Не знаю, чому саме цей хлопчисько запав у душу. Історія його знівеченого життя, на жаль, не надто відрізняється від багатьох інших, які довелося почути. Та чи то він так її розповів, чи то я так її сприйняла, чи то тому, що й мого восьмирічного сина звати Юрком, я й веду з ним покаянну розмову за всіх дорослих, прямо чи побічно винних у долі цього тринадцятирічного хлопчака й сотень тисяч таких, як він...
Ти зовсім не виглядаєш на свої роки — худенький, маленький. Уже відмитий, коротко обстрижений (у санпропускнику притулку для неповнолітніх це роблять одразу, тому що ваші голови, як і одяг, кишать вошима), одягнений у чисте. Я хочу побільше довідатися про тебе, однак боюся... розпитувати. Страшно почути те, чого... не хочеться. Чого в нормальному житті не має бути... І ти, немов відчувши це, ведеш свою розповідь без особливого надриву...
Ти замовкаєш. Повисає пауза. Я не знаю, що казати. На щастя, тебе кличуть на обід. Тепер можна, не приховуючи гіркоти й болю, мовчати довго та болісно.
Загалом ми все про вас знаємо. Знаємо, що втікаєте ви зовсім не від хорошого життя. А від побоїв і бруду. Від пияцтва й нахабної наруги над собою. Від голоду і злиднів, від принизливої залежності від батьків. Від того, що вони експлуатують вас, примушуючи добувати гроші для чергового запою. Недаремно ж чотири з половиною тисячі батьків щорічно позбавляють батьківських прав. А скількох не позбавляють — і вони продовжують мучити своїх дітей! Ви втікаєте від огидного життя, яке, принижуючи, не залишає вибору. Ні, відразу на вулиці вам не стає комфортніше (особливо, взимку, а ти пішов восени), але приходить п’янке відчуття свободи, правда? Адже нині можна жити лише для себе! Збираючи ті самі пляшки, на виручені гроші купити шматок хліба й з’їсти його, а найголовніше — не бути в постійному страху перед побоями, коли худенька спина відчуває чергову порцію злості матері або батька на невдале життя (30 відсотків таких, як ти, дітей вулиці — із неповних сімей)...
І тоді, наважившись на крайній крок, ви раптом розумієте, що не так, виявляється, страшно втекти з дому! Що можна не пропасти й навіть непогано обійтися без сім’ї. І що є свій, особливий світ, у якому ти не один. На щастя (чи ні), так біологічно зумовлено, що дитинчата краще виживають і пристосовуються в природі взагалі. Ви — не виняток. Тому дуже чітко відчуваєте, коли й що можете собі дозволити.
Так, скажу тобі чесно, років двадцять-тридцять тому вам би ніхто не подав милостині на вулиці, оскільки вважали б малолітніх прохачів за аномальне явище життя, відразу б повідомили у відповідні інстанції та — у дитбудинок чи інтернат. Зараз же ви, ті, хто спить по теплотрасах і просять милостині, уже нікого не шокуєте, вам звично дають якісь копійки, іноді продукти, взутися-вдягтися, не особливо задумуючись над тим, що допомагають ще більш прив’язатися до вулиці. Загалом в такий спосіб дорослі знімають гріх із душі: подав милостиню — немов би відчув себе людиною, не пройшов повз, відгукнувся на твоє, дитяче, лихо. Чесно зізнаюся, що і я давала гроші, і теж відчувала щось на кшталт цього. Та у фахівців, які працюють із вами, інша точка зору. «Я всім своїм друзям і знайомим повсякчас повторюю: якщо ви дали бездомній дитині гроші, ви зробили для неї велике зло, тому що допомогли йому полюбити вулицю, відчути певну фінансову свободу, якої в неї ніколи не було, і це його п’янить», — вважає Ольга Кучеренко, психолог Київського міського притулку для неповнолітніх. Ти добре знаєш Ольгу Олександрівну. Це вона (звичайно, разом з усіма, хто працює в притулку) приводить вас до тями, коли ви, розгублені та скривджені, потрапляєте туди, допомагає знайти душевний спокій та рівновагу, невпинно повторюючи, що ще багато чого можна виправити. Вона завжди доброзичлива та стримана, вселяє впевненість. А мені зізнавалася, що ледь витримала перших три місяці тут, що щоночі ви снилися їй, і від болю, від розуміння, що далеко не все зможе для вас зробити, хотіла все кинути й піти. Спасибі їй, витримала. І тепер вам із нею тепло. І в притулку всі такі, інші просто не підуть сюди працювати.
А з вами, звичайно, непросто. Ви, відчувши ейфорію вуличного життя, далеко не завжди готові втратити той ступінь свободи, ті вигоди, які вона дарує. Хоча, стверджують психологи, усі ви, нехай і несвідомо, хочете в сім’ю, щоб і мати, і батько, і все — як у людей. Твоє бажання знайти батька — яскраве тому підтвердження. Адже ви розумієте: довго таке бродяжництво тривати не може, вуличне життя колись обов’язково закінчиться. Та тільки як?
І ми розуміємо це. І знаємо, що в таких вуличних об’єднаннях задля грошей йдуть майже на все, що загрозливо розвивається підліткова проституція, наркоманія, токсикоманія, злодійство, що коли потрібно виживати, ніхто особливо не замислюється над моральним боком справи. Ви відразу стаєте немов старшими за свої роки — за способом життя та вчинками. А паралельно, за словами психолога-консультанта Київського психологічного центру Служби у справах неповнолітніх Олени Самойлової, внутрішньо вихолощуєтесь: відбувається суттєва затримка психічного розвитку. Отримуючи неадекватну кількість свободи, ви не одержуєте емоційного тепла, необхідного для психічного розвитку. Як не отримуєте й досвіду нормальних взаємостосунків у сім’ї, тому є велика можливість того, що ви повторите життя та помилки батьків. Не віриться і не хочеться, так? Мені теж. Адже в які цифри років через десять-п’ятнадцять це може вилитися, підрахувати неважко, якщо зараз лише тих втікачів і підкидьків, які пройшли через притулки за останні чотири роки, понад сто тисяч! А скільки вас, непорахованих, залишилося бомжувати по теплотрасах і підвалах?
Так що ж робити? — запитаєш ти. Чи здивовано скажеш: так робіть що-небудь, справедливо вважаючи, що ми можемо все. Звичайно, можемо. Якщо захочемо. Ні, ми не сидимо, склавши руки. Знаєш, скільки прийнято документів, які так чи інакше торкаються проблем безпритульних дітей? О, чимало. Назву лише кілька: закони України «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про попередження насильства в сім’ї», програма «Діти України», указ Президента «Про додаткові заходи з удосконалення роботи з дітьми, молоддю та сім’ями», розпорядження глави держави «Про поліпшення профілактичної роботи з неповнолітніми», «Про додаткові заходи по забезпеченню виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року», понад 300 постанов Кабміну під цю програму... Ти, напевно, нічого про неї не чув, а може, й чув, тому що в притулку вам багато чого розповідають: і про Конвенцію ООН з прав дітей, і про те, як ви можете відстоювати свої права, і куди, в які організації слід звертатися, коли життя заганяє в безвихідь. Тепер ти знаєш, що є спеціальні служби — зі справ неповнолітніх, які опікуються такими, як ти, і в яких працюють небайдужі люди. Проте чому все вирішується не так швидко, запитуєш ти, і чому кількість знедолених дітей не зменшується...
Зізнаюся відверто: вичерпно відповісти на ці запитання не може ніхто. Начебто робиться якщо не все, то багато чого. Та знаєш, як у житті? Дорослі — як діти, тільки поважніше за вас щоки надувають. І теж дуріють від неадекватної кількості свободи, а потім приймають, м’яко кажучи, не зовсім обдумані рішення. Саме такими називають фахівці експерименти чиновників зі службами у справах неповнолітніх. Ну не здалися вони дядькам і тіткам при високих посадах такими, яким потрібна юридична самостійність, і вони її ліквідували. Зробили це дуже просто, без шуму і пилу, тим паче, що дозволено було ламати й трощити все. А ламати — не будувати, як ти розумієш. І ось у результаті реорганізацій (1993—1994 рр. — обвал цілковитий по всіх статтях!) самостійні служби з певним штатом, усталеними законами життєдіяльності, налагодженою системою профілактичної роботи вводяться до складу структур зі справ сім’ї та молоді. На перший погляд — нічого страшного, проблеми-то схожі — та сама сім’я та молодь, але штати істотно зменшили. Тисячі дітей із групи ризику залишилися без належного контролю та профілактичної роботи, а проблема дитячої безпритульності з головної в роботі служб ПДН стала однією з численних у новій структурі. Спасибі небайдужим людям, які все життя працювали з вами і розуміли, що цього робити не можна: вони, невпинно стверджували на всіх рівнях неправомірність таких реорганізацій, дійшли до Генерального прокурора з протестом проти свавілля чиновників. І ось шість років тому, відповідно до Закону України «Про організації і служби зі справ неповнолітніх та спеціалізовані установи для неповнолітніх» службам ПДН було повернуто юридичну самостійність. Ви, звичайно, теж допомогли цьому: статистика злочинності серед підлітків жахлива й привела до тями реорганізаторів — 50 тисяч злочинів на рік!
І тоді, нарешті, протест Генерального прокурора про повернення службам ПДН юридичної самостійності був прийнятий. Державна машина відповідно до нього заскрипіла. Та й після цього, на жаль, експерименти не закінчилися. Тому що — видаю ще один секрет про дорослих керівників — кожному, кому пощастить дотягтися до керма державної машини (так само, як і вам, коли бачите жадану іграшку), дуже хочеться покерувати й награтися. І ось нещодавно накерувалися: до всіх проблем Державного комітету зі справ сім’ї та молоді, і серед них до ваших, додалися ще спортивні та туристичні, звалили, що називається, усе в одну купу. А що? Адже ви теж якоюсь мірою туристи... Вибач, будь ласка, за цей сарказм.
Хоча об’єднувати зусилля всіх відомств, у структурі яких є відділи, що ведуть роботу з дітьми, потрібно обов’язково. Більш того, на думку начальника служби зі справ неповнолітніх Київської обласної держадміністрації Лариси Гурковської, слід було б зробити так, щоб усі ті фахівці, які займаються профілактичною роботою та вашим соціальним захистом, були не при різних міністерствах, а при службах ПДН. Коли всі зацікавлені особи зберуться під одним дахом і під одним керівництвом, тоді можна буде говорити про повну відповідальність за ваші долі. Нині ж вона, розділена на різні міністерства, дуже розмита. Експеримент на базі Київської області зі створення такої структури, дуже сподівається керівник служби ПДН, буде схвалений і затверджений на державному рівні, підкріплений відповідним указом Президента чи постановою Кабміну. І тоді долю дитини, яка залишилася без опіки батьків, і твою також, вирішуватиме не штатний секретар опікунської ради, а державний орган, відповідаючи за цю долю повністю.
Може, права Лариса Павлівна, і справді ось так вдасться, нарешті, створити надійну систему опіки таких дітей, як ти. Тому що найголовніша і найболючіша проблема в тому, що вас... нікуди подіти. Вас не можна повертати в ту атмосферу і в ту родину, яка стала причиною недитячих бід (42,5% неповнолітніх злочинців зростали в таких ось неповних сім’ях, а серед тих, хто брав участь у злочинах, їх 35). Ось і ти навіть згадувати про матір не хочеш. А якщо раптом не знайдуть батька або він буде не такий, як ти собі його уявляєш? Куди далі? В інтернат? Та, наприклад, Ігор Жогло, начальник відділу спеціалізованих закладів і установ Держкомсім’ї та молоді, який віддав роботі в школах-інтернатах добрий десяток років, переконаний, що ці заклади, безсумнівно, потрібні, усе-таки свою роль відіграли.
Сьогодні вже всім зрозуміло, що діти обов’язково мають виховуватися в сім’ї. Тому потрібні нові установи — дитячі будинки сімейного типу. Чув про такий? Вже чув. Та їх у нас катастрофічно мало! Лише 104 «проти» майже 30 тисяч безпритульних щорічно! І тільки тисяча щасливчиків із цієї величезної кількості потрапила за ці роки в надійні руки сімейних педагогів і вихователів. Ось бачиш, як усе чомусь не зістиковується в цьому світі дорослих. Пам’ятаєш той великий список програм і постанов, які покликані засвідчити стурбованість держави проблемою дітей? Вражає, так? Та ж ми назвали далеко не все. Та як торкнеться чогось конкретного й серйозного — не спрацьовує вся декларативно-законодавча база, і всі ручки — догори: грошей немає! А на нема, кажуть, то й суду нема. Але скажи мені, що робите ви, незахищена, викинута долею на узбіччя життя дітвора, коли у вас немає грошей? Шукаєте, заробляєте їх. Звичайно, хто як може, але розумієте, що чекати манни небесної немає звідки. Ну а дорослим, які прикривають свою бездіяльність або байдужість до ваших проблем посиланням на бідність бюджету, виживати не потрібно. Звичайно, черговий статистичний вибух, коли загрожуюча кількість перейде в ще більш загрозливу якість, змусить шукати вихід. І дуже сумно. Адже й притулки для бездомних дітей з’явилися тоді, коли не помічати проблему дитячої безпритульності стало неможливим, коли засилля малолітніх волоцюг і злочини неповнолітніх стали шокувати. Спасибі, що вони, ця своєрідна «швидка допомога», дають вам можливість відмитися, набути людського вигляду, підлікуватися. Останнє особливо важливо, адже майже в 70 відсотків тих, хто потрапляє до притулків, різноманітні захворювання — і хронічні, і подаровані вулицею: сифіліс, туберкульоз, педику-льоз, токсикоманія, психічні розлади...
Та це установи тимчасового типу. За нормативними документами, напевно, розповідав тобі директор київського притулку Віталій Сучков, ти можеш перебувати тут 90 днів. За цей час потрібно встановити, звідки ти, в якому стані перебуває твоя сім’я і що в зв’язку з цим робити — готувати документи в суд, щоб позбавити батьківських прав твою матір (а це додасть клопоту), шукати батька або переводити тебе в школу-інтернат. Адже потрібно не прилаштовувати тебе, а влаштувати так, щоб життя потихеньку налагоджувалося.
Ось тому Держкомсім’ї та молоді підготував лист на ім’я прем’єр-міністра з пропозицією збільшити фінансування на зміцнення матеріальної бази та притулків (тут ваше повноцінне життя вже має розпочинатися), і дитячих будинків сімейного типу. А також — на кадрове зміцнення служб зі справ неповнолітніх, адже встановлених норм чисельності цих найважливіших структур не дотримують, у результаті — тисяча не охоплених профілактичною роботою дітей і сімей. Як і коли відгукнеться уряд і чи відгукнеться взагалі — поживемо побачимо. Хоча легко сказати — «поживемо»: тобі ж бо — де?
Останнім часом стали з’являтися центри соціально-психологічної реабілітації, в яких «діти вулиці» проходять курс тривалішої реабілітації, ніж у притулках. Такі центри вже створено в Донецьких, Дніпропетровських, Луганських, Київській областях. Однак, на думку Олександра Запорожця, начальника відділу кримінальної міліції зі справ неповнолітніх МВС України, і цього мало, оскільки головна проблема залишається: а потім — куди? Торік, приміром, тільки 340 дітей (із знайдених 35 тисяч!) потрапили під опіку або до іншої сім’ї. А у Волинській, Житомирській, Хмельницькій, Херсонських областях не влаштовано жодної дитини! Тому, вважає Олександр Дмитрович, потрібно думати про створення таких центрів, які давали б вам можливість навчатися, набувати певної професії, займатися якоюсь цікавою справою. Головне призначення такого закладу — прокласти вам дорогу в майбутнє, щоб до 18 років ви ставали абсолютно нормальними громадянами нашої країни.
У нас 18 тисяч злочинів на рік — на рахунку неповнолітніх. І, може, не було б їх, якби ви, крім обридлої сім’ї та її руйнівного тла, мали б якусь віддушину в житті, приміром, заняття в спортивному або технічному гуртку. Та хто з вас може платити за це гроші? «Смішне» запитання. І все-таки, готуючи міністру доповідну записку про стан і тенденцію злочинності та правопорушень серед неповнолітніх в Україні за останнє десятиріччя, Олександр Дмитрович усе-таки знайшов красномовні цифри: 1986 року було побудовано й діяло 817 будинків піонерів, 316 станцій юних техніків, 229 — юних натуралістів, 28 екскурсійно-туристичних станцій, 12 діючих парків, 20 — дитячих і юнацьких морських клубів і флотилій. Де все це зараз? Де підліткові клуби за місцем проживання, які були практично в кожному мікрорайоні й безплатно запрошували дітей до будь-якої спортивної секції? Так, їх ти вже не застав, коли підростав, усі ці гуртки і клуби вже були розпродані, віддані в оренду, переобладнані на кафе.
Тепер у МВС вирішили піти своїм шляхом, створюючи при обласних структурах клуби для підлітків і залучаючи туди дітей із «групи ризику». Орієнтуються не тільки на спорт, у кожному місті — своя специфіка. Приміром, у Севастополі вивчають історію рідного міста, у Чернігові на базі кінноспортивного товариства — закони патрулювання, прививаючи паралельно любов до природи та рідної землі. Зрозуміло, що всіх неповнолітніх, які вимагають пильної уваги, охопити неможливо: у таких клубах навчаються приблизно 70—80 чоловік. Та це ж лише початок. І до того ж у кожному обласному центрі є чимало інших структур, які за бажання могли б відкрити подібні клуби. Наскільки б збільшилася кількість відвойованих у вулиці дітей?
До речі, за підсумками за перше півріччя нинішнього року, уперше за час існування кримінальної міліції зі справ неповнолітніх удалося знизити відсоток злочинності серед школярів. Нехай не набагато, лише на якусь десятку одиниць, але дві тисячі можливих і не скоєних злочинів, отже, не понівечених життів — це чимало.
Нещодавно українська делегація побувала у Швеції. Вивчала те саме дитяче питання. Зрозуміло, що там немає такого катастрофічного становища: стабільність економічної ситуації означає багато. Та наших фахівців уразило інше: абсолютна атмосфера любові й доброти у всьому, що стосується виховання. Жодних фільмів жахів, жодних бойовиків, жодного пияцтва на екрані з усіма наслідками, які випливають із нього, робота комп’ютерних клубів — під найсуворішим контролем. Словом, нічого, що руйнує дитячу психіку!
Напевно, ти стомився від мене, я завантажую тебе проблемами, які маєш вирішувати зовсім не ти. Я сама втомилася, ставлячи запитання і не знаходячи на них відповіді, серед них — на головну: чому, якщо всі все розуміють, проблема, яка уже «крутиться» у високих кабінетах, залишається майже невирішуваною? Чому на створення будинків сімейного типу немає грошей? Чому інститут прийомної сім’ї розвивається так слабко? І скільки ж мине часу, поки ідея створення центрів соціальної реабілітації дітей аж до їх повноліття «виллється» у відповідні постанови, а потім у реальні заклади? І чому, нарешті, всі кажуть про профілактичну роботу, а конкретно тебе й тисячу таких, як ти, прогавили? Адже хтось же навчав тебе і не міг не знати, в якій сім’ї зростаєш, як і не помічати, що взагалі перестав ходити до школи? Хтось виганяв із підвалу, не подумавши про те, чому ти туди потрапив? Хтось (якщо, звичайно, вірити твоїм словам) через день виписав із реанімації в нікуди, а хтось пропустив у потяг, який прямував до Рівного...
…Сьогодні ти мені приснився. Нібито знайшли батька, і ти дуже радий. І я прокинулася з таким самим щасливим відчуттям. Звичайно, добре, якщо знайдуть і якщо батько виявиться при пам’яті. А якщо ні? Як же довго тобі, хлопче, доведеться чекати, поки наша повільна і, нехай вибачать мене ті, хто заводить її, бездушна державна машина заскрипить у твій бік і побачить, відчує твій біль! І скільки ж часу їй знадобиться, щоб вона, нарешті, зрозуміла, що не можеш ти бути покараний двічі?! Що, якщо тобі не повезло з батьками (а як, виявляється, просто бути щасливим: лише народися в нормальній сім’ї!), то має ж повезти з державою!
А поки що ти... ні, не зовсім один, є люди, яких долі таких, як ти, не залишають байдужими. І вони, звичайно, щось зроблять для тебе. Та загалом наше суспільство стало байдужим (навіть на «круглий стіл», присвячений проблемам будинків сімейного типу, прийшло всього п’ять моїх колег із сотень, які працюють у столиці!). Та я не хочу, щоб ти знав це, як і багато чого іншого, про що говорила з тобою. Не хочу, щоб втратив єдине, що ще є в тебе, — віру у свою щасливу зірку...