Відривний «Український народний календар» на 2012 рік видавництва «Преса України» подає на сторінці «13 лютого, понеділок» таке: «70 років тому (1942) розпочато примусове вивезення українців з окупованих територій на роботу до Німеччини». Отак з’явилося поняття «остарбайтер» (нім. оstarbeiter) - східний робітник. Ними вважалися особи, депортовані з тодішнього СРСР. Але не всі: це не стосувалося вихідців з країн Балтії та Кавказу.
Робітники-слов’яни носили на одязі дискримінаційну нашивку з літерою «О», потім «ОSТ», а від червня 1944 року українців виокремили, позначивши кожного національним тризубом. У радянські часи про це, останнє, не згадувалося. Не згадувалося й того, що з-поміж 2,8 млн. остарбайтерів, українців було близько
2 млн. - ці дані наводить Енциклопедія українознавства. За деякими уточненими даними, з колишнього СРСР було депортовано до Німеччини 5,5 млн. людей, у тому числі з України - від 50 до 75% цієї кількості. Та й сама проблема остарбайтерів не згадувалася - так, ніби її не існувало взагалі.
За тодішніми ідеологічними настановами наші люди, які працювали в нацистській Німеччині здебільшого примусово, вважалися майже «пособниками фашистів». Правду кажучи, працювали на економіку ворожої, воюючої проти нас країни. Але ж, повторимо, не з власної волі та ще й у становищі рабів.
А тепер спробуймо уточнити дату початку цих акцій, наведену в сучасному календарі.
У Києві з перших днів окупації, яка почалася 19 вересня 1941 року, гостро постала проблема працевлаштування. Нагадаймо: з 930-тисячного Києва на фронт пішли 200 тисяч осіб, в евакуацію виїхали 335 тисяч - з промисловими підприємствами та основним обладнанням, з установами й закладами науки та культури. У місті залишилося приблизно
400 тисяч киян.
Один з перших наказів окупантів зобов’язував: усім негайно стати до праці, інакше - звинувачення в саботажі, яке карається розстрілом. Жорстокість окупантів щодо мирного населення дала про себе знати досить швидко. 29-30 вересня у Бабиному Яру було розстріляно 33771 людину. За акти саботажу, вчинені більшовицькими підпільниками, розстріляли послідовно 100, 200, 300 та 400 заручників. Заводи й фабрики стояли, довоєнні установи не діяли, а отже, робочих місць не вистачало.
Восьмого жовтня новостворена міська управа помістила в газеті «Українське слово» оголошення:
«Всі робітники повинні щодня о 7 год. з’являтися на біржу праці (Покровська, школа №20). Там щодня можна дістати роботу за зарплату. Кожен працездатний повинен туди з’явитися».
Невдовзі біржа праці переїхала з Подолу на Кудрявець - до приміщення теперішньої Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.
23 жовтня 1941 року в «Українському слові» з’явився допис під назвою «Реєстрація безробітних»:
«В Києві на вулиці Смирнова у великому триповерховому будинку розмістилася біржа праці. Щодня тут дуже людно. Одні приходять сюди реєструватись як безробітні, інші, вже зареєстровані, відмітити явку у спеціальних картках.
Біржа праці створена недавно, але зробила вже багато, щоб задовольнити працею чимало мешканців столиці. За приблизними підрахунками, на біржі праці вже зареєструвалося близько 55 тисяч безробітних, 60-65% з них - жінки. За останні дні через біржу праці дістали роботу більше 6 тисяч чоловік, їх посилають переважно на відновлення київських фабрик і заводів та на військові роботи.
Приміщення, де розмістилася біржа праці, має до 60 кімнат. Тут працює 114 реєстраторів, які щодня задовольняють прохання 5-6 тисяч чоловік безробітних. Біржа праці в Києві працює чітко, злагоджено. Вона забезпечує населення Києва роботою чи то за фахом чи то на виробництві, чи в установі».
Можна припустити, що такий миролюбний тон матеріалу міг не сподобатися окупантам, бо наступного дня газета повторила оголошення вже в рішучіших формулюваннях, призначивши дні й години прийому за абеткою прізвищ та додавши насамкінець категоричне: «Явка обов’язкова. Хто ще не реєструвався, мусить негайно зареєструватись. Хто не вийде на запропоновану роботу, буде покараний».
А пропонувалася переважно важка фізична праця на розчищенні зруйнованого Хрещатика, на відбудові мостів на Дніпрі тощо.
Ще через два дні - 26 жовтня - вже за підписом «інспектора військового управління»: «Біржа праці м. Києва сповіщає: поки що неможливо надати всім безробітним роботу за їхнім попереднім фахом. Тому безробітні зобов’язані виконувати і роботу не за фахом. Як тільки зміняться обставини, кожен працівник буде виконувати ту роботу, де він, застосовуючи свої спеціальні знання, зможе дати найвищу продуктивність праці. Хто ухилятиметься від запропонованої роботи, той викличе організаційні наслідки. Залишення робочого місця без відповідного дозволу також переслідується законом».
Тим часом у Києві, залишеному радянською владою без продовольства, палива та будь-яких засобів до існування, настав голод. Окупанти цим не переймалися. В документі, датованому 2 грудня 1941 року і згодом оприлюдненому вже по війні на Нюрнберзькому процесі, пропонувалося зменшити споживання продовольства населенням окупованої України за рахунок «знищення зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст, котрі, як Київ, узагалі не одержують ніякого продовольства)».
Наступним етапом працевлаштування киян стала «добровільна» відправка до Німеччини. 10 січня 1942 року у газеті «Нове українське слово» за підписом генерал-комісара Києва бригаденфюрера СА І.Ф.Квітцрау з’явилося офіційне повідомлення такого змісту:
«За законами воєнного часу кожний підлягає трудовій повинності. Треба ставати до роботи, запропонованої владою (біржею праці). Робітники, які не з’являються на зазначене місце або без згоди роботодавця чи біржі праці залишають робоче місце, підлягають карі. Вони будуть послані до таборів примусової праці, якщо до них не будуть застосовані тяжчі кари».
Наступного дня газета вмістила звернення за тим самим підписом:
«Українські чоловіки й жінки!
БОЛЬШЕВИЦЬКІ КОМІСАРИ зруйнували ваші фабрики і робочі місця і таким чином позбавили вас платні й хліба.
НІМЕЧЧИНА дає вам нагоду для корисної і добре оплачуваної роботи.
28 січня 1942 р. перший транспортний поїзд вирушає до Німеччини.
Під час переїзду ви будете добре забезпечені й знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю; ви будете одержувати гроші за тарифом і за продуктивністю праці.
Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви будете працювати в Німеччині.
Робітники й робітниці всіх професій - переважно металісти - віком від 17 до 50 р., які добровільно бажають поїхати до Німеччини, мають зголоситися на БІРЖІ ПРАЦІ В КИЄВІ ЩОДНЯ ВІД 8 ДО 15 ГОДИНИ.
Ми чекаємо, що українці негайно зголосяться для одержання праці в Німеччині».
Дещо суперечливими щодо дати від’їзду та умов видаються газетні повідомлення від 15 січня: «Всі чоловіки й жінки міста Києва, які до сьогоднішнього дня зголосилися, щоб працювати в Німеччині, повинні з’явитися від 16 до 19 січня 1942 р. о 9 годині ранку на біржу праці м. Києва для лікарського огляду. Вже в четвер, 22 січня 1942 р., особи, які пройшли лікарський огляд, від’їжджають до Німеччини».
«Біржа праці просить і далі зголошуватись для від’їзду до Німеччини. Жінки можуть від’їжджати негайно. Чоловіки, які зголошуватимуться з сьогоднішнього дня, повинні будуть засвідчити перед біржею праці, що вони шість тижнів - починаючи з 15 січня 1942 р. - працювали на будівництві мостів на Дніпрі. Доказом служить посвідчення, видане або організацією Тодта, або державною залізницею».
Організацією Тодта називалася спеціальна німецька військово-будівельна структура, яку очолював рейхсміністр озброєнь та боєприпасів Фріц Тодт. У Києві ця організація займалася не тільки відбудовою залізничних мостів, а й демонтажем металоконструкцій Ланцюгового та недобудованого Наводницького мостів, які пішли на переплавку як брухт разом зі сталевими балками та огородженнями сходів і балконів спаленого більшовиками Хрещатика.
І далі:
«Якщо ви, чоловіки Києва, доведете на будівництві київських мостів, що можете й хочете працювати, тоді ви, як і особи, що виїжджають з першою партією, можете їхати до Німеччини. Тоді зголошуйтесь до біржі праці.
Робітники на будівництві мостів будуть забезпечені опалюваними приміщеннями й постачанням».
Нагадаймо: тоді стояв лютий мороз, та повірити, що робота на відбудові мостів, висаджених у повітря Червоною армією та підрозділами НКВД при відступі, ведеться в якихось «опалюваних приміщеннях», а не просто неба на вкритому кригою Дніпрі, міг повірити хіба що повний дурень. Що окупанти брешуть у своїх обіцянках, кияни пересвідчилися задовго до вербувань у Німеччину, хоча були й довірливі добровольці, і люди, загнані у безвихідь тодішніми умовами життя.
Відправляли з центрального залізничного вокзалу (Kiew-Hbf) у закритих товарних вагонах - так званих «телятниках». Обіцяли гаряче харчування на станціях у Здолбунові, Бердичеві, Перемишлі. Перелік насторожував, бо Бердичів за маршрутом мав бути першим. Насторожував і занадто бадьорий тон оголошень. Ну, а санітарні умови телятника - собачий холод і «параша»…
По-німецьки чітко організований порядок депортації важко було обійти. Для кожного району Києва встановили мінімальну щоденну норму відправки робочої сили: Богданівська районна управа - 53 особи, Подільська - 70, Печерська - 53 і т.д. У середньому щодня з Києва відправляли понад 500 осіб, переважно молоді, дівчат, бо, нагадаємо, більшість чоловіків забрали на фронт іще на початку війни та в дні оборони Києва.
Не 27 лютого, як планувалося, а 10 березня з Києва пішов третій транспорт, 13-го - четвертий. Уже за місяць - 13 квітня - одинадцятий, потім ешелони відходили 15, 20, 25, 26 та 30 квітня і далі, щоправда, з уже меншою інтенсивністю…
Бюро набору добровольців спочатку розташовувалося на вулиці Ярославів Вал, 25 (тодішня школа №5). Від 4 квітня 1942 року і до кінця вересня 1943-го до Німеччини відправляли з вулиці Львівської (нині - Артема), 24. А медична комісія була навпроти - у школі №138. Один з німецьких лікарів, які разом з українськими лікарями перевіряли стан здоров’я відправників, із подивом зазначав, що українські міські дівчата були незаймані…
Уникнути відправки до Німеччини було дуже важко: списки мешканців з усіма даними щодо віку зберігалися в домоуправліннях, за це відповідали кербуд і двірник, яких регулярно перевіряла поліція. Згодом почали забирати й чотирнадцятирічних підлітків. З початку 1943 року окупанти вдалися до регулярних облав, які влаштовували просто на вулицях і особливо - в людних місцях. Такими були міські базари: найвелелюдніший Євбаз на теперішній площі Перемоги, Сінний на Львівській площі, Житній на Подолі, Куренівський, Солом’янський та Володимирський (на місці теперішнього палацу «Україна»). Великі криті німецькі вантажівки стиха задкували до базарних воріт, частина солдатів із гвинтівками миттєво перекривала виходи, частина починала прочісувати натовп, щоб офіцери могли визначити придатних до роботи людей. Останніх вантажили на машини, і - прощавайте, рідні й Київ. Порятунком могла бути тільки арбайтскарте - посвідчення особи, де на розграфлених сторінках щотижня мав стояти службовий штамп про перебування на роботі. Ніякі вмовляння не діяли - тільки документ. Хабар у вигляді коштовної золотої речі мавмісце лише подеколи, і то вже восени 1943 року, коли обидві особи, що домовлялися віч-на-віч, чітко усвідомлювали, що то - вперше і востаннє…
Але кияни не були б нашими людьми, якби не вигадували безліч способів уникнути вивезення в Німеччину: приміром симуляція невиліковних хвороб, виразок і навіть каліцтв. Втім, вдавалося це небагатьом, бо понад 100 тисяч працездатних - фактично кожного четвертого тодішнього киянина - окупанти відправили на примусові роботи до Німеччини.
У народній пам’яті залишилися тисячі й тисячі доль, випадків, пригод здебільшого - трагічних.
Повернулися по війні не всі: хто загинув у Німеччині, хто обрав іншу долю: одруження, табори переміщених осіб, еміграція… Скільки киян повернулося, який відсоток з них зазнав репресій, досі ще не встановлено… І чи вдасться це зробити?
* * *
Спливли роки, змінилося два покоління. Восени 1989 року впав берлінський мур, який ділив Німеччину і Європу на два світи. На сході Німеччини перестала існувати підрадянська Німецька Демократична Республіка (німецькою - DDR, що західні німці глузливо розшифровували на російський манер: «Давай, давай - работай!»). Німеччина нарешті безболісно об’єдналася майже у своїх етнічних кордонах. І тоді остаточно й дуже наочно стало зрозуміло, що комуністичні ідеї не знайшли свого реального втілення навіть на їхній батьківщині: «чомусь» рівень демократії та життя пересічних німецьких громадян у капіталістичній ФРН виявився набагато вищим, аніж у соціалістичній НДР. Ба, навіть радянські євреї, хоч і не забули лиха, завданого їм німецькими нацистами, стали активно переселятися на батьківщину засновника «всеперемагаючого вчення», вже не боячись «реваншистів»...
Так, нацизм і комунізм засуджені світовою історією, але ж якою ціною людство усвідомлює разючі помилки окремих фанатиків цих ідеологій! І, на жаль, досі усвідомили ще не всі…
Спокутуючи провину дідів, «федеральні» німецькі онуки через 60 років після закінчення Другої світової спромоглися сплатити колишнім остарбайтерам, які ще залишилися в живих, або їхнім нащадкам, нехай символічну, але ж оплату за підневільну працю й колишні страждання. За оприлюдненими даними, від червня 2001 року до 31 грудня 2006 року німецький федеральний фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» виплатив
881,5 млн. євро компенсації 468 тисячам законних претендентів з України.
Відтоді, як 1991 року Україна проголосила свою незалежність, минуло двадцять років, змарнованих власними недолугими політиканами. А знайти роботу в новій Німеччині тепер стало легше, ніж у новій Україні! (За напівофіційними даними, зараз за кордоном працює 6,6 млн. наших співвітчизників.) Справді, історія вчить, що нічого не вчить.
Отак коротко - про початок історії 100 тисяч київських остарбайтерів та історичну правду Європи середини ХХ та початку ХХІ століття. З нагоди неточного календарного 70-річчя.