У Сибіру колись існував своєрідний спосіб полювання на ведмедя. На дерево підвішували приманку з тухлятинкою. Але так, щоб шлях до неї перепиняла товстезна колода, що вільно висить на канаті. Ведмідь, чуючи приманку, ліз на стовбур і зустрічав на шляху цю колоду. За своєю ведмежою натурою він навіть не намагався колоду обійти. Відштовхував її і ліз далі. Колода, гойднувшись, била ведмедя в бік. Клишоногий злився, штовхав колоду сильніше. Та, звісно, била ще дужче. Ведмідь - іще дужче. Колода - відповідає тим самим. Нарешті, колода била його з такою силою, що оглушала й збивала з дерева.
Можна було б цілком обмежитися саме таким метафоричним описом поведінки сучасної української влади до виборів-2012, які виявили не просто 70-відсоткову нелюбов виборця до правлячої партії, а й позначили цілком відчутний «правий ухил» цієї нелюбові.
А приманка була так близько! І як спокушала її легка протухлість: інвестиційна непривабливість, розкрадання й корупція, зростання дефіциту держбюджету, зовнішній борг, демографічна криза, алкоголізм як основний спосіб харчування й самовиховання мас тощо. А клишонога й косорука влада у своєму невігластві й зарозумілості, та ще й підбурювана, розгойдала (й продовжує розгойдувати) колоду націоналізму, яка досі лише злегка похитувалася.
Будь-яка байка обмежує територію того, що відбувається, абсолютизує подію, залишаючи за межами сприйняття тло, на якому все відбувається. Такий баєчний підхід ніби й милий українському серцю: «Ми - єдині й неповторні, тому в нас житіє загадкове, непередбачуване й не як у людей». Тому голосуємо серцем, а не головою. Але в результаті - все через дупу.
Куди приводять мрії?
Звісно куди. До краху соціалістичних ілюзій, який українці із завзяттям і терпінням, гідними ліпшого застосування, переживають як мінімум останні сто років під час своїх революцій, війн і виборів.
Нагадаємо трохи про світове тло того, що відбувається, про маркери загального «правого повороту». У США гуру консерватизму Патрік Бьюкенен, котрий вирізняється прямотою висловлювань, забив на сполох, обвинувачуючи неоконсерваторів у відході від фундаментальних принципів консерватизму й у зраді інтересів країни та конституції. Бо саме на цих виборах президента США хвиля правого націоналізму буквально відтіснила старих консерваторів на периферію політичного процесу. Очевидні успіхи «ультраправих» в Австрії, Франції, Італії, Голландії, Угорщині показали, як під тиском обставин зразкові у всіх відносинах європейці швидко скидають камуфляж гіпертолерантності й повертаються якщо не до національних коренів, то бодай до пошуку власної ідентичності.
Що це за обставини?
Ідея перетворення світу шляхом конвергенції 1980-х була в тому, що СРСР мав стати демократичним, а Європа - соціалістичною. Структури мали взаємно збігатися, утворюючи соціал-демократичну унію. Ось чому структури ЄС від самого початку будувалися за зразком СРСР. Когось заманювали туди, а когось і заштовхували. Данія двічі голосувала проти Маастрихтських угод. Ірландія голосувала проти Ніццького договору. Швейцарію змушували проводити референдум п’ять разів. Європейський парламент - це Верховна Рада. Єврокомісія - це Політбюро. Обидва органи нікому не підзвітні й у прямий спосіб ніким не обираються. Нинішня ідеологія ЄС - суміш соціалізму з етатизмом, яка скріплюється цементом політкоректності, цією новою ідеологією гноблення. Священиків піддають гонінням за висловлювання про те, що Біблія осуджує гомосексуалізм. Франція ухвалила закон проти «проявів ненависті» до геїв. У Британії аналогічний закон ухвалили з приводу расових і релігійних відносин. У перспективі можна говорити про систематичне насаджування ідеології, що підсилюється репресивними заходами. Тих, хто виступає проти неконтрольованої імміграції з «третього світу», вважатимуть расистами, а тих, хто виступає проти подальшої європейської інтеграції, - ксенофобами. Цим займатиметься Європол, таке собі КДБ з дипломатичним імунітетом. Європейський Союз очікує такий самий колапс і крах, який стався з СРСР. Із такою ж динамікою. Економічні процеси спричинили сумніви, а сумніви породжують дедалі більш організований політичний опір. Людям не подобається систематичне знищення демократії бюрократією. Вони почали болісніше осмислювати розбіжність норм сучасної Європи із традиційними християнськими цінностями й національною традицією. Східні європейці стомилися від зарозумілого ставлення до себе Старої Європи. Хронічна «особлива думка» країн Вишеградської четвірки - це та сама позиція, яку займали прибалтійські республіки в складі СРСР. І це тільки початок. На догоду цим тенденціям риторика правих радикалів переходить до лібералів (і навіть до комуністів, як у нашому випадку), і вони виступають із тих позицій, яких раніше не дотримувалися.
На цьому тлі можна було б полегшено вигукнути: таки так, ми справжні європейці! Саме цим пояснюється феноменальний, несподіваний успіх «Свободи» на парламентських виборах в Україні.
Та годі вам. По-перше, жодної особливої несподіванки в цьому не було. Якщо, звичайно, не вірити в заколисуючі придворні казки, а просто послухати людей на вулиці. Ті, хто не визначився, у нас - завжди протестний електорат, і що сумніша загальна картина, то він радикальніший. По-друге, на цьому ґрунті проросли й електоральні результати комуністів. А з крайніх лівих у Східній Європі завжди дуже швидко утворювалися крайні праві, тож тут у партійних уподобаннях відіграють роль лише місце проживання й мова, а бажання прикрасити найближчий ліхтар якось «тушкою» - універсальне й всеосяжне.
Ну й давайте ж нарешті про наших ведмедів. Нинішня влада, як, утім, і попередня, хотіла будувати капіталізм. Виявилося, що для цього потрібні гроші й, власне, будівничі з хоч якимись навичками. Народ наш від продуктивної праці й самоорганізації давно відвик. Тому капіталізм (жодного разу не дикий) успішно будувався-будувався й таки побудувався собі в окремих маєтках. А в решті країни, відгукуючись на ностальгічний запит здичавілих «совків», почав відновлюватися звичайний казармений соціалізм.
Вийшла така собі китайська модель, «одна країна - дві системи», тільки без китайців. Їх або когось іншого з бажанням працювати ще треба буде завезти. Аграрії б уже на вчора завезли на свої землі працьовитих різнокольорових мужичків. Та заважає власне сільське населення. Яке працювати по-сучасному не здатне, соціалки вимагає, але за наявності чужих гастарбайтерів точно проголосує за правих - усі як один.
Тому частина українського електорату продовжує протестувати проти совєтизації або, точніше сказати, більшовизації України, болісно реагуючи на «нових червоних». А друга частина - проти капіталізації меншості за рахунок більшості. Отут-то й згадують вони різні локальні ідентичності, історію своїх регіонів, країв і земель, самоврядування з федералізацією та бажання якнайбільше податків залишати в себе, а не випрошувати потім гроші в Києва. Цілком собі євросоюзівська тенденція.
А у влади, з одного боку, - кабальна газова угода, з іншого - зовнішній борг у 130 мільярдів доларів, у рази зростаючий з року в рік дефіцит бюджету і дуля в засіках на кшталт Держрезерву. Вона б і сама без задоволення, але через необхідність радикально «поправішала» б, аби виборцеві сподобатися, але ж… Європа з Росією грошей не дадуть, як Угорщині, поки та не виправилася. Точніше, не «вилівилася».
Бронепоїзд правих уже пішов із запасної колії і набирає швидкість, молоді навряд чи пустять туди мішечників. Причому нове покоління проґавили всі старі політики без винятку. Не зрозуміли, не могли зрозуміти якісної відмінності людей, які відбулися поза «совком». А нинішні 17-річні, вони ще крутіші. Їхні старші брати влаштували партії влади маленький «йоббік», якщо дотримуватися порівняння з Угорщиною, а молодші цілком можуть улаштувати в 2015-му - великий. А якщо пощастить, то й через рік, на дострокових парламентських.
Колоду ж ведмідь хитати не перестає.