Кінець червня 1948 року. Формально СРСР і США ще союзники, які здолали Гітлера в недавній війні. Фактично — вже вороги. Саме тоді, 60 років тому, стартувала дебютна криза холодної війни, перша відкрита конфронтація Сходу і Заходу.
Каменем спотикання стала окупована Німеччина. Сталін ретельно радянізував власну окупаційну зону, але водночас хотів зберегти союзні контрольні механізми — щоб упливати на ситуацію в Німеччині в цілому. Радянського лідера не на жарт гнівила активність Вашингтона і його європейських партнерів: США, Англія і Франція взяли курс на створення сильної, демократичної німецької держави на основі трьох західних зон окупації. Батько народів бажав установити повний контроль над Берліном, який також було розділено на чотири сектори, але при цьому перебував у центрі радянської окупаційної зони. Навесні 1948 року, зустрівшись зі Сталіним, один з лідерів німецьких комуністів Вільгельм Пік запевнив вождя: трудящі Німеччини мріють, аби союзники пішли з Берліна. Йосип Віссаріонович лукаво зауважив: «Давайте спільними зусиллями спробуємо, можливо, виженемо».
20 червня 1948-го західні союзники провели у своїх зонах окупації грошову реформу, впровадивши нову стабільну дойчмарку. Знецінені рейхсмарки хлинули на Схід. Сталіну здалося, що є зручна нагода для остаточного вирішення німецької проблеми. 24 червня було перекрито наземні комунікації між західними зонами окупації та Берліном. Радянське командування відмовилося пропускати будь-які вантажі в західні сектори міста й навіть розпорядилося перерізати всі електрокабелі. Західний Берлін було повністю блоковано.
Розрахунок Сталіна виглядав безпомилковим: не маючи змоги постачати два мільйони берлінців продовольством, союзники або запросять пощади й відмовляться від планів створити західнонімецьку державу, або будуть вимушені залишити Берлін. У будь-якому разі кремлівський вождь залишався у виграші. Голодним жителям західних секторів Дядечко Джо був готовий запропонувати продуктові картки та свій диктат. Будь-які спроби прорвати блокаду силою загрожували новою світовою війною.
У Вашингтоні спалахнула гостра дискусія про шляхи виходу з кризи. Деякі високопоставлені чиновники вважали, що становище безнадійне й американцям краще піти з Берліна. Інші заявляли, що «Мюнхен-1948» стане непоправним ударом по престижу Сполучених Штатів. Президент США став на бік останніх. «Ми залишаємося в Берліні в будь-якому разі», — записав Гаррі Трумен у своєму щоденнику. Водночас американський лідер не пішов на поводу в «яструбів», які наполягали на силовому прориві блокади. Командувач американських окупаційних військ у Німеччині генерал Люціус Клей пропонував послати в Берлін потужну бронетанкову колону — Трумен відмовився, вважаючи, що це може спричинити масштабний військовий конфлікт.
В повітрі справді запахло Третьою світовою. Європа була в паніці. Багатьом здавалося, що Сталін навмисне провокує війну. Тижневик Carrefour провів серед французьких знаменитостей опитування: «Що ви робитимете, якщо Радянська армія ввійде в Париж?». Вирішивши настрахати Кремль, США перекинули до Англії стратегічні бомбардувальники В-29, здатні нести ядерну зброю. Атомних бомб і пристосувань для їх транспортування на літаках не було, але ні в Москві, ні в Європі цього не знали...
Проте головну роль у дні Берлінської кризи відіграли інші літаки — робочі конячки, транспортні С-47 і С-54 «Дуглас». Уже 25 червня генерал Люціус Клей наказав доставляти всі необхідні вантажі в Західний Берлін повітрям. Щоправда, сам Клей сприймав це розпорядження як тимчасовий напівзахід. Однак командувач американських ВПС у Європі генерал ЛеМей дотримувався іншої думки — він порадив президенту Трумену повністю покластися на авіацію; використати три повітряні коридори, погоджені з Москвою ще під час поділу Берліна на сектори окупації. Союзники-британці підтримали цю ідею. Так стартувала безпрецедентна гуманітарна операція — Берлінський повітряний міст, він же Berlin Airlift, він же Berliner Luftbrucke.
Гарантувати успіх сміливого починання не міг ніхто. Безперебійне постачання двомільйонного міста повітряними шляхами — це здавалося фантастикою, такого історія ще не знала. Американські та британські льотчики працювали буквально без передиху, за будь-якої погоди здійснюючи виліт за вильотом із західних зон окупації Німеччини. Літаки доставляли до блокованих секторів Берліна борошно, консерви, сушені овочі, молоко, ліки, вугілля...
Спочатку поставки йшли важко: бракувало машин, навчених пілотів, навіть злітно-посадкових смуг. У західноберлінському аеропорту Темпельхоф довелося терміново будувати ще одну смугу. Траплялися й катастрофи. Чорною п’ятницею охрестили 30 липня, коли С-54, розбившись при посадці, повністю заблокував аеропорт. Часом здавалося, що повітряний міст доведеться «згорнути»: колосальної напруги не витримували ні люди, ні літаки. Але поступово союзникам вдалося перебороти всі труднощі й оптимізувати роботу своєї авіації. США не шкодували коштів: якщо перевести на сучасні гроші, повітряний міст обійшовся Вашингтону у два мільярди доларів.
Велику допомогу західним льотчикам надавала міська влада — бургомістр Ернст Ройтер і його помічник Віллі Брандт. Берлінці зовсім не хотіли, щоб союзники покинули місто, віддавши його Сталіну. Команди, які розвантажували й ремонтували «Дугласи», складалися переважно з місцевих жителів. Городяни намагалися якомога раціональніше використовувати отримувані ресурси. В результаті продуктові норми в Західному Берліні навіть виросли порівняно з доблокадним періодом.
«Повітряний міст провалився!» |
Асиметрична відповідь американців спричинила в Москві розгубленість. Збивати транспортні літаки Сталін не міг — це означало б війну. Лише в листопаді радянська сторона заявила, що кожен літак, зустрінутий поза призначеним повітряним коридором, завертатиметься на примусову посадку. Радянські МіГи вдавалися до своєрідних психічних атак, супроводжуючи англо-американські «Дугласи». У хід ішло й дрібне шкідництво: Совєти пробували запускати в повітряних коридорах аеростати, глушити радіосигнали аеропорту Темпельхоф тощо. Але це не допомагало.
Сталін і Ко чекали зими, сподіваючись, що ефективність повітряного мосту різко знизиться. Почасти цей розрахунок виправдався. Хоча союзники намагалися доставити в Берлін якнайбільше вугілля й бензину і навіть частинами завезли цілу електростанцію, вони не могли задовольнити потреби міста. Відчувалася гостра нестача палива, електрику подавали чотири години на добу, транспорт припиняв роботу о шостій вечора, а городянам доводилося навіть удома ходити в теплому одязі. Однак жителі Західного Берліна мужньо терпіли всі негаразди суворої зими. Вистояти, залишивши Дядечка Джо в дурнях, стало для берлінців справою честі.
Бургомістр Ернст Ройтер заявив: «Народи світу! Погляньте на це місто й зрозумійте, що ви не можете залишити його напризволяще!». Справді, до повітряного мосту була прикута загальна увага. Світова преса щодня відстежувала німецькі події. Західний Берлін сприймався як фронтове місто, аванпост «вільного світу», який необхідно було втримати за будь-яку ціну. І, звичайно, головними героями були пілоти, котрі доставляли в блоковане місто молоко й вугілля.
Героїзм чужоземних льотчиків гідно оцінили й німці. З окупантів американські військові перетворилися на союзників. Браві пілоти стали кумирами берлінських хлопчаків, а гра в «повітряний міст» — улюбленою дитячою забавою.
У німецької дітвори були свої резони симпатизувати льотчикам-янкі. Все почалося з особистої ініціативи пілота Гейла Хелворсена. Добра душа — він вирішив якось порадувати берлінських дітей, які звикли до скрути й злиднів. Перед посадкою в Темпельхофі він почав скидати пакетики із солодощами на маленьких парашутах, зроблених із носовичків. Щоб юні берлінці могли вирізнити його літак серед інших, Хелворсен, заходячи на посадку, погойдував крилами. Невдовзі про витівки льотчика дізналися всюдисущі репортери, які оцінили пропагандистський ефект подібної акції. Американські літаки відразу охрестили «цукерковими» та «ізюмними бомбардувальниками», приклад Хелворсена наслідували інші пілоти, а в США почалася кампанія зі збирання солодощів для Західного Берліна. До кінця блокади «цукерковими бомбардуваннями» займалися вже 25 американських екіпажів, які щодня скидали на місто два десятки тонн кондитерських виробів.
У Східному Берліні повітряний міст особливого захоплення не викликав. Професор Володимир Найдін, який дитиною жив в окупованій Німеччині разом із батьками, згадує, як капосні янкі зірвали концерт московських артистів на Александерплац. Радянські військовослужбовці приготувалися слухати легендарного тенора Козловського... «І раптом надсадне ревіння літака марки «Дуглас», який пролітав цієї миті над площею на бриючому польоті. І таке оглушливе виття повторювалося через кожні п’ять хвилин. Це працював знаменитий повітряний міст, який американці організували у відповідь на нашу блокаду Берліна. Льотчики вибирали маршрут і висоту так, щоб погудіти якнайсильніше. Виходило. Концерт і проходив під їхній акомпанемент, викликаючи на свою адресу лайливі слова. І я, комсомолець-перволіток, цілком оброблений потужною пропагандою, також лаявся і навіть слабко погрожував кулаком».
Кремлю також залишалося безсило погрожувати Америці кулаком. До весни 1949-го цілковитий провал радянської блокади став очевидним. Повітряний міст працював як годинник. 16 квітня було поставлено абсолютний рекорд: літаки приземлялися в Берліні щохвилини. Цього дня було зроблено 1400 польотів і доставлено 13 тисяч тонн вантажу — вдвічі більше, ніж було потрібно блокованому місту.
Усвідомивши, що битву програно, товариш Сталін відступив. 12 травня 1949-го СРСР припинив блокаду Берліна. Втім, повітряний міст продовжив роботу до 30 вересня: було вирішено створити в Західному Берліні запаси палива й харчів на випадок, якщо Совєти знову спробують блокувати місто. Всього за 15 місяців існування повітряного мосту англо-американська авіація здійснила 278 тисяч вильотів, доставивши понад два мільйони тонн продовольства та інших вантажів.
Сталін зазнав жорсткого фіаско. Жодної з цілей, які ставив хазяїн Кремля, не було досягнуто. На додачу батько народів зазнав нищівної поразки на пропагандистському фронті, поставши в очах Європи жорстоким шантажистом.
Натомість престиж США помітно зріс: мільйони європейців почали сприймати Америку як захисника від радянської експансії. На крилах «Дугласів» підскочив і рейтинг американського лідера: успіх повітряного мосту дав Гаррі Трумену змогу виграти президентські вибори-1948 у республіканця Томаса Дьюї. Блокада Берліна прискорила створення блоку НАТО, утвореного в квітні 1949 року, — країни Заходу слушно розсудили, що від напористого Дядечка Джо краще відбиватися разом. І, нарешті, берлінська криза закріпила розкол Німеччини на дві половини: восени 1949-го на карті світу з’явилися ФРН і НДР.
Минуло 60 років. Епоха холодної війни пішла в минуле. Аеропорт Темпельхоф, колишній годувальник Західного Берліна, став збитковим і непотрібним єдиній Німеччині. У жовтні нинішнього року його буде закрито. Можливо, це історичне місце перетворять на парк. На майдані перед аеропортом височіє монумент — бетонна дуга з трьома променями, які символізують три повітряні коридори. «Вони віддали своє життя за свободу Берліна» — викарбовано напис на пам’ятнику. 70 американських і британських льотчиків, які загинули під час доставки вантажів у блоковане місто, стали першими жертвами холодної війни...