(Підне)вільна Україна
Учасником короткого, але вельми прикметного діалогу довелося стати, коли повертався додому в Донецьк із зимової вакації в Карпатах. Моїми сусідами по купе додаткового потяга "Івано-Франківськ-Дніпропетровськ" виявилися троє хлопців із Франківщини. Спілкувалися українською, однак - лише між собою. Коли повз гурт пробігала провідниця, один з них (студент) звернувся до неї російською: "Извините, а когда вы откроете туалет, чтобы можно было вымыть руки?". Перехід на російську мову був для нього (як, імовірно, й для інших його товаришів) природним і звичним. З усіх присутніх тільки мені цей поведінковий маневр видався позбавленим логіки й, що головне, необхідності. Тож услід за здивованим поглядом я адресував юнакові й запитання щодо мотивів, які спонукали його так вчинити.
Причина, наведена хлопцем, виявилася настільки прямодушною, наскільки й несподіваною. "Вона не розуміє української", - відказав він спокійно й з упевненістю - так, ніби ми були не в Україні, а десь, приміром, у Китаї. Те, що провідниця без проблем розуміла державну мову (в чому я переконався, заходячи до вагона), в цім контексті важило найменше. Бо ні хлопець, ні його друзі не бачили нічого дивного в тому, що хтось в Україні може не знати української мови. Зайве казати, що, за такого низького горизонту очікувань, самозрозумілої й цілком законної, ні, не вимоги, а лише думки про те, що українська провідниця повинна б, якщо не користуватися державною мовою повсякчас, то бодай відповідати нею україномовному громадянинові, в хлопців не виникало. Однак той факт, що, озвучена мною, вона ще й викликала з їхнього боку заперечення ("У нас вільна країна, і кожен може розмовляти тією мовою, якою захоче"), потребує не тільки акцентуації, а й пояснення, зокрема із соціально-психологічного погляду.
Ні, не подумайте: за якихось інших обставин поривання україномовного гурту обґрунтувати природне право людини розмовляти російською я би визнав цілком шляхетним, як і тезу про демократичну країну, в якій кожній людині вільно користуватися найзручнішою мовою, - ідеалом суспільних відносин. Але ж, погодьмося: з вуст людини, котра хвилиною раніше мусила перейти з рідної - до того ж державної - мови на іншу з тієї причини, що провідниця цієї мови (на її думку) не розуміє, згадана теза звучить, м'яко кажучи, непереконливо, якщо не сказати симптоматично. До питання про те, наскільки щирим був хлопець, ми ще повернемося, бо, власне, через те, що це була, радше, зручна відмовка, ніж переконання, я й навів цю картинку з життя. Втім, перед докладним її аналізом варто подати огляд історії мовного комплексу українців, що проллє світло на всі його часткові прояви.
Свій серед чужих
Соціальна природа явища переходу на іншу мову, яке є природною адаптацією до умов, у які потрапляє суб'єкт, чи не найкраще піддається опису через поняття "іншого" ("чужого", "інакшого"), розчинитися в якому, аби стати "таким, як усі" та "своїм", власне, й прагне суб'єкт, котрий переходить на мову оточення. Беручи до уваги той факт, що потреба бути афілійованою (прийнятою до спільноти та визнаною нею) є однією із засадничих потреб людини, -глибшого соціально-психологічного чинника переходу з мови на мову, як видається, годі й шукати. Втім, і редукувати природу явища, що розглядається, до самої потреби афіліюватися значило би невиправдано спростити дійсність. Річ у тім, що безприкладна ефективність радянської політики русифікації, власне, й ґрунтувалася на тому, що змогу безперешкодно задовольнити (у дозволених владою межах) увесь спектр потреб, визначених свого часу А.Маслоу, надавала тільки російська мова. Натомість вперте вживання іншої мови не обіцяло її адептові ані комфорту, ані прийняття до (міської) спільноти, ані поваги, ані життєвого успіху, ба - наражало на пряму небезпеку.
Зрозуміло, що насамперед страждали високі потреби українофонів. Цілеспрямована політика витіснення української мови з високих, соціально престижних царин суспільства ставила україномовну людину перед вибором: відмовитися від рідної мови або поставити під загрозу успішну кар'єру. В одній зі своїх статей С.Грабовський наводить цікаве свідчення "з особистого досвіду студентських років", що ілюструє будні процесу, який поступально призводив до концентрації на горішніх щаблях соціуму русофонів і, відповідно, до витіснення українофонів на нижні: "Моя добра знайома - дівчина з інтелігентної київської сім'ї - двічі невдало вступала до медінституту. Попри авторитет своїх батьків у медичному середовищі і гарні знання, невдало. Втім, знайшовся доброзичливець, який прояснив ситуацію: якби ти була з села, тоді б могла писати твір українською мовою… А ти - киянка, інтелігентка. Пиши російською! Вона послухалася - і вступила". Звісно, найцікавішою у цих споминах є власне логіка відмежування від "іншого" (носія української): відсилаючи до давнього міфу про тотожність українськості й селянськості, вона просто не залишає українофону місця не тільки у виші, а й, власне, в місті.
Справді, протиставляючи вихідця із села, якому "можна" було писати українською, жителеві міста, котрому це як інтелігентові не личить, така логіка (цілком за Дж.Орвеллом) "уточнювала" зміст понять "городянин" і "українофон" таким чином, щоб їхній обсяг по можливості не перетинався. Простіше кажучи, "пересічний (звичайний) мешканець міста" "не міг" бути україномовним. Городянина, котрий всюди розмовляв українською, кваліфікували або як "ненормального" (надто стурбованого національним питанням), або й поготів як не городянина (вихідцем із села, гостем із Західної України etc.). Зайве казати, що в окреслених умовах самим лише фактом вживання української мови людина ніби протиставляла себе міській спільноті з усіма пов'язаними з таким протиставленням асоціаціями (хохол, селюк, бандерівець, західняк) та реакціями (зверхність, агресивність, іронія, поблажливість). Певна річ, прагнучи зняти причину напруги, котра раз по раз виливалася мовцеві травматичним психологічним досвідом, носій української, зрештою, призвичаювався нівелювати свою інакшість, автоматично переходячи у громадському місці на російську мову, що давала змогу почуватися "своїм" і задавала рівні умови на старті життя. Натомість, вкрай утруднюючи задоволення навіть елементарних потреб у повазі, належності та (с)прийнятті, українська поволі уподібнювалася хресту, нести який наважувалися хіба що небайдужі.
Видається, що в світлі цих фактів одну з тих соціальних груп, від якої найперше в русифікованому місті слід було би сподіватися мовної стійкості - а можливо, й принциповості, - мали би становити приїжджі з україномовних регіонів країни, для яких повсякденне використання рідної мови не було пов'язане із психологічним випробуванням та комплексом меншовартості, притаманним, до прикладу, вихідцям із села. Втім, поза тиском оточення в їхньому випадку набував вельми настійливого звучання ще один чинник, що істотно впливав на почуття впевненості та внутрішньої легітимності: апріорне переконання, що ця частина країни, властиво, не є (вже не є) Україною як такою, а в чужий монастир зі своїм уставом, як відомо, навряд чи подасися.
Потяг з екстериторіальним статусом
Справді, навіть відмовившись від української мови в публічному просторі, жителі русифікованих міст України принаймні знали, що в їхньому населеному пункті її не лише розуміють, а й подеколи використовують. Натомість на вихідців із західних регіонів країни суцільна російськомовна тканина міського простору справляла враження однорідного соціокультурного середовища, в якому геть не лишилося українського духу. Це згодом, після щільнішого знайомства з краєм, філософ з Івано-Франківська Галина Дичковська зауважила в своєму блозі: "Я уже давно її бачу інакше. Вона уже давно мені рідна…", але, їдучи туди вперше 2004 року, ловила себе на думці, що "Донеччина мені чужа і не знайома. Навіть не сприймаю її як Україну. Якесь вороже ЧУЖЕ". Очевидно, що після здобуття незалежності рішуче визначення зі ставленням до цієї (позірної, як показав досвід) "не-України" стало чи не найважливішим завданням нації. Проте нескінченна дискусія між прихильниками громадянської та мовно-культурної концепцій націєтворення, що в ідеалі мала дати суспільству світоглядні орієнтири, завела на манівці не одного інтелектуала, а в голові посполитого люду й поготів утворила суцільну "кашу".
Згідно з культурницькою теорією, що відводить мовно-культурному чинникові у процесі націєтворення чільну роль, гадану "не-Україну" належало (а) визнати питомою частиною України й спробувати освоїти (дерусифікувати та повернути у лоно української цивілізації) або (б) відмовити їй в українськості й відтак вивести (політично, як пропонував Ю.Андрухович, а чи тільки ментально - на рівні підсвідомого сприйняття й повсякденної практики) поза межі "правдивої" України. Посутньо йшлося про окреслення меж українського мовно-культурного світу, що збігалися за настановою (а) й не збігалися за настановою (б) із чинним політичним кордоном: у той час як прибічники тези (а) стверджували суверенність і легітимність української мови на всій території України, обстоювачі тези (б) схильні визнати над "не-Україною" юрисдикцію "чужого" ("іншого"), що дорівнювало добровільній мовно-культурній капітуляції й відмові від будь-яких культурницьких прав на її території. Третій шлях пропонувала громадянська концепція нації, яка ратувала за виведення мовно-культурного чинника поза дужки процесу націєтворення. Втім, рішуче розрубуючи вузол проблеми, вона де-факто її не розв'язувала, бо кожне з попередніх українських національних відроджень неодмінно починалося з розвою культури і, власне, не завершувалося логічно через те, що завше гальмувалося саме на мовному ґрунті. Аналогічно, справедливо поширюючи політичні межі українського світу на всю територію України, громадянська концепція нації водночас не могла запропонувати соціуму жодних орієнтирів мовної поведінки, крім загального (й очевидного за умовчанням) принципу толерантності, чим фактично консервувала успадкований від радянських часів статус-кво й легітимізувала механічний поділ країни на дві мовні групи.
Закономірним наслідком цієї світоглядної мішанини стало уявлення про розбіжність політичних і мовно-культурних меж українського світу, що спричинило різницю у відчутті громадянського та культурного права й породило (принаймні в частини жителів західних регіонів країни) приблизно такі міркування: хоча політично русифіковані області входять до складу моєї держави, в межах якої я користуюся всіма наданими громадянством правами, мовно-культурно вони перебувають поза сферою мого впливу; мій питомий мовно-культурний світ закінчується там, де починається "Україна російськомовна", тож не тільки чекати від когось державної мови, а й самому розмовляти "там" нею, певне, не варто.
Власне, справді епічним підтвердженням схильності носіїв української мови замикатися в обмеженому "світку" і став випадок у потязі, який я навів на початку допису. Найприкметніше в ньому те, що хлопці почувалися "на чужій території" навіть не на пероні в Дніпропетровську - що принаймні було б зрозуміло, - а щойно ступивши на приступку поїзда! Ні, не російська мова провідників, а сам факт прибуття потяга з "іншої України" надав йому в їхній уяві якогось магічного екстериторіального статусу. Отже, в потязі вони вже не почувалися легітимно й поквапилися перейти на російську мову - благо, що почуття відчуженості (це вже не мій простір) не лише обеззброювало й позбавляло їх упевненості (я не можу тут чогось вимагати), а й парадоксально виправдовувало їхню нерішучість розмовляти українською.
Самоомана як самовиправдання
Дійсно, ставлячи хлопцеві запитання, я розумів, що назвати справжні причини своєї мовної поведінки він не спроможеться не тільки через елементарне неусвідомлення їх, а й через описаний іще З.Фрейдом механізм раціоналізації (самоомани), покликаний "пояснити" оточенню, й передусім собі самому, мотив учинку, справжня причина якого показує вразливість суб'єкта - у нашому випадку мовця. Як показано вище, перехід на іншу мову полягає у вимушеній, але добровільній відмові суб'єкта від власної мови, яка перешкоджає (чи ніби перешкоджає) його прийняттю до спільноти. Втім, якщо десь за кордоном, де мовця справді не розуміють, така відмова необхідна й виправдана, то в рідній країні вона є чимось на кшталт втечі, проявом легкодухості. Ясно, що заскочена на гарячому людина прагнутиме раціоналізувати свою поведінку й висуне низку тез, які апелюватимуть до об'єктивних підстав її вчинку. Власне, ці пояснення, які так чи інакше віддзеркалюють колективні уявлення, що панують на рівні буденної свідомості нації, мене й цікавили насамперед. Загалом я розрізнив дві основні референції (посилання).
Першою в черзі запропонованих хлопцями тез була апеляція до "нормальності" їхньої мовної поведінки, обґрунтувати яку було можливо лише приставши на думку, що не розуміти в Україні української мови - абсолютно нормально, й показавши, що це явище надзвичайно поширене. Втім, повірити у вигадану ними ж реальність хлопцям, здається, було набагато легше, ніж переконливо аргументувати її об'єктивність: висновок про суцільне нерозуміння української мови на Сході було зроблено на підставі поодинокого випадку ("там", зазначив один зі студентів, маючи на увазі Дніпропетровщину, "пацани не розуміли мене й закликали розмовляти російською"). Перевіряти ж правдивість твердження про нерозуміння "східняками" української мови юнаки відтоді, вочевидь, не наважувалися.
Ясно, що показати слабкість їхнього узагальнення - так само як і апріорних суджень про конкретну провідницю - не становило великих труднощів. Відтак хлопцям не залишалося нічого іншого, як вкинути другу карту - апеляцію до демократії та свободи вибору, з допомогою яких давно й вельми вправно маніпулюють свідомістю українців апологети офіційного "двуязычия". Щойно зачувши тезу про те, що провідниця є не звичайним громадянином, а особою, яка виконує службові обов'язки і повинна володіти державною мовою, хлопці радо вхопилися за можливість відвести предмет розмови від себе й заходилися обстоювати її конституційні права. "Правильно, - відповів я, - але зауважте, панове: провідниця цим правом, як бачимо, скористалася, на відміну від вас, коли ви перейшли на російську". Запала пауза. Надалі хлопці зверталися до провідниці українською - і вона чудово їх розуміла.
Дух доби
Насамкінець мушу зробити уточнення, аби запобігти можливому кривотлумаченню. Звісно ж, ідеться не про те, щоби всі і всюди розмовляли лише українською, а про те, щоб обрання мови було усвідомленим і випливало із внутрішньої потреби людини, а не зумовлювалося тиском оточення. Час зрозуміти, що умови змінилися, і впродовж останніх років в країні відбулися істотні зрушення в оцінці української мови на предмет її комунікативної здатності та престижності. Певно, помітні оку зміни відбулися нині лише в Києві. Втім, і на Півдні та Сході країни молоде покоління пов'язує українську, радше, із динамічною громадсько-політичною діяльністю й міським життям загалом, аніж із "сонним царством" села й безнадійною анахронічністю. Єдине, чого катастрофічно бракує тамтешнім адептам, це середовища, де вони могли б вільно користуватися державною мовою.
Нерідко доводиться чути: "Я залюбки спілкувався б українською, але, на жаль, нема з ким!". Такі й подібні їм вигуки, що лунають дедалі частіше, є промовистим знаком доби: настав час збагнути, що доля державної мови значною мірою залежатиме від мовної стійкості українофонів та від їхнього прикладу, який наслідуватимуть усі охочі. Сьогодні є чимало людей, готових іти цим шляхом, - потрібен лише легкий поштовх. Але, на жаль, ті, хто може й повинен його надати, не завжди свідомі важливості своєї ролі. Перебуваючи у полоні задавнених комплексів, вони за першої-ліпшої нагоди змінюють мову, не залишаючи шансу потенційним прихильникам української вирушити в чудову мандрівку духовного переродження.
То яке нове мислення могло і мало би стати підставою мовної стійкості та пробудити в україномовному українцеві приспане відчуття власного права та легітимності?
Настанова перша: розмовляти державною мовою в Україні (як на Заході, так і на Сході) нормально за визначенням. Вряди-годи справді зустрічаються люди, які дивуються, чуючи українську, але ставитися до цього слід як до винятку, що підтверджує правило. Настанова друга: розмовляти українською мовою вже не означає розписатися в неосвіченості чи сільському походженні, а якраз навпаки - засвідчити власну належність до соціально активної групи населення, котра намагається рухатися в ногу із часом. Надзвичайно чутливі до його актуальних інтенцій представники даної групи не випадково переживають почуття глибокої пов'язаності сьогодення з українською мовою. Якщо змістом доби є всебічне становлення України, то одним з його засадничих моментів є зміцнення українського духу у формах культури. Ось чому третя настанова постулює центральне положення, усвідомлення якого здатне розбудити приспану мужність і відчуття легітимності: користування українською мовою цілковито відповідає духу й завданням доби.
Спробую передбачити, що осягнення цього положення може прискорити прогнозоване українським культурологом Р.Кісем употужнення осередків української мови в російськомовних містах. Основою цих середовищ стануть молоді люди, які позбавлені почуття меншовартості, які пов'язуватимуть майбутнє країни з українською мовою, всіляко підтримуватимуть її розвиток і заохочуватимуть своїм прикладом інших (при цьому з повагою ставлячись до носіїв інших мов), які виховуватимуть своїх дітей українською мовою, готуючи ґрунт для майбутньої України.
Надія Басенко, аспірантка Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника (м. Івано-Франківськ):
- Якщо розуміти під словосполученням "мовна стійкість" здатність українців розмовляти виключно українською мовою в російськомовному середовищі, то ця стійкість також має на чомусь ґрунтуватися. Хоч як сумно констатувати, але ж правда, що наша стійкість надламана. В нашій ментальності кореняться нездорові елементи. Це вже до болю знайомий усім комплекс меншовартості, а також одвічний український ідеалізм, який завжди висуває надто високі вимоги, щоб бути вправі почуватися справжнім українцем.
На противагу українському ідеалізмові, ідеологам російської імперії вдалося отримати грандіозні результати з допомогою єдиного інструменту-критерію - мовної ідентифікації. Варто лише заговорити російською, і ти вже "свій" практично в будь-якому російськомовному середовищі. Крім того, на цій же основі утворено неймовірної сили протиставлення, коли практично всіх інакомовних вважають мало не ворогами. Середовище завжди впливає на людину. Людині завжди хочеться бути поруч з іншими людьми, бути частиною спільноти, бути частиною чогось більшого. Мовна ідентифікація - це питання, скоріше, духовної зрілості, національної впевненості, твердого самовизначення.
Дмитро Ткач, історик, заступник директора Інституту суспільних досліджень (м. Дніпропетровськ):
- На запитання, чому україномовні за першої-ліпшої нагоди переходять на російську мову, я й досі не знайшов однозначної відповіді. Наскільки я розумію, вона ховається в тонких психологічних матеріях. Серед основних чинників, які спонукають україномовних людей переходити на російську, - страх бути не сприйнятими. Щоправда, в переважній більшості він прикривається "толерантним ставленням до співрозмовника". Тож і трапляються ситуації, коли двоє українців, не знаючи про україномовність одне одного, можуть спілкуватися російською, пояснюючи це "ввічливістю". Поруч зі страхом іде відчуття меншовартості, підсвідоме усвідомлення другосортності. Це результат багаторічної маніпулятивної політики. Тих, хто не піддавався експерименту, було винищено. Інші - асимілювалися й набрали подоби жертви. Образ жертви і досі живе у свідомості більшості українців.
Останні півтора року я живу в Києві, де мовне питання вирішено простіше: адекватне ставлення до різних мов пов'язане із насиченістю міста представниками всіх регіонів. У Дніпропетровську ситуація значно складніша. Звісно, бити за українську не будуть, але різні "неприємності" для україномовних громадян таки можуть мати місце. У транспорті, магазинах, громадських місцях як мінімум можуть ігнорувати, натякаючи тим самим, щоб людина зверталася російською. Як максимум - можуть не розглядати україномовних резюме або ж під час співбесіди відверто сказати, що українською в компанії спілкуватися "не варто". Щоправда, подібна ситуація не рідкість і в Києві.