Цілком припускаю, що після вивчення монументального дослідження Юрія Павленка «Історія світової цивілізації» у читачів виникає чимало типологічно протилежних запитань.
Однак книжка Ю.Павленка вважається першим і наразі єдиним дослідженням всесвітньо-історичного процесу взятого в цілому — від первісних часів до наших днів. Дослідження проведене в контексті розвитку класичної світової філолофсько-історичної традиції з залученням до аналізу великого матеріалу та серйозним опрацюванням фундаментальної концепції культури та цивілізації А.Дж.Тойнби, а також з урахуванням ідей К.Маркса, О.Шпенглера, М. і А.Веберів, К.Ясперса, із широким використанням праць провідних вітчизняних філософів, істориків та економістів — С.Кримського, А.Зинов’єва, М.Брайчевського, Л.Васильєва, Ю.Пахомова та багатьох інших учених. Необхідно відзначити глибоке знання автором інтелектуальних традицій у широкій сфері суспільно-гуманітарних наук — від релігійної філософії до археології та порівняльно-історичного мовознавства; його уважне та поважне звернення до ідейної спадщини попередніх поколінь мислителів і вчених. Саме з цієї причини я незгодний із критиками Ю.Павленка, які звинувачують автора у позитивістському підході. Він цілком усвідомлено йде не шляхом протиставлення різноманітних точок зору — критики одних і апології інших. Уважне й навіть комплементарне ставлення до різноманітних, часом взаємовиключних, концепцій інших авторів і філолофсько-культурологічних шкіл дає йому можливість виявлення та синтезу продуктивних, евристичних моментів, що містяться в різноманітних підходах, за принципом додатковості, про яку казав Н.Бор. Саме «позитивістський підхід» дозволяє автору дослідження розробити та продуктивно використовувати, на його думку, три базові, методологічні принципи розуміння всесвітньої історії: стадіальності, поліваріантности та цивілізаційної дискретності розвитку людства. Стадії та варіанти розвитку людства розглядаються в історичній динаміці, завдяки чому цивілізаційна структура отримує в автора новаторську, відповідно до сучасних багатомірних і поліфункціональних розумінь цього терміна, інтерпретацію історико-еволюційного процесу.
Особливе значення приділяється введеному в наукову лексику К.Ясперсом поняттю «осьового часу». Інтерпретуючи його в контексті аналізованого матеріалу, автор показує, що трансформації, пов’язані з «історичним зламом», торкнулися не лише сфери духовної культури (релігія, філософія), а й всієї багатомірної системи людської життєдіяльності.
Поглиблене авторське пропрацювання отримує традиційна тема дихотомії «Схід — Захід». Причому не лише в звичному (соціально-економічному чи політологічному) аспекті, а й у плані духовно-світоглядному. Завдяки комплексному пропрацюванню проблеми автор виявляє базові принципи ідейно-ціннісних імперативів великих культур: авраамітської (іудейо-християнсько-мусульманської) і традицій регіонів Південної та Східної Азії (Індія, Китай, Японія та ін.), зсуваючи «демаркаційну лінію цивілізаційного розламу» у дещо іншу, ніж сьогодні прийнято, геополітичну зону.
У дослідженні широко відтворена динамічна картина зародження, взаємодії, трансформації, мутацій і виникнення нових модифікацій основних цивілізацій людства — від Єгипту та Шумера до сучасного світу, що глобалізується. Особливу увагу приділено формуванню сучасної цивілізаційної структури людства, причому не лише його окремих блоків, а форм і принципів історичної та функціональної взаємодії між ними. Дослідження ілюстроване численними старанно виконаними картами.
Заслуговує на увагу запропоноване розроблення загальної теорії етносу, ієрархії та історичної типології етнічних спільнот, співвідношення цивілізаційних і етно-національних структур. У своєму підході до дослідження цієї монументальної проблеми автор, перші роботи якого з теорії етносу з’явилися ще на початку 80-х років., продовжує традицію відомих учених-етнологів Ю.Бромлея та В.Генінга, з одного боку, і Л.Гумільова, з іншого, синтезуючи їхні продуктивні концепції та ідеї.
У роботі запропоноване оригінальне та переконливо обгрунтоване вирішення проблеми цивілізаційної ідентичності східнослов’янських народів. Автор розглядає Православно-Слав’янський світ як вторинну (генетично, через Київську Русь, пов’язану з Візантією) Східно-християнську цивілізацію, яка має двоїсту структуру в особі України та Білорусі з одного боку, і Росії з іншого, що входять у різноманітних змістовних вимірах також і в Євразійський світ. Павленко зазначає, що кожна з цих субцивілізацій має виразну історико-культурну своєрідність (у тому числі й відносно Заходу). При цьому Захід (в особі Західно-Центральної Європи та Північної Америки), Латинська Америка і Східно-християнсько-Євразійський етноцивілізаційні блоки, які утворюють особливу наднаціональну єдність, визначаються в дослідженні узагальнюючим поняттям Макрохристиянського світу.
Необхідно особливо сказати про те, що для розуміння процесів, що відбуваються в сучасному світі, розроблення Павленком проблеми глобалізації (аналізованої в поєднанні зі становленням інформаційного суспільства) та її протиріч (економічних, соціальних, політичних, культурних тощо) більш ніж актуальна.