Олександр Сергійович Пушкін уперше побачив Київ 1820 року, 14 травня, і провів у ньому добу. Ближче Пушкін ознайомиться з Києвом у наступний приїзд — наприкінці січня 1821 року, протягом двох тижнів.
Про перебування Пушкіна в Києві не збереглося документів і листів, адже засланий поет приїжджав сюди інкогніто; цей приїзд майже не висвітлений і в мемуарній літературі. Щось установлюється за творами поета, їх датуванням, підготовчим матеріалом.
Олександр Сергійович блукав алеями Государевого саду, де колись любив гуляти київський губернатор Кутузов, милувався романтичними краєвидами, які відкриваються з пагорбів, засніженими деревами, обходив ушкоджений пожежею Царський палац. Марія та Микола Раєвські показували Пушкіну місто. Тоді Київ усе ще складався з трьох міст: Нижнього — Подолу; Верхнього, або Старого Києва; і Печерська з монастирем, фортецею, палацевою частиною, ошатними будинками та садами.
У петровській цитаделі
Пушкін побував у фортеці, зведеній Петром І навколо Печерського монастиря («отсель грозить мы будем шведу»). Вже тоді зацікавив його петровський час, згодом поет почне його вивчати. Особливо цікаві підготовчі матеріали до «Історії Петра Великого», пов’язані з Києвом:
1708 рік. Петро «із Меншиковим і з багатьма міністрами та генералами прибув до Києва 22 липня». «Петро підозрював старого гетьмана Мазепу, повелів київському губернатору князю Голіцину і Меншикову наглядати за ним... Губернатор князь Голіцин із Києво-Печерської лаври взяв у казну скарби Мазепи».
Про Мазепу Пушкін напише в передмові до поеми «Полтава», задуманої в Києві: «Мазепа — одна з найчудовіших осіб тієї епохи... Історія подає його... наклепником Самойловича — свого благодійника, згубником батька нещасливої своєї коханки, зрадником Петра перед його перемогою... пам’ять його, віддана церквою анафемі... краще було б розвинути і пояснити справжній характер заколотного гетьмана, не спотворюючи свавільно історичної особи».
У Печерській обителі
Пушкіну показували Печерську обитель із богомольцями на мальовничому подвір’ї, снігом, який накрив стародавні собори і церкви. Він обійшов усі печерські святині.
На соборній монастирській площі Пушкін відшукає могили Іскри та Кочубея, страчених Мазепою. Тут треба шукати корені «Полтави». В основі її лежить «Історія Малої Росії» Бантиш-Каменського. Та перший поетичний поштовх Пушкін отримав біля цих могил.
«Забыт Мазепа с давних пор...
Но сохранилася могила,
Где двух страдальцев
прах почил,
Меж древних праведных могил
Их мирно церковь приютила».
На надгробку Іскри і Кочубея був викарбуваний напис: «...Сей камень возопиет о нас… року 1708, месяца июля 15 дня, посечены... благородный Василий Кочубей, Судия генеральный; Иоанн Искра, Полковник Полтавский. Привезены же тела их июля 17 в Киев и того же дня в обители Святой Печерской на сем месте погребены». Пушкін старанно списав напис до дорожнього зошита, рядки ці потім спливуть у «Полтаві» — поет-історик повністю наведе їх у тексті приміток.
Запам’ятаються зроблені в Лаврі спостереження над монастирським побутом, щоб спливти в образах ченців Варлаама й Місаїла в трагедії «Борис Годунов». Побуває Пушкін і в печерах, де багато століть почивали лаврські святі угодники, де лежав Нестор-літописець — прототип образу Пимона. «Характер Пимона не є мій винахід»; у ньому «зібрав я риси, які полонили мене в наших старих літописах», — писав він.
Про читання трагедії в дружньому колі згадував історик М.Погодін: «Сцена літописця з Григорієм усіх приголомшила. Мені здалося, що мій рідний і люб’язний Нестір піднявся з могили й говорить вустами Пимона. Мені почувся живий голос російського давнього літописця».
У старому Києві
Звичайно, побував Пушкін і в Софійському соборі. Одна з побачених композицій — «Благовіщення» — наштовхне на задум «Гавриїліади». План епізодів поеми Пушкін писав 6 квітня 1821 року.
У Софійському ж соборі відбувалися події, які згодом привернули увагу Пушкіна в контексті його інтересу до петровського часу — зустріч Петра після полтавської баталії. Працюючи над «Історією Петра», Пушкін зробить виписку: «Петро цього самого дня прибув при гарматній стрілянині до Соборної Софійської церкви, приніс подячний молебень... Тут він упізнав Феофана Прокоповича, ректора київських училищ. Промова його сподобалася Петру, і він узяв його у свою особливу милість».
Пушкін ще застав Київ архаїчним, патріархальним. Із захопленням оглядав він давній Київ, «дивясь божественной природы красотам». Про «пращура руських міст» згадує він у «Бородинской годовщине». Поет запам’ятав і був вражений його горбистим рельєфом, що дуже відрізняв Київ від «плоских» міст.
Він обходив усі стародавні церковці нагірного Києва, Михайлівський Золотоверхий монастир, церкву Трьох святих, відновлену сином фельдмаршала Шереметьєва, царську церкву Св. Андрія на земляному бастіоні фортеці ХVІІ століття.
На літописній горі
Ще до поїздки в Київ Пушкін силою поетичної уяви летів до овіяних історичною романтикою літописних пагорбів: «Он видит златоверхий град». На час приїзду Пушкіна в Київ ця поема вже була написана (опублікована 1820 року). У ній ясно вчувається відлуння давньоруського билинного епосу. Деякі епізоди «Руслана і Людмили» писалися на основі «Історії» Карамзіна, де історик говорить про богатирів, про сильного Рахдая, який був на бенкеті у Володимира (в Пушкіна — Рогдай). І ось — усе це поруч, тут, під ногами — земля, в якій кістки київських князів, рештки володимирських будівель, прах Десятинної церкви; і місце давнього володимирського палацу (початок Володимирської, садиба Історичного музею). Готуючи нове видання поеми, Пушкін додасть: «Там русский дух... там Русью пахнет!», з’явиться сцена облоги Києва.
Історичні перекази Пушкін поєднував із казковими та билинними. Серед пушкінських планів і начерків поем є історичний сюжет: «Олег у Візантію. Ігор і Ольга. Похід» — запис 1815 року в щоденнику. 1822 року Пушкін мав намір писати поему «Мстислав». Він планував увести туди билинну розповідь про Іллю Муромця та Добриню: «Володимир, роздавши уділи, залишається в Києві; на Київ нападають печеніги; Володимир посилає гінців до синів; з’являються боги поганські, вигнані хрещенням». У Києві в Пушкіна виникають образи Вадима (згадується в Никонівському літописі), Гостомисла. «Гостомислову могилу грізну бачу», — залишає поет запис у київських чорнових нотатках.
На Олеговій могилі
Історичні мотиви прозвучали в багатьох творах Пушкіна, написаних після відвідання Києва: приміром, у знаменитій баладі «Песнь о вещем Олеге». У Києві, 1821 року, задумав він цей твір, а написав наступного року.
Перенесемося на київську гору Щекавицю, вивищену над давнім Подолом, яку історична традиція пов’язує з ім’ям князя і де виник пушкінський задум. Сюжетом для «Песни о вещем Олеге» послужило оповідання зі Львівського літопису. Звертався поет і до «Історії» Карамзіна, де наводиться легенда про смерть Олега.
Сучасники Пушкіна шукали Олегову могилу, шукав її й Максимович, старанно вивчаючи київську давнину, спілкування з якою багато важило для Пушкіна. У бібліотеці поета були збірники Максимовича «Українські народні пісні», «Малоросійські пісні», які на нього, безсумнівно, вплинули. Створюючи образ Марії в «Полтаві», Пушкін, за його власним визнанням, «грабував пісні Максимовича». Скориставшись із нагоди збагатити поета знанням української історії, Максимович подарував йому «Історію русів», а Пушкін друкувався в редагованому Максимовичем альманасі «Денница».
У Нижньому місті
Пушкіна зустрів Поділ, який уже пережив пожежу 1811 року. На торговельній площі поет побачив Успенський собор — давню Пирогощу, яка переносить у часи «Слова о полку Игореве».
Своєрідне, колоритне Нижнє місто захопило поета. Пушкінський «Гусар» перегукується з оповіданням О.Сомова «Київські відьми». Згодом Пушкін візьме в «Сучасник» нарис П.Піщевича «Київ».
Саме відбувався знаменитий подільський ярмарок, куди з’їжджалася знать, помісне дворянство; тут давали бали, концерти. Пушкін дивився вистави в міському театрі. Дружба з видатним актором М.Щепкіним розпочалася в Києві. Пушкін хотів, щоб його друзі писали спогади: спогади Щепкіна розпочаті пушкінською рукою.
Стара академія
Побував поет у Братському монастирі з його мазепинськими Богоявленським собором та академією, що постраждали під час пожежі. «Вся київська вченість ховалася тоді під іночеськими мантіями в стінах Братського монастиря», — відзначав Вігель.
В академічній бурсі вчився наприкінці ХVІІІ століття майбутній лікар Пушкіна Є.Рудиковський. Друг Пушкіна М.Раєвський, командувач армійського корпусу, брав його з собою як медика. 1820 року Раєвський викликав Рудиковського, коли під час подорожі Пушкін занедужав — по-зрадницькому холодним був Дніпро. Ім’я Рудиковського залишилося й у літературі: він написав спогади «Зустріч із Пушкіним» — у них стояв підпис без ініціалів. Перший біограф Пушкіна Анненков проставив ініціали, внісши доповнення: доктор Рудиковський.
У виписках, зроблених Пушкіним до «Історії Петра», є й знайомі йому імена вихідців із Києво-Могилянської академії: «Ієромонахах Симеон Полоцький і Димитрій займалися при дворі Олексія Михайловича астрологічними спостереженнями і віщуваннями»; «вихованець і професор Стефан Яворський був помічений Петром І і, разом із групою києво-могилянських учених — майбутнім Димитрієм Ростовським, Феофаном Прокоповичем та іншими, був викликаний Петром для проведення реформ».
Історіограф
В історичних дослідженнях Пушкін користувався літописом Г.Кониського, вихідця з академії, її викладача та ректора: «Георгій є одним із найдостопам’ятніших мужів минулого століття, і життя його належить історії».
Судячи з того, що Пушкін був знайомий із Д.Келером, перекладачем щоденника шотландця Джона-Патріка Гордона, який служив в ХVІІ столітті фортифікатором у Києві, він міг користуватися його «Денними записами» для ознайомлення з київською історією.
Пушкіна вабив історизм, він звертається до досліджень. Багато часу пішло на підготовку до написання історії Петра; потім він хотів усе «виправити за документами». Друзі допомагали Пушкіну в упорядкуванні списків джерел, які висвітлюють цікаву для нього епоху.
В основі «Бориса Годунова лежить «Історія Держави Російської» Карамзіна. Коли Пушкін ознайомив киянина М.Раєвського (сина) із проектом «Бориса Годунова», у відповідь отримав листа з оцінкою його блискучих задумів, але й із зазначенням необхідності звіряти джерела, якими користувався Карамзін, а не обмежуватися лише його оповіддю. І якщо ранній Пушкін не втомлював себе серйозною роботою з документами, роблячи це лише для «історичного колориту», то згодом історик, який довго визрівав у ньому, розпочав власні дослідження.
Государ повелів прийняти Пушкіна до Іноземної колегії з дозволом копатися в архівах. Поет перелопачує купу архівних справ, знайомиться з «різними рідкісними книжками та рукописами». «Історія Петра» не була видана за життя Пушкіна. Після його смерті Микола I переглянув рукопис і заборонив її друкувати. З пушкінських підготовчих збереглося 22 зошити, у деяких відсутні окремі аркуші; дійшли копії деяких утрачених зошитів.
У Пушкіна була пристрасть до збирання книжок, що допомагало в його історичних дослідженнях. У київському будинку Раєвського, де була багатюща бібліотека, Пушкін буквально «пожирав усі книжки». Звичайно він робив великі виписки. Книги супроводжували Олександра Сергійовича скрізь — у всіх його мандрівках та переїздах.
Пушкіну вдавалося не тільки глибоко входити в епоху, а й геніально відтворювати її. Сам Пушкін це називав «поглядом Шекспіра». «За прикладом Шекспіра я обмежився зображенням епохи та історичних осіб». Пушкін був майстром художньої достовірності. Він намагався зробити все справжнім, оживити історію, «воскресити минуле століття в усій його істині». Люди минулих часів набували під пером Пушкіна плоть і кров. Історичний зміст вливався в образну художню форму.
У Києві, овіяному легендами та переказами, для поета оживала давня історія. Коли він оглядав древні храми, романтичні пейзажі, у перегукуванні дзвонів йому вчувався поступ століть, і це не могло зникнути безслідно...