Автопортрет із жовтим Христом |
Видам Вам частково свою таємницю. Вона полягає в тому, що я володію найвеличнішою логікою і завжди дію методично. З самого початку я знав, що це буде життя день у день, і я логічно привчив до цього свою натуру. Замість того, щоби витрачати сили у трудах і клопотах про завтрашній день, я використав усі сили за день сьогоднішній. Так і борець — не ворухнеться, поки не розпочне поєдинку. Лягаючи ввечері спати, я кажу собі: ось іще один виграний день, завтра я, можливо, буду мертвий.
У своїй праці живописця я, само собою, переймаюсь лише нинішнім днем. Головне, в чому полягає метод, — це влаштувати все так, щоби все рухалось одне вслід за одним і щоб не робити п’ятого те, що має бути зроблене двадцятого. Те ж саме відбувається і з коралами, і згодом виходить вельми гарна поверхня. Ах, якби люди не витрачали час у зусиллях і марних заняттях, не пов’язаних між собою! Щодня по одній петельці — ось головне.
Гоген. З листа Даніелю де Монфреду
від 11 березня 1892 року
Погода стояла пречудова, старий «Вір» цього разу не підвів: не ламався двигун, і прибули вчасно. Удосвіта 7 червня пасажири побачили на обрії землю. Тупуаї. Двадцять тисяч кілометрів до гамірних елегантних друзів. Лист, грошовий переказ ідуть півроку. Тут не ходять у метелику.
Одній людині на палубі сьогодні «стукнуло» 43. І, мабуть, прогримів грім у серці. Він приїхав ДОДОМУ. Він хоче блаженного життя. Він не був пасажиром, він був моряком. Він знав, що море дарує людині свободу, яку зубами треба виборювати на суші. Що море перенесе людину туди, де спокій умиротворення серед гарної природи, радісне щастя в душі гармоніює з іншими щасливими серцями. Де нові незабруднені обличчя, золоті тіла, красивий сміх, що перегукується з шумом гірського водоспаду. Він маленьким різьбив ручки кинджалів у Перу, юнаком-юнгою обплавав весь світ. Чи був він на Таїті? «Я був одного дня зачарований цим ідилічним островом і його простими, примітивними людьми. Тому я туди повернувся». Так він скаже в інтерв’ю «Еко де Парі» через чотири роки. Дослідники гортали портові журнали Папеете. Судно «Чилі» тоді не з’являлося. Чи сказав це для художнього слова, чи збрехав, чи щось наплутала газета, чи ми чогось не знаємо. І ось тепер він знову, вже зрілий мудрець, усе так само з хвилюванням, по-дитячому спостерігає, перехилившись через решітку борта, несподівану появу Французької Полінезії. Він вирвався з обіймів світу, і тепер хоче творити, писати і різьбити там, де місце людині, — в Раю.
Людина з незрозумілими пакунками і мандоліною на додачу спускається, трошки човгаючи, трапом. Туземці засвистіли на Гогена. Схоже, вони не побачили в нього рапіри. Аристократично прямий Гоген мав жіночно елегантну зачіску зі строкатим довгим волоссям, що спадало йому на плечі з-під величезного коричневого бархатного капелюха а ля ковбой. Маорі, по-дитячи хіхікаючи і мало не підморгуючи, обступили його. Вони сприйняли Гогена за європейського «маху». Так називали шанованих тут трансвеститів, котрі вміли відмінно готувати, прати й шити. Для Гогена після поїздок у Панаму й на Мартініку все це не було дивовижею. Зелень і квіти, пальми, гори, сонце, маорі, Єви шугнули в голову і духмяно стиснули серце. З новою силою і в новій площині яскравості роїлись образи його майбутніх дикунських картин.
— Гогене, я не розумію, поясни, як можна з таким чолом, як у тебе, — Вінсент покрутив пальцем біля свого, — бути генієм... — І зайшовся сміхом.
Вони сиділи у кав’ярні в Арлі, і Ван Гог після звичного для себе насиченого трудового дня вже розслабився. Поль суворо подивився на нього, Вінсент примовкнув.
«Його опановувала лють через те, що змушений був визнати в мене великий розум, тоді як чоло моє було дуже маленьким — ознака тупості».
Гоген був людиною дивною у своїй величі. За свідченнями очевидців, він мав справжнє, природне благородство, гордість у поєднанні з простотою, яка межувала з банальністю, «всіма порами випромінював енергію, і, здавалося, він завжди виношував якийсь грандіозний художній задум» (Поль-Еміль Колен). Писати про Гогена важко. Дуже добре, що про нього збереглося багато живих, проникливих, докладних спогадів. Навіть негативні коментарі допомагають відчути справжнього, живого майстра. Мистецтвознавці і біографи часто не можуть себе уявити поруч із ним. Тому, буває, вони не розуміють його. Цієї особистості не затьмарять слова на кшталт «він був жахливим егоїстом», «мало не ходив по трупах», «шукав для своїх картин насамперед екзотику», «бретонські, мартінікські картини були досить ординарними, лише Таїті врятував його» — коли поруч його картини, що захоплюють справжньою неповторністю. Хоча Гоген і писав у листі другові, що він не Делакруа і не Мікеланджело, проте «все, чого я навчився в інших, мені заважало. Тому можу сказати — ніхто мене нічого не навчив; правда, адже я так мало знаю! Але я обираю те «мало», що є у мені самому. І хто знає, — можливо, це «мало», коли його використають інші, виявиться чимось значним? Скільки століть треба, щоби створити видимість руху!»
Поля цікавили численні види мистецтва. Він декорував усе, що траплялося під руку. «Дайте Гогенові зігнуту залізячку, і він зробить із неї витвір мистецтва», казав його колишній вчитель Піссарро. Гоген із однаковим успіхом займався різними видами живопису, скульптури, графіки, вітражем, розписом, різьбленням, декорацією, дизайном, художніми меблями, фотографією, був умілим реставратором. «Гоген винаходив усе: він винайшов свій мольберт, свою техніку приготування полотна, свій метод відтворення, свій дивний костюм — цю смушкову шапку, цей величезний темно-синій плащ, підтримуваний коштовною пряжкою, під яким він, йдучи повільно й величаво і спираючись на оздоблену ним же самим паличку, здавався парижанам пишним мадяром» (Арман Сеген).
Більшість його творів зроблені не з позицій матеріального світу, а з позицій світу духовного, а символіка їх не піддається трактуванням-визначенням. «На цих полотнах (творах), ще овіяних подихом дальніх вітрів, які принесли їх до нас, полотнах, що живуть життям первісним і водночас насиченим, саме безтурботність атмосфери надає незвичайним образам такої глибокої інтенсивності, саме спрощеність ліній неначе переносить форми в безкінечність, а немеркнуче світло і випромінює таїну, і саме ж визначає та розкриває її». Більшість його творів були не від світу цього, гармонійними, незважаючи на частеньку «безглуздість» постановки планів. Його роботи створюють навколо себе чітко виражену особливу атмосферу… іншого світу. Цілком можна припустити, що він створював їх, перебуваючи у ній. Вона скидається на атмосферу християнських чудотворних ікон, але картини Гогена зображують Рай на Землі.
«Я не хочу займатися грою слів, — писав художник, — але мушу сказати, що моїми моделями є Рафаель, Леонардо да Вінчі, Рембрандт та інші. Майстри. Зовсім не їхні моделі, а вони самі.
О, якби шанована публіка була така ласкава нарешті навчитися розуміти, як би я її полюбив! Коли я бачу, як вони дивляться мої твори, як крутять їх, перевертають, мене завжди охоплює жах, що вони зараз почнуть мацати їх, як дівчат, і що твори мої, зазнавши наруги, вічно нестимуть на собі сліди їхньої низькості.
І серед них обов’язково знайдеться хто-небудь, хто крикне: «Навіщо ви пишете, для кого? (чи ви пишете для себе самого?)
Я німію і, тремтячи, відсторонююсь.
У мистецтві злам епохи рівнозначний маніакальним пошукам індивідуалізму».
Гоген був письменником (у тому числі автором численних листів), видавцем, журналістом, громадським діячем, борцем за духовний (що включає і матеріальний) успіх людства. Гоген був мудрецем, великою людиною. Ван Гог, Сезанн — теж. Про це ніхто не пише. Чому? Адже це головне. Такі люди — рушії і підтримувачі людства. Люди часто недооцінюють роботу видатних художників.
Поль відчував свою місію, бачив, що, крім нього, нікому сказати, нікому показати, нікому зробити. І він свою місію виконував.
Художник говорив, що в ньому поєднуються дві особи — чуттєва людина і перуанський дикун. І це було так на високому, духовному рівні, надавало Полеві дивного потенціалу — в особистості, житті і творчості. Не було б цього прояву в одному, його б не було і в іншому. Тому й наслідки життя Гогена — вражаючі. Величезний вплив (у тому числі й новаторський) на тогочасні й теперішні особистості, мистецтво, історію, людство. Завдяки чому все це відбулось, і що ріднило його з іншими великими митцями з різних сфер творчості — великої напруги, нелицемірне, безкомпромісне шукання правди з метою покращити себе і світ.
По лінії матері Гоген мав пращурів із давнього знатного, дуже заможного арагонського роду (Іспанія, потім Ліма, Перу). Прабабуся Поля розповідала доньці, що вони є нащадками короля ацтеків Монтесуми. Бабуся Гогена — Флора Трістан — палка пропагандистка-революціонерка, чию пам’ять свято шанували робітники у 1848 році (встановлення Другої французької республіки), письменниця. Батько — редактор політичної газети «Насьйональ».
В орлеанському пансіоні викладач Поля сказав «Цей хлопчик буде або кретином, або генієм». «Я не став ні тим, ні іншим», — пише Гоген у 1903 році.
Батька Поль бачив менше півтора року, без матері залишився у 19-річному віці, коли перебував у навколосвітньому плаванні другим лейтенантом торговельного корабля. Потім, в армії, теж пішов у флот. На корвет «Жером Наполеон» був зарахований кочегаром, але швидко переведений у рульове відділення. Там пережив війну з Пруссією, революцію Третьої республіки і 1871 року із задоволенням зійшов на берег. Флот «довів» сильного і романтичного Поля до малювання. Другим домом для Гогена стала сім’я друга його родини, опікуна Гюстава Ароза. Сім’я Ароза входила до паризьких фінансових кіл. Інтелігентні брати Гюстав і Ашиль були колекціонерами, заражаючи всіх своєю пристрастю до мистецтва. Делакруа, Коро, Дом’є, Йонгкінд, Курбе — такий живопис вони любили. Будь-який відрив від мертвої академічної школи, будь-яке новаторство майже зневажалися.
З Поля вийшов успішний, талановитий біржовик. Біржа довела Гогена до живопису. В домі Гюстава писали на полотні (донька Маргарита і дев’яти-десятирічний хрещеник), і Поль узяв пензля до рук. Гоген одружився й став батьком п’яти красивих дітей. Заробив купу грошей. Виставився в академічному Салоні 1876 року, що відкинув картини Мане... «Пан Поль Гоген... подає великі надії».
Гоген став учнем Піссарро, Гоген колекціонував імпресіоністів, Гоген назавжди залишив біржу, залишив родину, залишив імпресіонізм, символізм... Гоген залишався індивідуальним, Гоген розвивався, Гоген став художником-творцем, Гоген став борцем за істину.
Гоген був християнином, проте до церкви ставився дуже критично.
«Моя творчість, якщо її розглядати як безпосередній результат у сфері живопису, має набагато менше значення, ніж її остаточний моральний результат: звільнення живопису від усіх перепон, від усіх шкіл (з листа другові, художникові Даніелю де Монфрейду). Ви давно знаєте, що я хотів на все утвердити право дерзати; мої здібності (надто багато сил витратив я в пошуках засобів для існування, щоби впоратися з таким завданням) не дали значного результату, однак машина запущена. Публіка нічим мені не зобов’язана, оскільки моя живописна творчість тільки відносно гарна, але художники, які тепер користуються цією свободою, мені дечим завдячують».
Поль вивчав Біблію, світові релігії, філософію, астрономію, фізику та фізіологію... Багато читав, досліджував пластичні мистецтва різних епох і народів: Греції, Італії, Єгипту, Японії, Індії, Камбоджі, Франції, Полінезії... Він помічає схожість між своїм мистецтвом і творчістю древніх. Він вчиться у природи. «Твори людини пояснюють її єство. І в цьому два види краси: один — що йде від інстинкту, другий — що породжується вченням. Поєднання обох укупі з тими змінами, до яких це приводить, створюють найсправжнє багатство, дуже складне».
Місця і люди, котрі не втратили своєї Божої чистоти, — ось що вабило Гогена. І він своїми роботами знімає плівку з очей, очищує людство та землю від його сліпоти. Він утік з «цивілізованого» світу, що не терпів навіть тих, хто підносив до його фізіономії люстерко. Пірнувши в Рай і відбивши його у нових творах, він повернувся у «великий» світ, думаючи трохи сколихнути його. А світ часто визнає художників тільки після смерті й у грошовому еквіваленті. Ім’я Гогена з’явилося на надгробку через двадцять років, надгробок було встановлено через півстоліття, скульптуру «Овірі» (дикун), яку Гоген хотів мати на могилі, нещодавно вкрадено з неї. «Художник помирає, нащадки накидаються на його творіння, підраховують авторські права, виручку від розпродажу, неопубліковане та все, що звідси випливає. І ось він зовсім роздягнений. Думаючи про це, я роздягаюся заздалегідь, це полегшує».
В Океанії Поль, зазнаючи переслідувань, хворий, дійовим словом боровся за «оцивілізовуваних» братів менших маорі. «Цивілізованій» владі подобається мучити чесних дикунів і ховати їх від сонця у свої гидкі сорочки й сукні... Цілком можливо, вороги його вбили. У 1970 році стали незалежними острови Фіджі і Тонга, триває процес самоврядження Полінезії.
Вад ніхто не уникнув, усі грішні. Але можна стати чистим і допомогти в цьому багатьом-багатьом. І цього треба прагнути.
Бретань, Панама, Мартініка, Арль, Таїті, Маркізькі острови...