Фактологічні помилки не є наслідком неправильного тлумачення отриманої інформації. Причина того — невміння поставити правильне запитання.
Стівен Кінг. «Лангольєри»
Слово «клабхаус» десятиліттями було культовим маркером лише в середовищі олдскульних байкерів. А нині стало популярною назвою чергової псевдосоціальної мережі.
Чому «псевдосоціальної»? Воно ж усе офіційно дуже social? У тому-то й річ, що офіційно.
Ми живемо в добу численних імітацій реальності. В добу всеосяжного знецінення не лише базових цінностей, а й слів узагалі. Знецінюється навіть сама письменність. Демонстративна наруга над граматикою, відмінками та орфографією нині — ознака доброго тону і прогресивних гуманістичних поглядів. Войовнича безграмотність перестала бути субкультурною.
Стара культура капітулювала, і маргінальність здобула повну перемогу, включно з правом на відвертий грабунок та демонстративне ґвалтування культурної спадщини.
На тлі цього Інтернет через розширення можливостей комунікації породив ілюзію взаємодії, в якій людина має сталу фізичну потребу (що б вона там сама собі не розповідала).
Тут немає якоїсь космічної рептилоїдної змови чи, навпаки, мракобісного засудження новітніх технологій. Технології — лише універсальний підсилювач того, чим є людина. Вічні пріоритети масових потреб — зовсім не високодуховні, інакше людство б не вижило. Все диктує тваринний принцип особистого задоволення, який велить якнайменше віддавати і якнайбільше отримувати, і ця поведінка керована інстинктом виживання.
Втім, цей персональний зоологічний запит заходить у конфлікт із тим, що власне робить людину людиною, — з її соціальністю.
Ось на цьому, даруйте, «когнітивному дисонансі» й виникло паразитарне явище «соціальних» мереж.
Правильніше було б назвати їх соціалістичними, бо вони продають стародавню ілюзію свободи, рівності і братерства-сестринства, продають «дружбу», лише в новій цифровій обгортці. Насправді ж вони, ці мережі, відрізняються одна від одної як колгосп від радгоспу (хто ще пам'ятає ці терміни). Різняться назви і масштаби, а механізм ошуканства і закріпачення під високими гаслами — той самий.
Спілкування як таке, якого потребує людська природа, має результатом певну взаємодію, тобто фізичні вчинки. Тому й існував колись термін «коло спілкування», що змальовував береги наших фізичних можливостей у ефективній взаємодії з іншими людьми.
З допомогою уяви людина завжди могла уявити себе такою, якою вона насправді не є. Але в попередніх форматів комп’ютерної симуляції спілкування, включно з іграми, були рамки у вигляді певного екзоскелету, рольової моделі. І, попри всю масштабність вибору, користувач однак тримався якихось правил.
Хоча соціальні мережі дедалі активніше запроваджують диктатуру обмежень і табу, вони водночас ваблять лібертаріанською можливістю безкарно втручатися в особистий простір іншої людини і абсолютно вільно обстоювати високу інтелектуальну вартість власного ідіотизму.
Зацитую дотепну класифікацію Романа Вибрановського: «Facebook — щоденна газета, Instagram — глянцевий журнал, Youtube — телеканал. TikTok — підліткові журнали твоїх дітей. Telegram — курилка і плітки. Cubhouse завершив переродження. Це твоє ток-радіо....».
Доповню це спостереження — нинішня квазімедійність соціальних мереж відрізняється від класичної медійності тим, що не шукає, а високотехнологічними засобами вирощує собі цільову аудиторію. Але, як і в генномодифікованих організмах, у роботу беруться вже наявні людські риси.
В генній інженерії використовуються трансгени — фрагмент ДНК, що переноситься в геном певного організму з метою модифікації його властивостей. У соціальній інженерії використовуються базові фрагменти людської поведінки, бажано на рівні архетипів і базових інстинктів.
Що маємо зараз, який етап символізує поява Clubhouse? Якщо відмінусувати пафос маркетингової розкрутки, бо технологічно нічого надзвичайного в цьому немає (було ж колись Zello), то бачимо таке. Токсичність активного «життя» в соцмережах зростає, а конкурентна перевага в комунікації падає, бо інтерфейси завжди підлаштовуються під найдурніших, а ім’я їм (як відомо ще з Біблії) — легіон, тобто ну ду-у-уже багато. Користувачі починають панічно відкочовувати на інші ресурси, де дуже швидко стикаються з тим-таки зростанням дискомфорту, яке наука (за дослідженнями феномена «Zoom-втоми» у Стенфордському університеті США) зараз називає «невербальним перенавантаженням». (Жінки піддаються «Zoom-втомі» значно більше, ніж чоловіки).
Це приблизно як те, що відбувається з податками. Чим більше держава їх урізноманітнює й ускладнює, тим менше в людей бажання взагалі виявляти хоч якусь підприємницьку ініціативу. Особливо якщо вони вже кілька разів мали справу з подібними проблемами, так би мовити, на рівному місці. І зовсім не факт, що, переводячи свій бізнес в іншу країну, вони не зіштовхнуться з іншими, але так само малоприємними проблемами, про які раніше й гадки не мали, бо сховані ті були за гарною маркетинговою вивіскою.
Ідемо далі. Можливість безкоштовно отримати чужу інформацію і видати її за власне знання — навіть попри загальноприйняту комунікативну поведінку в соцмережах — теж перестає приносити вигоду. Комунікативна розкрутка повсюди будується на звичайній брехні, яку чомусь стали іменувати красивим і загадковим словом «фейк».
А запекла боротьба одних брехунів з брехнею інших, та ще й брехливими засобами, нічого, крім мильних бульок, уже не породжує. Мильну бульку, маючи певні таланти, теж можна продати. Але цей ринок нині вже такий пінистий, що либонь годиться лише для пральних засобів.
Розмовність як заміна писемному спілкуванню, здавалося б, має кілька переваг. Інтонація заміняє розділові знаки, ритм мовлення і гучність посилюють невербальну частину повідомлення, навіть якщо сказати особливо нічого. Ви іноді можете чути це по радіо, коли ведучим треба верзти казна-що, життєрадісно й голосно, аби лише не запала фатальна тиша і слухач не пішов собі деінде.
Або інший, свіжіший приклад: балачка якихось Медведчука і Суркова. Там, власне, сама інтонація феєрична. Бо змістового нічого такого, що досі не було б широко відоме у вузьких колах, там, далебі, нема. Але ж як промовисто дихають! Як палко!
Власне, цей приклад свідчить, що цифрова комунікація добре доповнює фізичні стосунки, які вже раніше склалися між людьми в реалі.
Але ви не можете всерйоз вести багатотисячну «дружбу» з людьми, котрих ніколи не зустрічали в житті і, швидше за все, ніколи не зустрінете. Тобто якщо ви робите це всерйоз, то у вас щось негаразд із душевним станом, що б ви не думали про стан власної психіки. Можна уточнити: чим глибша ерозія особистості, тим сильніший страх самотності, страх залишитися нікому не потрібним/потрібною, бо повзучий неосоціалізм безальтернативно змушує нас самоідентифікуватися лише через інших людей. Власна ідентичність — це егоїзм, зверхність ну й далі за списком гріхів.
До речі, це повною мірою стосується й питання ідентичності нашої країни в контексті європейських вимог до неї.
І ось ми зіштовхуємося ще з одним прогресуючим явищем — здрібніння мережевої комунікації стерилізує історичне мислення.
Поясню докладніше. За три десятиліття незалежності як фахівцями, так і аматорами було зроблено дуже багато для повернення національної історичної пам’яті. Тим часом з’ясувалося, що радянський підхід тенденційного тлумачення подій минулого з пропагандистською метою в сучасних умовах не працює.
Підіймаючи на поверхню якийсь пласт історії, ви вже не можете просто сепарувати те, що вам особисто подобається, а решту викинути.
Тобто можете. Для цього є соцмережі. Але в очах інших, які мають такий самий доступ до тих самих даних, ви виглядатимете невігласом та ідіотом. Можливо, корисним. Але це невелика втіха.
Від усього цього кваліфіковані історики, за невеликим винятком, переважно повтікали з мереж або не пишуть нічого науковішого за історичні анекдоти, щоб, бува, не наразитися на народний історичний патруль.
Річ не лише в давній або новітній історії. Зверніть увагу, як обміліла й замулилася тематика подій семилітньої давності, у що перетворилася тема війни. Звісно, в цьому є й пропагандистські впливи зацікавлених сторін. І не факт, що з-за поребрика вони сильніші, ніж зсередини (хоча, може, воно одне й те саме по суті).
Люди тікають в актуальну комунікацію, вибираючи ту, яка обіцяє менше інтелектуальних та емоційних затрат. Коли я кажу «люди», то маю на увазі саме неусвідомлену групову поведінку. Бо кожен суб’єкт вам красиво пояснить і свою життєву позицію, і потреби, і вигоди. За одним лише винятком. Він ні на що не впливає, крім власного словесного потоку.
Чим менше люди на щось впливають фізично, тим більше часу вони витрачають на теревені про ніщо. Їм здається таким чином, що вони начебто говорять про вічне.
Історизм мислення через свою вразливість до агресивно-примітивних суджень вимивається з наративу масової комунікації. Пафосні заклики «пам’ятати свою історію» зіштовхуються з примітивним запитанням «а навіщо?», і на нього немає простої відповіді. А як нема простої і швидкої відповіді, то масам воно не цікаво.
У повісті короля жахів Стівена Кінга «Лангольєри» є химерні істоти, які мешкають у позачассі, позбавленому смаків і запахів, і пожирають минуле. «Якщо ти не частина загального задуму, — казав він, — лангольєри обов'язково прийдуть і розберуться з тобою».
Їхнє наближення супроводжується хрумканням, вони відкушують і пережовують саму реальність.
Звукова стадія розвитку соцмереж — і є оте саме хрумкання. Тільки лангольєрами стають самі користувачі.
Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.