Знаменитий Холодний Яр, що на Черкащині, прославили двоє великих людей: поет Тарас Шевченко і письменник Юрій Горліс-Горський (справжнє прізвище Городянин-Лісовський). Перу останнього належить відомий роман «Холодний Яр», написаний на основі реальних подій (автор був безпосереднім учасником збройної боротьби українського селянства з більшовицьким режимом у 1920—1921 роках). А перед тим зовсім юний Юрко встиг повоювати на фронтах Першої світової. Загалом — майже десятиліття збройної боротьби! В Холодному Яру він був осавулом 1-го куреня (під псевдо Залізняк). Потім — перехід кордону, зустріч із Юрком Тютюнником, далі — робота в ЧК за наказом українського підпілля (видно, добрим авантюристом був цей полтавчанин; це ж скільки захоплюючих фільмів про ту епоху можна було створити за роки незалежності!). Згодом, уже в 1924 році, — арешт, тюрма, допити… «Контрреволюційну» роботу Городянина-Лісовського на Поділлі нова влада оцінила досить високо — у… 15 років ув’язнення. Аби врятуватись, Юрій симулював психічне захворювання (потім він про це напише в книжці «У ворожому таборі»). Далі — втеча з Херсонської психлікарні, тривала мандрівка через Дон, Кубань, Поволжя… Деякий час працював на «Автострое» в Нижньому Новгороді, де зробив собі надійніші документи, які дали змогу пожити в Москві, помандрувати Білорусією, а 1932 року нелегально перейти кордон із Польщею. Деякий час жив у Рівному, потім у Львові. В 1935 році під псевдонімом Горліс-Горський видає свій знаменитий роман «Холодний Яр». Ця книжка зростила на Галичині десятки тисяч патріотів.
…2010-й став «проривним» у плані популяризації творчості Горліса-Горського. Завдяки старанням київського письменника Романа Коваля вийшло у світ уже дванадцяте видання «Холодного Яру» — воно найкраще і з погляду поліграфії, і тим, що містить велику кількість цінних історичних фотографій. Цього ж року в Україні довго гостювала донька письменника Леся Янг-Лісовська. Вона побувала в Києві, Львові, Рівному, жила на Гуцульщині та у Медведівці, одному з головних сіл Холодного Яру. Скрізь знайомилася із шанувальниками батькової творчості, а це пробуджувало в людей додатковий інтерес до холодноярської теми. Пані Леся мріє про переклад «Холодного Яру» англійською — тоді книжку читало б і молоде покоління українців діаспори, яке, на жаль, дедалі більше англізується. Деякий час у Львові і в Холодному Яру жила й онука письменника Ляля. Вона громадянка Великобританії, українською майже не володіє, але дуже шанобливо ставиться до дідової спадщини. Автор цих рядків бачив, з яким хвилюванням і священним трепетом пані Ляля піднімалася сходами старого будинку на площі Ринок, 5, де колись жив і працював її енергійний, закоханий в Україну дідусь.
На День незалежності до Львова приїхала ще одна онука Горліса-Горського — Лореляй і правнучка Ловена. Звичайно, прикро, що нащадки героїчних українців поступово розчиняються в англомовному морі… Проте мова мовою, а гени генами. Скажімо, Леся дуже багато чого взяла від батька! Ну хоча б той-таки потяг до пригод. Пані Лісовська встигла пожити і в Голландії, і в Австралії, і в Англії, і в Індії, і в Кореї, і в Таїланді, і навіть у Непалі! А в середині 70-х разом із Лялею, ще дитиною, подорожувала північною Африкою. Добре, що ризик від подорожей не йде ні в яке порівняння з ризиком під час воєнних дій, коли їхній тато і дідусь устиг повоювати на фронтах Першої світової, коли командував сотнею холодноярських повстанців, а потім без вагань 1939 року вирушив захищати Закарпатську Україну… Десь там, до речі, пропав або ж надійно захований (це повинні з’ясувати дослідники) рукопис майбутньої книжки, в якій Юрій Горліс-Горський розповідав про вісім років свого перебування у психлікарні і втечу з неї. Сам він, до речі, вважав цей твір ціннішим, ніж «Холодний Яр»…
Далі була засніжена холодна Фінляндія — не міг же природжений вояк і письменник пропустити розпал Радянсько-фінської війни! Прикро, що син Полтавщини не вийшов переможцем у змаганнях із совітами (загинув за нез’ясованих обставин 1946 року, відразу після народження доньки Лесі). А от його безсмертний роман «Холодний Яр» як був, так і залишається однією з найкращих книжок для всіх волелюбних українців.
Майже двадцять років пішло на «розкачку» в умовах незалежності, але, нарешті, українське суспільство усвідомило, що людина такого масштабу заслуговує на пам’ятник. Втім, «суспільство» — це, мабуть, гучно сказано. Насамперед це жменька подвижників, які, за українською традицією, «тягнуть» за всіх. Приміром київський історик Роман Коваль. Він — загальновизнаний авторитет і своєрідний координатор «холодноярської» теми. Його активна діяльність надихає й інших дослідників. Нещодавно вийшов роман Василя Шкляра «Залишенець» — про холодноярського отамана Чорного Ворона. Автор збирав матеріали понад тринадцять років, а поштовхом була діяльність київського історичного клубу «Холодний Яр», очолюваного тим-таки Романом Ковалем. Добрим словом згадаймо й черкаського мецената Володимира Сапу, який профінансував не один холодноярський проект, і нарешті, працю автора пам’ятника Віктора Крючкова. Все це — діти Придніпров’я, а воно, хоч і повільніше, ніж Галичина свого часу, та все ж пробуджується.
Пам’ятник має вигляд розгорнутої книжки з вирізьбленим портретом автора. Нижче — напис: «Юрій Горліс-Горський (Городянин-Лісовський), старшина Армії УНР, автор роману «Холодний Яр». Ще нижче — козацька шабля і гілочка калини. На окремому камені напис: «Холодний Яр живий, він знає, хто свій, а хто ворог». Це одна з цитат роману, який виховав у Галичині десятки й сотні тисяч діяльних романтиків.
…Того жовтневого ранку в селі Мельники було багатолюдніше, ніж завжди. Накрапав дощ — ніби душі загиблих повстанців вітали своїх нащадків і однодумців. Зі Львова прибув цілий автобус — чималий гурт небайдужих галичан, які дізналися про заплановане відкриття пам’ятника. І це добре, що галицький П’ємонт підпирає своїми плечима така людина, як Ярослав Гірник. Він очолює обласну ветеранську організацію, має неабиякий авторитет — і в колі побратимів, і можновладців. Вибігав по кабінетах, «вибив» автобус, ледь не кожного свого приятеля підсадив на підніжку, а от сам залишився вдома — через проблеми зі здоров’ям…
А ще вклонитися пам’яті Ю.Горліса-Горського приїхала Надія Микулович — племінниця Івана Андруха. Її дядько, уродженець Галичини, свого часу був інспектором повстанських загонів, тобто своєрідним зв’язковим між урядом УНР і звільненими від більшовиків наддніпрянськими територіями. Була й Анастасія Гумницька, авторка кількох чудових оповідань на холодноярську тему. Згодом і з інших міст України підтягнулася вервечка автомобілів, прикрашених синьо-жовтими прапорами. Привертав увагу один чорний — давній, з написом: «Воля України або смерть».
Але сьогодні невсипущі промосковські сили дбають про систему «стримування і противаг»: поряд із трьома патріотичними пам’ятниками (героям-холодноярцям, жертвам Голодомору і письменникові Ю.Горлісу-Горському) спішно будується нова церква УПЦ Московського патріархату. До речі, після урочистого мітингу, на якому були присутні депутати Левко Лук’яненко і Тарас Стецьків, письменники Роман Коваль і Василь Шкляр, бандурист Тарас Силенко, скульптор Віктор Крючков і багато інших відомих людей, відбулася стихійна дискусія між групою селян-мельниківців та приїжджими шанувальниками творчості Горліса-Горського. Спочатку наголос робився здебільшого на відмінностях Галичини і Наддніпрянщини, але потім таки дійшли згоди: у чомусь ми різні, але об’єднує нас набагато більше.
У непростий для України час повернувся письменник на землю Холодного Яру… І в цьому теж є певна символіка.