Віктор Гориня |
У дні 55-літнього ювілею перемоги над фашистською Німеччиною в німецькій столиці міська влада за традицією поклала вінки на могили радянських солдатів і біля пам’ятника Радянському воїну «с девочкой спасенной на руках». Сюди ж у перші дні травня вшанувати пам’ять бойових соратників прийшли 270 ветеранів Великої Вітчизняної війни, що прибули до ФРН Поїздом миру та злагоди з Москви через Смоленськ, Мінськ, Брест до Берліна. На шефських концертах мер Берліна пан Едуард Діпген закликав усіх на віки жити в дружбі, злагоді та без війн. Живим докором і страшним нагадуванням про війну став 18-річний учасник боїв у Чечні, який прибув з ветеранами; він залишився живим, але втратив обидві ноги та півруки. Тут, у Німеччині, добрі люди зголосилися зробити йому протези...
У ті травневі дні в Німеччині відбулася Міжнародна наукова конференція «Підсумки Другої світової війни», в якій взяли участь учені, дипломати, журналісти, депутати. Серед них був і Віктор Гориня, німецький історик, що протягом кількох десятків років був науковим співробітником історичного, а потім військового музеїв, нині один із керівників Спілки жертв сталінізму землі Берлін (Бранденбург).
Пан Гориня знайомий з газетою «Дзеркало тижня» і люб’язно погодився виступити на сторінках цього видання.
Портрет ученого
Віктор Владиславович (так він відрекомендувався російською) з корінних німецьких жителів пруської землі. Його батько був ремісником, мати виховувала дітей. В роки Другої світової війни батьки Віктора боролися проти нацизму, допомагали військовополоненим та остарбайтерам, у тому числі українським.
Опинившись після створення НДР на її території, Віктор Владиславович Гориня не поспішав переїжджати на Захід, хоча й не погоджувався з принципами нової німецької держави. Знаючи психологію німців і закони розвитку суспільства, він був упевнений у тому, що час штучної держави НДР, безсумнівно, мине, і все повернеться «на круги своя». Він не приховував своїх поглядів, і керівництво було вельми ним невдоволене. Адже ходили чутки, що пан Гориня нелегально читав лекції з питань німецької історії 20—40-х рр. ХХ ст. студентам богослів’я. І сам він віруючий. Пана Гориню переслідували з політичних та релігійних причин, але не могли обійтися без його високого професіоналізму історика і його знань російської мови. Десятки років Віктор Владиславович вивчав період націонал-соціалізму і витоки ганьби Німеччини за діяння фашистів...
Віктор Владиславович часто проводив екскурсії для гостей із СРСР, їздив туди у відрядження як перекладач. Якось у Москві, коли він у Пасажі по-німецьки заговорив з дружиною, якийсь виснажений, бідно вбраний чоловік кинувся до нього: «Ви говорите німецькою! Ви німець! Я дивом дістався до Москви з місць примусових робіт, де нас, вивезених з Німеччини, багато. Я намагався передати від нас звісточку на Батьківщину, підходив до урядових будинків, кидався під ендеерівський кортеж, але звідусіль проганяли. Благаю, візьміть листа додому, повідомте, що я живий, розкажіть про нас усіх». Лист був на Захід, але, незважаючи на ризик і труднощі, пан Гориня зумів його передати рідним того чоловіка, які вже й не сподівалися побачити вивезеного живим...
Так пан Гориня зіткнувся з важкою і парадоксальною сторінкою історії — німці, що нічим себе не скомпрометували стосовно радянської армії, після її перемоги над фашистською Німеччиною повторили долю наших людей, вивезених окупантами свого часу на підневільні роботи та у концтабори третього рейху. Працездатні жінки 16—40 років, літні німці були вивезені в шахти, на лісоповали Донбасу, Кузнецька, Воркути, Карелії. З грудня 1944 р. з тилу Червоної армії на Балканах, а з весни 1945 р. зі Східної Пруссії, Сілезії, Померанії, Бранденбургії в СРСР було вивезено на примусові роботи 250 тис. німців. Доля вигнанців відтоді стала одним із напрямків діяльності Віктора Владиславовича. Завдяки йому багатьох розшукали, багатьох реабілітували.
Через 55 років після закінчення Другої світової війни в новому тисячоріччі вчені та дипломати знову заговорили про уроки історії. Ми розмовляли з паном Горинею про це.
Уроки історії
— Яке значення конференції для нашого часу?
— Як відомо, проаналізувати досвід минулого дуже важливо для майбутнього. Наприклад, витоки Другої світової треба шукати в Першій, але багато хто про це забуває. Зрозуміло, що на конференції порушується питання і про нацизм (я вважаю за краще вживати цей термін, коли йдеться про націонал-соціалізм у Німеччині, а не «фашизм» (дослівно з італ. «бойові бригади»), введений в ужиток Муссоліні). Я вивчав це явище десятки років, щоб зрозуміти його витоки та причини перемоги над іншими партіями в 30-ті рр. ХХ ст., що мало згубні наслідки для Німеччини. Адже тоді в країні діяло багато партій: соціал-демократи, комуністи, консерватори, демократична, католицька партії та ін. І якщо поглянути, кого підтримувало населення на виборах до рейхстагу, можна відзначити відносну стабільність суспільної думки, а потім різкий «злет» націонал-соціалістів.
Наприкінці 1925 р. у партії нацистів було 25 тис. членів, а наприкінці 1933 р. — 2 млн. 500. Аналіз обставин того часу виявив, що однією з причин появи нацизму в Німеччині були наслідки Першої світової війни для країни. Відіграли свою роль і особливості німецької держави, національної психології та німецького менталітету.
І нині у деяких країнах, що втомилися від нестабільності, жадають приходу «сильної» руки, як це свого часу було в Німеччині, і завдяки чому, враховуючи й інші причини, нацисти прийшли до влади. Але нехай наші сучасники пригадають, що людство одержало в результаті...
Зверніть увагу: нацизм у той час існував не тільки в Німеччині, а й у Нідерландах, Швейцарії, Франції, Англії, США...
— Чому ж нацизм зміг перемогти і переміг не там, а саме у Німеччині?
— Я багато років досліджував це питання. Крім вищезгаданих причин я б хотів відзначити ще одну — відсутність у той період у Німеччині інституту демократичних традицій...
Кайзерівська Німеччина до Першої світової війни була авторитарною, але відносно справедливою державою, в якій більшість людей жили непогано. Великі привілеї були в державних чиновників, учителів. Дуже високо «стояли» військові. Служити в армії в німецькому суспільстві вважалося найпочеснішою справою. Існувало твердження, що «людина починається з лейтенанта». Покоління жили в Німеччині під девізом — служити! Селяни були заможними людьми, їхні двори нараховували по 400 років, а в дерев’яних скринях зберігалися охоронні грамоти від держави на їхню власність. Селяни тримали кінні заводи для армії і з покоління в покоління постачали туди унтер-офіцерів. Вони одержували від держави субсидії, митниця захищала їхній внутрішній ринок. Середній рівень безробіття в державі становив 2% на рік. Вибори в уряд відбувалися кожні 4—5 років. Соціал-демократична партія (у 1914 р. вона нараховувала 1 млн. осіб) була найпотужнішою в світі.
Після поразки в Першій світовій війні Німеччина зазнала поділу території, демілітаризації, жила з відчуттям національної ганьби і прагненням реваншу. Адже в цій країні завжди були сильні мілітаристські традиції й навіть мрія про світове панування.
Завдяки зусиллям соціал-демократів та еміграції Вільгельма II до Нідерландів на зміну кайзерівській Німеччини прийшла Веймарська республіка. Тоді посилилася роль профспілок, що мали споживспілки, просвітницькі організації тощо.
Всесвітня економічна криза 1928—1932 рр. завдала особливого удару Німеччині, високоіндустріальній країні, де значна кількість продукції вироблялася на експорт. Але в зв’язку з кризою її перестали купувати.
У промисловість Німеччини частково інвестувала свої капітали Америка. Але в ці роки (1928—1933) і там почався період великої депресії, й вона відкликала свої капітали з Німеччини. Це був дуже сильний удар по економіці, що викликав ліквідацію великої кількості робочих місць, повальне безробіття. Потрібно знати психологію німців, щоб зрозуміти, наскільки це було страшно для них. Адже для Німеччини завжди був девіз: «німець живе для роботи». Позбавити німця роботи —те саме, що позбавити його життя.
Ні люди, ні Веймарська республіка не знали, як із цим боротися. Кульмінаційним моментом виявився липень 1932 р., коли 44% робітників стали безробітними. На 30% було скорочено робочий день, вони не одержували нормальної зарплати.
Люди були нажахані тим, що такий стан речей ніколи не скінчиться. Ще в 1927 р. у Німеччині було утверджено закон, який гарантує кожному безробітному протягом півроку грошову допомогу, що складає від 50% колишньої зарплати залежно від складу сім’ї, потім ще була соціальна допомога. В 1932 р. допомогу сплачували тільки шість тижнів і тільки тим, хто до початку безробіття мав постійну роботу. Отже, студенти, домогосподарки, хатні робітниці не мали на неї права. Молодих же звільняли в першу чергу. Криза зачепила й селян. У 20-ті роки в Німеччині з’явилася електрика для двигунів, молотарок, трактори. За модернізацію і механізацію сільського господарства потрібно було сплачувати. У
20—30-ті рр., коли почалася криза, селяни почали одержувати менший прибуток. У ті часи з Америки почали привозити дешеву морожену яловичину, що збивала ціни. Кому було продавати дороге німецьке м’ясо? Сплачувати за електризацію було нічим.
Після Версальського договору не при справах залишилися військові. В армії з 150 тисяч осіб дозволялося мати тільки чотири тисячі офіцерів. Іншим можна було отримати службу тільки в разі смерті їхніх товаришів.
У країні назрівало невдоволення Веймарською республікою, де панувало постійне відчуття занепокоєння і непевності. Середні прошарки (понад 50% суспільства) мріяли про минуле і з презирством ставилися до своєї нової держави, дуже сірої, слабкої, нецікавої, нестабільної. Ці прошарки завжди були антидемократичними, голосували за консервативні партії.
Держава, що не захищала їхні інтереси, сите життя, більшості суспільства не подобалася. Веймарську республіку сколихнули протести, путчі: 1920 року — монархістів, 1921 року — комуністів у Саксонії, 1923 року — спроба соціалістичної революції, листопад 1923-го — повстання Гітлера. Влада в Німеччині й раніше, й тепер дотримувалася правила: всякі виступи проти держави негайно і рішуче припиняти аж до розстрілу. Мілітаристські настрої завжди панували в Німеччині. Неподалік Берліна існувала всегерманська організація фронтовиків Першої світової війни «Залізний шолом», куди входили, між іншим, три сини останнього кайзера Вільгельма II. Члени організації виступали за відновлення кордонів Німеччини, що існували до поділу, а можливо, і за завоювання нових територій. Оригінально, що, оскільки Київ мав Магдебурзьке право, вони претендували і на це місто (не кажучи вже про те, що Рюрики за походженням були германцями)...
Але виступити проти влади наважилися лише нацисти на чолі з Гітлером у 1923 р. Фюрером у своїй організації він став ще в 1921 р.
Нацисти не були широко відомі та популярні в німецькому суспільстві, а заможні прошарки дивилися на них з презирством як на нових дивних, недосвідчених людей, а дехто вважав їх навіть різновидом комуністів. У 1920 р. на 4 млн. мешканців у Берліні було усього 100 нацистів. Гітлер став відомим після активної участі в путчі.
Повідомлялося, що 9 листопада 1923 р. у пивній збереться влада Мюнхена. Гітлер з’явився там з озброєною групою (біля входу поставили кулемет), вистрілив у стелю, закричав: «Революція перемогла!», оголосив себе новим німецьким канцлером і попросив тих, що зібралися: начальника поліції Мюнхена, міністра-президента Баварії та інших підтримати його. Вони відмовилися, і Гітлер призначив на ранок збройну демонстрацію, сподіваючись на допомогу населення. Надії не виправдалися. Проти збройних демонстрантів виступила поліція, після невиконання наказу «розійтися» почала стріляти, і 12 нацистів було вбито. Гітлера й інших заарештували. З огляду на його військові заслуги (він служив зв’язківцем під час Першої світової війни і був нагороджений за хоробрість), судді замість чотирьох років тюрми присудили йому один рік. Саме тоді Гітлер усвідомив, що до влади потрібно прийти законним і мирним шляхом.
Нацисти стисло, точно й агресивно за формою почали викладати свою програму, спираючись не на ідеологічні позиції, а на економічні та соціальні труднощі в Німеччині. Селянам нацисти обіцяли повернути колишні пільги. Військовим натякали, що непогано було б оснащувати армію танками тощо. Молодь потребувала роботи, тому стала виступати за сильні партії: праву «Сталевий шолом» або націонал-соціалістів. 95% студентів голосували за них 1931 року. Девізом їх було «За краще навчання. За справедливість. За Німеччину, щоб вона була такою, як колись».
Зауваживши активність НСДАП, промисловці поступово почали звертати увагу на Гітлера. Нацисти розпочали формувати зі своєї партії образ рятівника суспільства. (У 30-ті рр. вони виконували багато з того, що обіцяли: будували квартири, дороги, стадіони. Почали виплачувати батькам гроші на дітей, влаштовували турпоходи і розваги аж до поїздок на Середземне море. До 1938 р. зникло безробіття.)
З 1928 р. більшість людей, навіть ті, хто раніше голосував за демпартії, почали голосувати за фашистів.
— І досі люди повертаються до питання «нацизм і антисемітизм».
— Антисемітизм існував у Німеччині в незначних розмірах, як і в інших європейських країнах. На початку минулого сторіччя найбільш антисемітською країною була Франція (пригадаймо справу Дрейфуса). У період, коли формувалася нацистська партія, утисків проти євреїв ще не було. І коли нацисти прийшли до влади, масові виступи проти євреїв почалися не відразу. Корінне єврейське населення, що воювало в період Першої світової війни і серед якого було багато нагороджених орденами і медалями, користувалося пошаною. Євреї ці розмірковували так: ми корінні німці, ми воювали, чому ми повинні звідси їхати? І нікуди не їхали. У 1933 р. нацисти вперше виступили проти євреїв-крамарів. 1 березня 1933 р. вони оголосили Днем протесту проти євреїв і закликали нічого в них не купувати. Страшна Кришталева ніч, коли було зруйновано синагоги, настане лише через п’ять років, у 1938 р. Тоді багато хто нарешті емігрував — до Англії, США, Франції.
Проблема антисемітизму пояснюється просто: вона полягає в конкуренції.
Євреї завжди були інтелектуалами та прогресивними людьми. На 4 млн. населення Берліна припадало усього 150 тисяч євреїв (на всю Німеччину менше 1%), але кожен другий лікар був євреєм, кожен третій адвокат — євреєм. Більшість професури, журналістів прогресивних газет, режисерів були євреями. Замість сентиментальних любовних і військових німецьких історій, традиційних пісень про Нібелунгів єврейські режисери ставили на сцені нові п’єси, твори нових авторів. З їхньої легкої руки почали виконувати американський джаз. У 20-ті роки Берлін був найбільшою європейською метрополією, де процвітало нове мистецтво.
Конкуренція була причиною антисемітських настроїв і серед представників природничих та інженерних наук, майбутніх конструкторів, творців ракет. Серед німців — лауреатів Нобелевської премії деякі були нацистами.
— Відомо, що й у нинішній демократичній Німеччині є прояви антисемітизму: руйнують пам’ятники на єврейських кладовищах, спаплюжили могилу глави єврейської общини Німеччини Галинського, нещодавно підклали бомбу під стіну синагоги. Неофашисти продовжують реалізовувати єврейську програму гітлерівців.
— Я вважаю, що серед нинішньої молоді мало ідейних нацистів. Вони використовують гасла нацистів швидше для того, щоб висловити протест проти суспільства загалом, це привід побешкетувати. Йдеться не тільки про антисемітські витівки. Неонацисти часто виступають і проти іноземців. Там, де майже немає іноземців і ні до чого причепитися, вони знаходять інші приводи для протесту.
Потрібно зміцнювати традиції демократизму. Свого часу в 30-ті рр. обивателі хотіли тихого й ситого життя. Суспільство, крім соціал-демократів і партійного об’єднання Zentrum, уважало, що устрій на кшталт Веймарської республіки з демократичними свободами нетиповий для Німеччини. Населення слідом за промисловцями поступово почало схилятися до думки, що республіка не потрібна, і орієнтуватися на Гітлера, бажати приходу «сильної» руки. Що з цього вийшло, усі знають. Замість тихого та ситого життя обиватель одержав диктатуру і війну.