Дивлюся на телеекран, і згадується… Діло було в Парижі. Я їхав на велосипеді, і вирішив трохи зрізати дорогу по стежці через Булонський ліс - величезний доглянутий парк близько тисячі гектарів на заході столиці Франції. Людей не було, лише віддалік виднілася жіноча постать в кавового кольору плащі, яка брела вздовж струмка. Щось у ній було не так, але зі спини здалеку зрозуміти було важко. Тільки під’їхавши ближче, я зрозумів, що плащ - він тільки спереду такий, цнотливо довгий. А ззаду від пояса він має витончений виріз саме за формою сідниць, що красномовно відкриває зовсім голий зад мулатки-проститутки, колір шкіри якої зливався з її професійним одягом.
Як пультом не клацай, а все за Фрейдом: аналізуй те, аналізуй це... Хоча якось поділяти жанри недоцільно, бо ток-шоу за словесною еквілібристикою успішно конкурують із «95 кварталом», теледебати свіжістю обговорюваної інформації - з новинами з Інтернету, «перекритими по відео», кримінальні хроніки - з повідомленнями про зростання добробуту в країні.
Ні, загалом вітчизняна «телекартинка» стала яскравішою й забавнішою, танці жваві, гумор смішний, таланти вражають і все таке. Зустрічаються правдолюби й правдошукачі, але в прищепних і гомеопатичних дозах, і нікому не досадно. Пропаганда, хоч і відстає від кремлівських стандартів, намагається йти в ногу з часом.
Ні, стилістичну неохайність і безмежну нахабність політичної реклами ніхто не скасовував. Це в нас якраз закон жанру. Але ж вибори, за загальною мовчазною згодою, передбачають загальну безпринципність. Політреклама - вона як граната, яку кинули у сільську вбиральню. Тут у які партійні кольори заповітну будочку не пофарбуй, вміст розлетиться однаково, класично-«смердяковське». Казав же своїм породистим братам лакей Смердяков в «Братах Карамазових» Достоєвського: «Ах, ви не знаєте, адже і я Карамазов! Що в тому, що ви смієтеся й жартуєте…» Політреклама - прислуга загальних інформаційних приводів, явище мерзенне й безпородне. Але як же панові без лакеїв?
Та от, однак, тенденція. Не те щоб зовсім на зміну, але на підтримку численним політичним ток-шоу країни на екрани прийшла соціальна тематика. І не просто соціальна, а еротико-жахливого характеру. Хто посміє сказати, що суспільство це не хвилює? Звичайно, хвилює. І ось упевненими фрикціями вторгаються в судомно стискуваний політичний простір «гарячі» і «слизькі» теми. І ось уже Шустер, як топ-дзеркало української кон’юнктури, який палко обговорював учора проблеми великої політики, нині з не меншим ентузіазмом вигукує: «У СРСР не було сексу, а в Україні немає любові?», і обговорює дніпропетровських підривників.
Секс і страх - чудова пара. Добрий і поганий поліцейський. Закон проти гомосексуалізму й закон про наклеп. Телеканали, які ще вчора неохоче бралися за «соціалку», сьогодні наввипередки полюють на такі сюжети. Цікаво, що цьому передувала (та й продовжує сусідити) демонстративна боротьба за суспільну мораль з боку можновладців.
Широко відома напівказка про те, як Голлівуд, «фабрика мрій», завдяки колективній домовленості кінематографістів про неодмінний «хепі-енд» у фільмах вивів Америку з кризи. Добротна пропагандистська нісенітниця. Почав виводити країну з депресії президент Гувер, а завершив Рузвельт. Хоча при екранізації текстів, які закінчувалися сумно, Голлівуд, згідно з «виробничим кодексом», справді переробляв кінцівку (наприклад, у «Гронах гніву»).
Та в основі такої поведінки завжди лежали й лежать виключно гроші. У розділі «Основні принципи» кодексу говорилося: «1. Жоден кінофільм не повинен знижувати моральні підвалини аудиторії. Таким чином, симпатії аудиторії ніколи не повинні бути на боці злочину, негідної поведінки, зла або гріха. 2. Демонструванню підлягає тільки правильний спосіб життя, з урахуванням вимог законів драматичного й розважального мистецтва…» І відразу ж один з ідеологів цього кодексу Ірвінг Талберг екранізує скандальний роман Урсули Перрот «Колишня дружина» про розлучення, позашлюбний секс, зради, тобто виразно підриваючи тодішні моральні підвалини публіки. На всі претензії Талберг відповідав, що хоче показати жахи розпаду родини й робить фільм виключно з виховною метою. Те ж пояснення, що й у нашого «мрачняка» на ТВ.
1935 року в журналі «Форум» говорилося, що «страждання й спустошення, які принесла депресія, породили попит на мрії». Звідси й узявся розхожий термін «фабрика мрій». Це не зовсім точно, якщо говорити про стан депресії. При ньому людині взагалі нічого не хочеться, навіть ходити й розмовляти. Тому, щоб пожвавити споживчий інстинкт, включається «гойдалка» боротьби «нібито добра» і «нібито зла». Вона працює, але недовго. Справді, 1930-го кіностудії США мали рекордний прибуток, нібито тому, що розчаровані люди хотіли забути про непривабливу реальність. Але мало хто говорить про те, що вже через рік кількість глядачів почала скорочуватися.
Те ж саме і з нашим телебаченням. Передусім - гроші. Спокусливо було б написати, що все наше ТВ рулиться суціль у ручному режимі з допомогою нових «темників» і тонких маніпуляцій політтехнологів від влади. Не без цього, але, як казав Карл Маркс, «при 300 відсотках немає такого злочину, на який він (капіталіст) не ризикнув би, хай і під страхом шибениці. Якщо шум і лайка приносять прибуток, капітал стане сприяти тому й іншому».
А вже на непослух високим директивам капітал заради прибутку тим більше піде. Йому ж іще з цих відсотків «заносити» хазяям шибениці. Була висока політизація суспільства - продавали з «ящика» нам велику-превелику політику. Об’їлися в масі своїй громадяни. Вирішили оглянутися. І зануритися у власне життя - родину, побут тощо. А час минає, а на кого витрачаємо, власне? Стривожилися телепродюсери й кинулися наввипередки. У розлогі зарості гречки, конопель й «клюкви».
Культурологи кажуть, що «економічні кризи в царині масової культури звичайно проходять дві стадії: спершу майстри культури беруть на озброєння ідеологію сентиментального оптимістичного популізму, а коли економіка починає виправлятися, то на порядок денний виходить тема морально-естетичного осмислення минулих подій, і це робить більш популярними високі жанри драми і трагедії».
Попри гасла «покращення», до виправлення економіки в нас ще як до неба рачки, кажучи словами народної приказки. Але сентиментальний популізм наявний. Утім, які майстри, такий і популізм.
Ми анітрохи не стали добрішими й уважнішими одне до одного. Тоненький прошарок освічених городян, які жахаються або зворушуються телесюжетами, зовсім не визначає рекламну політику каналів - основу прибутку. Спорадично переглядаючи той чи інший канал, ми справедливо кривимося й ненадовго відвертаємо погляди від екранів. Але загалом, якщо застосувати «запінг», швидке натискання кнопок на пульті, то вимальовується досить системна картина. На друго- й третьорядних каналах (якщо мірятися рейтингами) трапляються технічно примітивні, але досить спокійні й змістовні передачі. На головних кнопках - малосмачний гламур, верткі задки всіх статей і зворушливі соплі, зате там усе «по-багатому». І в такий спосіб створюється картина ілюзорного світу, що не поступається Інтернету можливостями вибору для «своїх». Бо запити в постійних телеглядачів прості: почухайте мені ось тут і тут, ще… й тут полоскочіть. А тут - гаразд уже, впарте. Але щоб із вигадкою!
Велика таємниця в тому, що в цьому процесі «гойдалок» від проблем політики до проблем ерекції немає єдиного зловісного ляльковода-маніпулятора, якого можна викрити, попередньо демонізувавши. Зрозуміло, є програмна політика каналів. Телефонні дзвінки з побажаннями довгого здоров’я власникам і генпродюсерам ніхто не скасовував. Так, різні вінки з яйцями, як і раніше, норовлять вичавити з сюжетів, хоча й не так тупо, як було на початку президентства Януковича. Але завбачливим прогинам культуртрегерів перед владою завжди міг би позаздрити будь-який йог.
Тому якщо ви дивитеся на екран, а бачите там чиюсь дупу - це вона і є, не сумнівайтеся. Вона працює. Можете користуватися. Але з іншого боку…
А втім, те ж саме.