Торкаючись теми захисту прав ЛГБТ невдовзі після трагедії у США, ризикую нарватися на ярлик "гомофоб". Але деякі аспекти проведення Маршу рівності в Україні примушують ставити запитання. На жаль, місцями незручні.
Про те, як проходив марш, багато говорити не буду, - є чимало інформації, відеокадрів. А ось зазначити, що це був лише фінальний захід невеликої кампанії, варто. У рамках якої, крім усього іншого, організатори відзначили:
- прес-конференцію в УНІАН;
- виставку коміксів і фотовиставку;
- дипломатичний прийом;
- семінар для журналістів, "як висвітлювати тему ЛГБТ";
- дискусії та показ кількох документальних фільмів;
- школу початкуючих активістів ЛГБТ-руху;
- дистанційну лекцію в America House Kyiv.
Ці заходи логічно завершував марш, на якому звично очікували провокацій із боку правих організацій і груп. Та й не тільки їх. Адже, якщо вірити даним Pew Global Attitude Project, 80% українців не сприймають сексуальних стосунків між людьми однієї статі в будь-якому вигляді.
Таку постановку питання не можна назвати коректною. Адже людина оцінює тему сексуальності через призму власних цінностей, сприйняття, звичок, схильностей. Ключовим тут є аспект толерантності - наскільки людина може сприймати іншу людину. З її відмінностями. Іноді надзвичайно сильними. Що стосується питань вибору сексуальних партнерів, то ідеальний варіант - просто байдужість. "Мені однаково, хто йому/їй потрібен у ліжку". Головне - яка людина. Як думає, що робить. А випинати сексуальність - це нерозумно. Як із боку активістів ЛГБТ, так і з боку їхніх опонентів. Про людину слід судити з того, що вона робить, як думає. З ким при цьому спить - її приватна справа.
Саме тому я вважаю, що захищати права ЛГБТ конче потрібно. Переслідування за "ознакою партнера" - дикість. Але не менша дикість - зсувати акцент сприйняття особистості з учинків, думок на банальну сексуальність.
Рамки дискусії, що створилися, - конфліктні й конфронтаційні по суті. Що ми й спостерігаємо в Україні. Одні кричать "п***и", інші - "гомофоби". Такий собі суспільний діалог. І якщо нічого не змінювати, то й далі житимемо у звичній схемі. Де ЛГБТ-активісти намагаються провести масові акції, активісти ж правих організацій - цього не допустити. І якщо правоохоронні органи не реагують вчасно, буває бійка.
А такі бійки, особливо напередодні важливих для України як держави подій, відіграють негативну роль. Як це було із заходом у Львові за кілька днів до голландського референдуму. МЗС країни намагається розповісти про те, які українці близькі за ціннісною шкалою до європейців. А місцева преса виходить із фоторепортажами про те, як плюють на базові цінності - свободу, рівність у правах, ненасильство й повагу до меншин.
Не дивно, що Марш рівності привернув підвищену увагу. Дипломати ряду країн недвозначно висловлювалися про тест для української влади. Влада висновки зробила. Тим більше що в найближчі тижні на зовнішній арені обговорюватиметься кілька важливих для України питань.
А далі була хода. Марш рівності, що супроводжувався перекриттям цілих кварталів, металевою сіткою двометрової висоти на центральних вулицях, тисячами поліцейських і солдатів Нацгвардії. І частково закритою станцією метро "Площа Льва Толстого".
Влада вирішила підстрахуватися. І, щоб не було провокацій проти кількох десятків дипломатів, двох-трьох депутатів та кількох сотень простих учасників (як представників ЛГБТ-спільноти, так і тим, хто їм співчуває), обмежила у праві пересуватися містом значно більше осіб. І хай би вулиці - це зрозуміло. Але, даруйте, закривати вихід (а потім і вхід для "звичайних людей") з пересадочної станції метро… Таке вже було. Під час Майдану.
Як це виглядало, можна подивитися на відео, викладене в YouТubе самими ЛГБТ-активістами. Я не можу судити, наскільки це сподобалося учасникам ходи. Мені особисто кадри нагадали кінохроніку - конвоювання полонених, арештантів або в'язнів концтаборів. Але, слід визнати, нікого з колони не побили. Та й нереально це було.
Радіти чи сумувати? Нотатки на полях репортажів
Однак постають запитання, відповіді на які можуть бути неприємними.
Марш рівності, кажете? Але як у такому разі з поняттям "рівні" співвідноситься фраза з репортажу на національному ЛГБТ-порталі України? Цитую: "Учасники почали розходитися: хтось - у спеціальні автобуси, а хтось - у метро, яке було відчинене тільки для них".
Автобусам дамо спокій. Але метро… Дивно виходити під гаслами "рівність" і радіти, що метро, громадський транспорт для всіх, відкрите "тільки для них". Рівні всі, але хтось "рівніший"? На мою думку, ми це вже бачили в українській історії. Бачимо тепер. Коли "звичайні громадяни" вирішують, що вони "звичайніші" за інших. Із цим суспільство начебто й намагається боротися.
І тут знову постає запитання: "Навіщо?" Марш був покликаний зруйнувати шаблони, дозволити людям побачити інших. Можливо, закласти перший камінь у підмурівок розуміння й прийняття. А вийшло як завжди. Бо побачити щось на перекритих вулицях і за міцними спинами поліцейських було неможливо. Поспілкуватися - тільки якщо ти обраний. Але для цього треба було спеціально йти, шукати, прагнути. Ситуація в суспільстві така, що до звичайних людей треба "підходити". А не чекати, коли вони прийдуть до тебе.
І, нарешті, розуміння і позитив. У вихідний день одна з центральних станцій метро закрита. Спочатку можна лише ввійти. А потім - ні ввійти, ні вийти. Точніше, зробити це можуть лише близько тисячі "рівних". Проста арифметика. Беремо завантаження станції вихідного дня й оцінюємо, скільки людей мало проблеми. А тепер уявімо собі, що вони подумали. Про всіх - ЛГБТ-активістів, їхніх опонентів, у яких свербіли кулаки, і про міську владу...
А чи був вибір? Думаю, був. Хай би там як, але такі акції можна провести, і не створюючи концтабору в центрі міста. Досвід є. Це важче, ніж просто перекрити. Але ефект того вартий. Влада ж пішла шляхом найменшого опору. На жаль, організатори заходу - теж. Подивіться ще раз на план проведення або почитайте опис акцій на сайті прайду (//kyivpride.org/ua/program/). Є проблема - громадська думка. Вона вирішується єдиним способом - комунікацією з суспільством. Натомість планують кілька заходів "для своїх". І марш у щільному оточенні поліції. Де комунікація, панове?
Мені написали, що в Маріуполі днями теж пройшов марш. Одна активістка з плакатом вийшла в місто. Якщо це правда, то її вчинок дав у сотні разів більший ефект, ніж велика охорона в центрі столиці. Адже була демонстрація сміливості, спілкування з людьми. І не було обмежень у правах інших.
А можна ж було зробити інакше
Так, навіть тепер можна було поліпшити стан речей. І, можливо, спробувати вирішити частину проблем ЛГБТ-спільноти.
1. У процесі підготовки заходу контактували з керівництвом МВС. То чому ж у програмі прайду не знайшлося місця дискусії про правозастосовну практику? Чи ЛГБТ-активісти більше не мають претензій до поліції?
2. У рамках прайду відбувся показ відразу кількох документальних фільмів. Але в спокійній залі, для своїх. А що, з телеканалами важко було домовитися про трансляцію хоча б одного з них в ефірі? Та й кошти на це знайшлися б (або самі канали пустили б на знак поваги до теми прав людини). Не сталося. Так виходить, що документальне кіно про проблеми ЛГБТ - "не для всіх"? Пояснювати дурість гомофобії 80% українців уже не треба?
3. Організатори витратилися на рекламу маршу. Молодці. Але, виправте мене, якщо я помиляюся, суттю ж заходу було показати, що ЛГБТ - такі ж самі люди? То чому б поруч із плакатами "на підтримку" не зробити щось за форматом "(ім'я) - успішний у професії - гей". Якщо люди справді успішні й не приховують своєї сексуальності, отримуємо чудовий метод впливу на інших. Як і "камінг аут" хоча б двох-трьох відомих українців. Очевидно, це теж визнали за непотрібне.
4. Марш був покликаний розповісти і про проблеми. Ідеальний майданчик для того, щоб не говорити "взагалі", а навести факти - кого звільнили, кому відмовили в послугах. І хто відмовив. Чудовий метод впливу. А заодно можна було б вирішити проблеми конкретних людей. Можливо, і це здалося зайвим на тлі "масштабності" дійства.
5. ЛГБТ-активісти говорять про необхідність змінити законодавство. На марші були депутати. Та ось дивно - у програмі прайду я не знайшов інформації про круглі столи, дискусії з вироблення законопроектів. Як не знайшов таких документів і в Інтернеті. Очевидно, говорити про необхідність зміни законів та ініціювати написання пропозицій - різні речі. Теж дивно. Скаржитися на законодавство, але не пропонувати нічого конкретного публічно.
6. Кажуть, що ЛГБТ - такі ж члени суспільства. То чому б не зробити просту акцію, яку суспільство зрозуміє. Недавно вийшла геніальна комедія Метью Уорчаса "Pride". Про те, як ЛГБТ у Британії збирали допомогу для страйкуючих шахтарів. Уявіть ситуацію, коли організатори маршу роблять перший крок і пропонують зібрати хоча б незначні кошти для того ж ПС. Роблять це. Ось вам розрив шаблону в суспільстві. А заодно - у правих активістів. Очевидно, це теж визнали за непотрібне. Крикнути "гомофоб" і сховатися за спиною поліцейського - звісно, легше.
7. Нарешті, показ згаданого "Прайду" в кінотеатрах країни - чудове щеплення від гомофобії. До того ж - хороший бізнес-проект. Картина талановита і має непогані збори. Теж не треба?
Багато "не треба", багато "зайве". Чи просто не подумали. Хотіли барвисту картинку. І теж не отримали. Постає запитання: а навіщо тоді все це?
Від відповіді на нього саме й залежить, чи зможе спокійно пройти наступний марш центральними вулицями міста. Треба мало - у тому числі й ЛГБТ зрозуміти смисл фрази "різні рівні". Обидва слова однаково важливі. Рівність - це повага як із боку більшості, так і з боку меншості. А найголовніше - бажання говорити, а не шпурлятися обвинуваченнями. Перший крок зазвичай робить той, хто хоче змін. Залишається мало - зрозуміти, захотіти, зробити. Самим вийти за рамки резервації в голові.
Що стосується моєї мотивації - вона проста. Рівні права всім. Якщо порушують права ЛГБТ - держава й суспільство зобов'язані реагувати. Якщо ЛГБТ-спільноти намагаються обмежити в правах інших, нав'язати свій погляд, - реакція так само має бути. І ніяк інакше. Різні живуть разом, розвиваються тільки тоді, коли вони рівні. Це єдиний спосіб запобігти появі нових "стрільців" біля гей-барів.