Незаперечний факт — геній талановитої людини полягає в її здатності відкривати для простого обивателя завісу над тим, що ще не настало, показувати те, що ще не здійснилося, говорити про те, чого ще немає, але неодмінно буде. Письменники на цій ниві домоглися особливих успіхів.
Великий Брат спостерігає за тобою. Він знає, де ти живеш, куди їздиш відпочивати, дівоче прізвище твоєї матері, твою групу крові і букет твоїх болячок. Він знає, скільки ти заробляєш і скільки витрачаєш, яким автобусом добираєшся до роботи і якому ТВ-каналу віддаєш перевагу. Але чи означає це повне й остаточне настання 1984 року, напророчене англійським письменником Оруеллом? Чи означає це повну й остаточну втрату свободи в усіх можливих сенсах — від інтимних нюансів до права безперешкодно ходити вулицями? Але найголовніше — чи означає це, що обиватель, це сліпе кошеня, опікуване системою, справді не може прожити без усіх прав і свобод? Чи справді почувається ущемленим, обманутим і скривдженим, чи, може, зовсім навпаки — перебуваючи під 24-годинним прикриттям Великого Брата, він як ніколи відчуває спокій і впевненість у завтрашньому дні?
Доки «пасивна» частина населення Великобританії на згадку про Великого Брата починає обговорювати улюблене телешоу, «активна» частина — за звичкою, назвемо її інтелігенцією — заводить дебати про урядову політику Великого Брата (ця газетна експресія прижилася миттєво). А саме — проект запровадження в країні обов’язкових ідентифікаційних карток. І хоча задум старий як світ (ІД-картки використовувались у Великобританії під час Другої світової війни), уперше відтоді він виник 2001 року у тодішнього глави Home Office (британський аналог МВС) після вересневих терактів в Америці. На той час запровадження ІД-карток здавалося запобіжним заходом від врізання боїнгів у циферблат Біг-Бена. Згодом питання карток порушувалося ще двічі — влітку 2002 і 2003 років. У першому випадку Home Office представляв картку як оптимальний соціальний реєстр, який полегшує рутинні процедури на кшталт візиту до лікаря чи отримання державної субсидії. У другому — як спосіб обмеження проникнення в країну нелегальних іммігрантів. Але всерйоз ІД-картками зайнялися тільки 2005 року.
Ще не прогриміло 7 липня трьома підземними вибухами, а боротьба з тероризмом стала ледь не основною мотивацією появи обов’язкових особистих ідентифікаційних карток. Окрім припинення фінансового шахрайства і все тієї ж нелегальної імміграції. Крім того, йшлося у звіті міністерства, ІД-картки, безперечно, змогли б полегшити проходження формальних перевірок під час купівлі будинку, відкриття рахунку в банку, медичного обліку та виїзду за кордон. А все тому, що понад 50 персональних ідентифікацій буде збережено на цьому маленькому клаптику пластику. Не тільки банальні прізвище, ім’я, по батькові й адреса, відбитки пальців та група крові. Абрис обличчя, скан райдужної оболонки ока, весь набір хвороб та алергій, банківські дані, номери паспорта, страховок, реєстрації в податковій поліції, врахування кримінального минулого — у наявності. Загалом — маленький корисний пластик.
«Хто володіє інформацією, той володіє світом» — твердження, яке стало аксіомою. В уяві постає певний загальнодержавний банк інформації, його планують назвати Національним ідентифікаційним реєстром. У ньому зберігатиметься все, що людина про себе знає, у тому числі й те, про що знає тільки вона. Ну і реєстр, звісно, а отже люди, котрі працюють у ньому. Вони збирають і оновлюють інформацію. А також діляться цією інформацією з іншими. У рамках роботи чи ні. Безплатно чи за гроші (identity theift — викрадення паспортних або банківських даних окремої особи — досить прибутковий бізнес, який швидко зростає). Хоча в можливості просочування суворо конфіденційної інформації не слід звинувачувати імовірно корумпований персонал. Для цього буває достатньо маленьких технічних несправностей комп’ютерної системи або двох-трьох тямущих хакерів. Утім, люди змінюють адреси й прізвища, інколи забуваючи повідомити про це державі, старіють, а з віком змінюються абрис обличчя, відбитки пальців та райдужка. Дехто не обтяжує себе навіть заведенням паспорта.
То варто чи не варто? До речі, про ціну. Соцопитування засвідчило, що 80% населення Великобританії підтримують запровадження обов’язкової
ІД-картки. Це за умови, що вартість її, як обіцяє Home Office, не перевищить 90 англійських фунтів. Після того ж, як учені Лондонської школи економіки провели дослідження і з’ясувалося, що за одну картку з усіма високотехнічними «наворотами» й «прибамбасами» доведеться викласти не менше 300 фунтів, 90% відразу категорично сказали «ні». Якщо картка коштуватиме 300 фунтів, увесь задум тягне на 6 млрд. фунтів. А департамент із працевлаштування та пенсій стверджує, що впродовж року втрачає близько 35 млн. через фінансові махінації та шахрайство. Проблема, яку, на думку уряду, можна легко вирішити з допомогою ідентифікаційних карток. Однак вартість цих карток могла б спокійно покрити збитки департаменту років так на п’ятнадцять.
Та чи в ціні річ? І з чим тяжче розлучатися обивателю — із вмістом кишень чи з власною свободою?
У Великого Брата є маленька слабість — він любить підглядати. У середньому за людиною в Англії, з моменту її виходу з будинку і до моменту повернення додому, підглядають близько 25 разів. На вулиці, на автобусній зупинці, біля газетного кіоску, при вході на роботу, під час роботи, обідньої перерви, дорогою додому... одне слово, скрізь, де вона встигне побувати за день. Камери спостереження (CCTV) допомогли запобігти безлічі злочинів, ловити правопорушників і взагалі незамінні в тому, що стосується стеження за порядком. Але часто буває, що такі потрібні й корисні CCTV-камери — а їх у Великобританії чотири мільйони — використовують не зовсім за призначенням. У червні нинішнього року завершився судовий процес над чотирма працівниками муніципалітету міста Сефтона, які обвинувачувалися у «вуаєризмі й порушенні професійної етики». Оскільки були відповідальні за встановлення та контроль CCTV-камер у місті, вони спрямували одну з них у квартиру місцевої жительки, економлячи таким чином на кінотеатрі й відеофільмах напрокат.
Навіть геніальний винахід кінця минулого століття — мобільний телефон — використовують як датчик для виявлення місцезнаходження його власника. З дозволу (і не тільки) відповідних органів (і не тільки) в будь-яку мобілку можна вживити пристрій, що активізує мікрофон телефона навіть тоді, коли по ньому не розмовляють.
Недавно поліцейський департамент міста Манчестера відрапортував: четверо працівників були звільнені за обмін думками з допомогою текстових повідомлень по мобільних телефонах. У заяві для преси зазначалося: sms були відверто расистського змісту. Зле, звісно. Навіть дуже зле. На такій відповідальній роботі, де лояльність стосовно всіх представників расових груп є найкращим показником справедливості вартових порядку, природно, про жодне приватне листування, тим більше — елементарну безтактність, не може бути й мови. Хтось сказав, що читати чужі листи (пардон, sms) погано?
Манера поведінки, як відомо, визначає стиль одягу. І навпаки: вирядившись у костюм токсидо, навряд чи станеш у чергу по розливне пиво. Британські вуличні хлопчиська створили власну дворову моду, яка, відверто кажучи, мало чим відрізняється від моди українських підлітків. Мішкуваті спортивні костюми, дешеві кросівки — підробка відомих брендів, бейсболки, кофти з каптурами. Перехожі, особливо бабусі-пенсіонерки чи мами з візками, сахаються: розв’язна хода, нахабна посмішка, різкий погляд з-під натягнутого майже на самісінький ніс каптура відлякують. Щоправда, бажання перестрахуватися виникло не тільки у мирних перехожих. На входах у чимало англійських супермаркетів і торгових центрів з’явилися таблички з адміністраторськими нововведеннями. На них значилося, що вхід на територію магазину суб’єктів із каптурами на головах суворо заборонений. Ось так усі прикритоголові автоматично потрапили до розряду потенційних хуліганів та грабіжників. І хоча мотивації не зовсім зрозумілі, нові правила «супермаркетного» етикету з разючою швидкістю переймають дедалі нові торгові точки.
Далі — більше. Страх високоповажних громадян зріс настільки, що їм уже, в принципі, байдуже, «закаптурений» малолітній хуліган чи ні. Взяти хоча б чинні урядові «антихуліганські» закони — розділ 30(6) з Акта про антигромадську поведінку 2003 року. Відповідно до цього розділу, у великих і малих містах країни встановлюються так звані зони дитячої комендантської години. Зараз по країні таких зон уже сотні. Найчастіше ними стають місця для відпочинку та дозвілля місцевих жителів — парки, сквери, набережні... У такій зоні, дотримуючись вищезазначеного закону, будь-який поліцейський має повне право зупинити підлітка (якщо йому на вигляд немає 16 років — суб’єктивна оцінка правоохоронця), котрий розгулює без супроводу дорослих, і відвести його додому під нагляд та опіку батьків. При цьому підліткові зовсім не обов’язково порушувати тишу околиць. Він може просто повертатися з вечірнього сеансу кіно чи від друга.
Ідея запровадити зони дитячої комендантської години виникла з приходом до влади «нових» лейбористів 1997 року. Щоправда, тоді відводити додому треба було тільки тих, кому ще не виповнилося десяти років. Власті на місцях резонно запротестували — спробуй-но відрізнити дев’ятирічну дитину від одинадцятирічної. До того ж, на їхню думку, поліцейські офіцери витрачали б час із більшою користю, ловлячи злочинців, а не дітей. І хоча противників «недитячих зон» досі хоч відбавляй, уряд вирішив, що новий закон досить ефективний, тож тільки змінив вікову межу з 10 до 15 років.
Провідна британська громадська організація Liberty, яка ось уже понад 70 років проводить кампанії на захист прав людини, виступила із закликом до потерпілих, які опинилися у заборонний час у заборонному місці, виступити на показовому судовому процесі на захист свого права вільно гуляти вулицею. Організація зобов’язалася надати підлітку адвоката й усіляку підтримку. Наприкінці травня у Верховному суді почалося слухання справи одного з таких «потерпілих» — 15-річного хлопчака, який ніколи не мав проблем із поліцією і не був помічений у хуліганських витівках, але любив погуляти у вечірній час. Наприкінці липня гучну справу було закрито, а судове рішення прийнято на користь неповнолітнього.
Втім, доки діти лягають спати якомога раніше, а дорослі продовжують полемізувати на тему втручання держави в особисте життя, життя це йде своїм ходом. І, можливо, Оруелл, потрапивши в сучасну Великобританію, написав би зовсім іншу книжку. Ті, кому «найбільше треба», продовжують виходити на демонстрації; ті, кому байдуже, продовжують дивитися реаліті-шоу «Великий Брат»; ті, кому нічого приховувати, голосують «за»; а ті, кому є що приховувати від держави, вигадують тисячі способів від зайвих переживань. Купують собі нові імена, змінюють вік, підробляють рахунки в банку. Навіть всесильна Система іноді виявляється безсилою. Адже не працювала того похмурого ранку 7 липня камера 24-годинного спостереження у злощасному автобусі номер 30. І навіть група терористів, яка підірвала мадридські поїзди торік, мала щонайсправжнісінькі ІД-картки.
У Великій Сім’ї за всіма все одно не встежиш. І ми, молодші брати та сестри, щойно вибравшись із пелюшок, уже намагаємося осліпити недремне око свого мудрого Великого Брата, посилаючи на нього сонячних зайчиків. У квача завжди виграють молодшенькі. Але й ременя, як правило, отримують теж вони.