Коли десять років тому казали, що преса в Україні стає травнистою, це здавалося лише пророчими розмовами. Такою вона стала тільки тепер. Дрібною, падкою на розчоси, виразки, такою, що боїться крові, але п’є з ран, пресою, далекою від будь-яких високих стандартів, західних чи східних. Слід узяти до уваги, що від східної нашу пресу різнить родова й тому невикоріненна боротьба з цензурою, а від західної — невміння не помічати цензуру й дедалі ширша дефляція (буквально — «видування» в перекладі з латинської) слова. Інакше кажучи: коли немає ні справжньої цензури, ні справжньої свободи, ні слова, яке варто було б захистити від згаданих двох явищ, — такий стан і можна іменувати українськими медіа. Є окремі особистості, проте їхніх голосів майже не чути, вони тонуть у загальному морі пищання, як у кафкіанській «Жозефіні», — у пищанні самого буття. За поодинокими й достойними поваги, якщо не схиляння, винятками, всю нашу нещасну пресу давно розібрали на руки, які, ялозячи гроші, затерли тим самим тінь не тільки журналістської, а й самої майстерності мислення. Колись була хоча б ідеологія, тепер немає і її. Вузький корпоративний інтерес, на який важким тягарем лягла криза... І ось та фізична, паперова преса, якої «Бог не видав, свиня не з’їла», яка не пішла по руках дрібніших і липкіших, не пройшла стагнацію перетворення на крикливий інтернет-сайт, — навіть така преса, що вижила в бою, на жаль, у вкрай рідкісних випадках заслуговує доброго слова. Тому що майже всі гравці діють на одному й тому самому полі.
Є таке поняття «ніж Ліхтенберга» — ніж без ручки й клинка. Його можна брати тільки за уявну колодку, якщо треба щось виправити або відрізати, або за уявне лезо. Це парадокс саме нашого суспільства. Немає стабільності, бо немає реальності: промовлене слово рідко відповідає якомусь видимому, відчутному предметові, за який можна було б ухопитися й бодай порізатися. Наприклад, у словосполученні «гроші працюють» фікцією є обидва слова — як українські гроші, так і їхня робота — мнимі звороти... Зрозуміло, об гроші не поріжешся, але йдеться зовсім про інше. За останні двадцять років в Україні не сформувалася культура заробляння грошей. І такою ж мірою — культура ведення дискусій. Більше того, брак культури діалогу тільки підігрівається, культивується масмедіа, адже — парадоксально — саме на такому «міцному» фундаменті виростають хмарочоси телевізійних та інших шоу.
Говорять про розпад становості, яку руйнував де соціалізм, а де ринок. Але становість тут ні до чого. Вона була завжди. Її можна знищувати, тільки зрізаючи вищі прошарки, інтелектуальний цвіт, після чого знову відбувається становий поділ, ось тільки номінально вищі залишаються з манерами, мовою та культурою низів. Можна сказати, масовість нинішньої вищої освіти виходить з особливої станової політики, — адже зрозуміло, що освіченості важко конкурувати з бізнесом. Тому в нашій країні у здобутті освіти не слід допомагати багатим. Не треба допомагати й бідним — вони, за поодинокими винятками, націлені на власний соціальний ривок, а не на загальну справу. Здається, є сенс допомагати тільки середньому класові.
Отже, стани нікуди не поділися. Швидше, змінилася їхня роль. Так, із часів династії Романових урядова інтелігенція завжди була попереду на ниві освіти й просвітництва. Народ підтягувався за нею ліниво, неохоче. Була, правда, опозиційна інтелігенція. За Густавом Шпетом, у питаннях освіти урядова й опозиційна інтелігенції придушували одна одну, постійно борючись, і коли чиясь сторона брала гору, про освіту вже не йшлося: наставала ярмаркова, криклива реакція. Що з цього протиборства вийшло — не тема нашої статті. Тепер це вже зона демагогії. Звернімося до актуальніших питань.
До України у світі інтерес не на жарт. Пресу українську читають і у Франції, і в Англії, і в Бостоні, це я знаю не з чуток. І в Росії зокрема. Армія трудових мігрантів з України на сьогодні становить близько 7 млн. чоловік. При цьому офіційний дозвіл на роботу мають не більше 500 тисяч. За найбільш перевіреними даними, 2006 року Україна отримала грошові перекази від мігрантів на суму 8,4 млрд. дол. (тоді за цим показником країна посіла шосте місце у світі!). Все це вкрай дивно й симптоматично, якщо взяти до уваги, що з середини XVII століття в Європі прийнято Вестфальську систему, відповідно до якої національна держава — повновладний господар на своїй землі. Ніхто не може перетинати кордони без дозволу державних органів, самовільно мешкати на території. Всі країни контролюють міграцію. І водночас відомо, що у США налічується приблизно 12 млн. нелегальних мігрантів… Щось відбувається з проникністю державних кордонів, можливо — й самим поняттям «держава», і це повсюди. Ніщо не спонукає змінити культурну ідентичність! Можна сидіти за своїм комп’ютером десь у Бангладеш і працювати на американського роботодавця. А перебуваючи в Америці — читати українські газети й продовжувати жити у своїй мовній та культурній стихії.
Усе це не може не позначатися на долі медіа. Зворотним боком становище медіа в Україні пов’язане з тенденціями глобальними — тими-таки «цінностями Європи», до яких ось уже котрий рік ми прагнемо бути причетними, слід сказати — з потугами абсолютно абсурдними (хоча б тому, що абсурдною стала сама Європа). Приклад, який першим спав на думку. Тривалий час точаться розмови про віртуальну трансформацію преси, перехід її в онлайн. Не дуже віриться у платні онлайн-ЗМІ — хіба що як виняток. Річ у простій конкуренції — читачі підуть туди, де безплатно; поки що безплатно; а будь-яка необхідна реєстрація лише відлякує можливу аудиторію. Проте суспільство змінюється... Так, майже половина опитаних мережевих користувачів Америки готова платити за онлайн- новини (звіт Boston Consulting за лютий 2010-го). У західноєвропейських країнах цей показник ще вищий — 60%. Справжній куш, зазначимо в дужках, зірве той, хто першим придумає зручні онлайн-гроші. За улюблені газету або часопис не шкода заплатити півдолара — здається, більшості з нас. Але процес оплати має займати 10 секунд, не більше. Інакше — провал.
Ситуацію ускладнює медіатизація еліти. Це культура «знаменитостей», зрощення політичної й медіаеліт у рамках неформальних зв’язків. Влада дедалі більше стає середовищем знайомих, а не формальним інститутом. Партії переходять у ринковий режим, продаючи себе — важливо набрати вдосталь голосів і пройти у владу, а не представляти якісь інтереси народу. І тому політика — не тільки в нас, а в усьому світі — стає набором медійних гарячих тем: добробут населення, криза і шляхи виходу, гарячі батареї взимку, екологія, аборти, наркотики, продаж зброї тощо. Партії визначаються щодо цих питань, аби зібрати більше голосів, не надто переймаючись рівнем популізму своїх програм. Відтак партії перетворюються на ігрові медіагрупи, які «торгують» певними проблемами в тісній спайці з медіаелітою та істеблішментом, що й визначають цей набір гарячих тем. Такий «клубний» спосіб формування політичної еліти відводить процес ухвалення рішень від механізмів, котрі хоч якоюсь мірою можна було б назвати демократичними. Парадоксально, але при цьому зменшення демократичності поєднується зі зростанням прозорості, — політична гра стає більш відкритою, зримою (хоча б на екранах ТБ), але вплинути на неї можуть лише поодинокі обрані, інші служать фігурками для медіагри.
Зростання технологій, новітні інформаційні маніпуляції — це вже далеко не «точкові» заборони тем, які були в епоху «твердих» і значно менш розгнуздано-строкатих газет, — це інший рівень управління. Гомогенність новин, негласні угоди, що вважати новиною, схожість новин усіх конкуруючих агентств, факт, що гаряча новина важливіша за її перевірку, — все вказує на зсув інформаційного поля у бік, далекий від раціональності. Оскільки ж туди рухається весь масив інформації, цей процес не такий помітний. Потік новин істеричний, щільний і швидкий, глядачі не встигають зрозуміти складне: потрібні лише картинка й кілька чітких тез. У калейдоскопі образів глядач абстрагується від змісту, негативні новини не викликають страху та обурення, новини сприймаються некритично, сексуальні й корупційні скандали — лише тло, на якому дозовано подається, розміщується важлива політична та економічна інформація, своєрідний месидж, який слід хитро й непомітно угвинтити в голови. Нова концепція суспільства — це суспільство, ведене ЗМІ.
Напевно, я не дуже помилюся, коли скажу, що в процесі зникнення політичних платформ партій і політиків, заміни їх історією медіаскандалів дуже важливу роль відіграє таке поняття як «забалаканість» теми. Фундаментом цього феномена можна вважати, зокрема, і постмодерн, який стосовно медіа виродився з естетичної концепції у просте вміння брехати і маніпулювати. Очевидно, в цьому є особливі професіонали, котрі роблять усе для того, аби, як було сказано на початку статті, залишити якомога менший шмат реальності, фактично зводячи реальність до нуля.
Можна легко згадати коло тем, «забалаканих» медіа: це справа Гонгадзе, отруєння Ющенка; з ширших — глобальне потепління, запаси нафти, з сучасніших — генно-модифіковані продукти, що ми їмо, що п’ємо, як лікуємося, чи буде в лікарів робота, якщо ми перейдемо на інші продукти, тощо. Ці теми проколоті пресою і приколоті до стіни напівбрехні. Можна згадати безліч аналогічних тем. Уже незрозуміло, що в них неправда, що правда і на якому етапі ця неправда просочилася в «тіло» факту. Якщо почати розбирати ситуацію, на кожному рівні можна надибати нові й нові поклади брехні.
Інакше кажучи, ситуація на сьогодні така, що будь-яке повідомлення може бути запідозрене в маніпулятивності й завалене гіпотезами та аргументами pro et contra, що саме собою — та ж таки маніпуляція. Це стає загальним тлом; практично всі новини «забалакані». Кожна точка зору має брехливих захисників із фальшивими аргументами, причому на кожному рівні доказів можна спостерігати нові й нові аргументи різного рівня брехливості.
Звідси нове розуміння реальності. Формат «забалаканості» диктує: ні ти, ні будь-хто інший не зможе розібратися в жодній проблемі. Все вже оббрехане, відредаговане й заплутане, нічого й намагатися докопатися до істини, гвинтові сходи брехні нескінченні, і на кожному новому витку можна знайти нові й нові пласти маніпуляцій, які здаватимуться правдою тільки тимчасово.