Діти-«Мауглі», виховані тваринами чи змушені з певних причин перебувати у глибокій ізоляції без людського спілкування, повернувшись у світ людей, уже не можуть повноцінно спілкуватися. Зони мозку, які в будь-якої звичайної людини відповідають за розуміння й відтворення мови, у них не розвиваються, а здатність до соціальної взаємодії атрофується. Ці вкрай рідкісні випадки стають об’єктом пильної уваги, про них пишуть у газетах і розповідають на телебаченні. Але поруч із нами живуть інші діти, і їх набагато більше, які також позбавлені здатності до спілкування, але зовсім з інших причин.
У тілі — як у трюмі, в собі — як у тюрмі
Чорноокому симпатязі на ім’я Іван сім років. Наступної осені, пізніше за інших дітей, він, найімовірніше, піде до звичайної школи. А чотири роки тому, коли фахівці поставили йому діагноз «аутизм», здавалося, що цього не станеться ніколи.
Ще недавно Іван не відповідав на запитання і розмовляв або сам із собою, або тільки про те, що йому цікаво. Захоплювала ж його лише одна тема, дуже дивна для дитини такого віку, — геологічна будова Землі. Про це він міг говорити годинами, вживаючи терміни, звичні у вустах сивочолого доктора наук, а не п’ятирічного маляти. Він не дивився в очі й уникав обіймів мами, вириваючись і репетуючи, коли вона хотіла його приголубити. Як і переважна більшість аутистів, дитина гралася лише в одноманітні, стереотипні ігри — насолоджуючись звуками целофану та шумом води з крана. Він вимагав, щоб на прогулянках із ним ходили однаковим маршрутом, і якщо ця умова порушувалася — демонстрував обурення і лють. Здавалося, дитина хоче лише одного — щоб їй дали спокій. Її мозок, із поки що незрозумілих фахівцям причин, ще до народження сформувався неправильно, так, що малюк сприймав світ фрагментарно, незрозуміло, тривожно. Причини й наслідки в цьому світі не існували, а орієнтуватися на реакції інших людей йому заважало дивне ЩОСЬ — особливість його хвороби. Це складне навколишнє розмаїття його лякало, він ховався в собі. Щоб захиститися, він будував бар’єри, які здавалися нездоланними: агресивне небажання спілкуватися, опір новизні в іграх. У своїх заняттях, у своєму житті він вимагав порядку, який би ніколи не порушувався і давав би йому відчуття захищеності. І цим заганяв себе в пастку вторинної ізоляції, як і всі аутичні діти, що, опираючись змінам у своєму житті, начебто дають зрозуміти: «мені добре в моєму світі, відчепіться, не чіпайте мене».
На щастя, його мама не піддалася цьому бажанню, хоча спокуса була велика. Але вона розуміла: так можна позбавити сина останнього шансу розвиватися, компенсувати свої проблеми. Щоб перемогти парадоксальну реакцію, коли дитина водночас і хоче, і опирається тілесному контактові, Іванова мама брала сина на руки й міцно-міцно обіймала, попри лементування та розпачливі спроби вирватися. І дитина заспокоювалася, затихала. Вона вчилася того, чого звичайних дітей учити не треба: бажання маминих пестощів, розуміння, що її усмішка означає щось приємне, а нахмурені брови загрожують забороною чи суворим зауваженням.
Стати трохи більш «звичайною» дитиною для Івана було неймовірно тяжко. Тільки його батьки і фахівці, котрі з ним працювали, знали, яким складним і тернистим був цей шлях. І самостійний похід до магазинчика у дворі будинку став їхньою першою перемогою. Великим подвигом маленької людини.
Крок крізь сльози
На перший погляд, може здатися, що з таким діагнозом слід змиритися, прийняти як вирок. Однак спеціалісти переконані: цього в жодному разі робити не можна! І приклад із Іваном — підтвердження. Аутизм потрібно долати. Незважаючи на те, що «це не лікується» й чарівної пілюлі немає і, швидше за все, ніколи не буде. Незважаючи на те, що це — тяжка праця, морально і фізично, і що в кожного малюка є своя стеля розвитку. Хтось, завдяки особливостям розвитку та компенсаторним можливостям, зможе майже повністю подолати аутизм, хтось так і не переступить через розумову відсталість чи супутні аутизмові складні захворювання. Тоді завдання корекційного педагога — максимально розвинути дитину. Адже інколи, попри жахливу картину в дитинстві й песимістичні прогнози, таку дитину вдається «дотягти» до можливості вести нормальне людське існування — працювати, навчатися, жити повноцінним життям. Ну, а що стосується прояву деяких «дивацтв» у характері такої людини — то в кого їх немає?
Тому фахівці, які працюють із такими дітьми, знають: подолавши перші страх та опір, аутята тішаться цим новим досвідом і готові йти на контакт, у світ людських стосунків. Їм, як і всім дітям, потрібні любов та турбота батьків, обійми, казки на ніч, можливість пізнавати світ і радіти йому.
Для цього психологи добродійної організації підтримки осіб з аутизмом «Сонячне коло» організували корекційний табір, де дітлахів навчали рухатися, бавитися, спілкуватися, виконувати прості дії за інструкціями дорослих. А ще в цьому таборі під Полтавою психологи працювали з батьками, навчаючи їх прийомів корекції, взаємодії з дітьми, переконуючи в тому, що вони повинні не опускати руки і, всупереч хворобі та прогнозам, дати можливість своїм малюкам рости й розвиватися, попри все. Адже багато хто з цих дітей ніколи не був у лісі, не спілкувався з ровесниками, рідко переступаючи поріг своєї квартири.
І, дивлячись на радісну усмішку дитини, яка вперше побачили річку, хотілося сказати: «Знаєш, малюк, навіть якщо діагноз «аутизм» відгороджує тебе від світу стіною з матового скла, якщо тобі не вдається висловити свою прихильність до близьких людей і ти не можеш розмовляти, як усі діти у твоєму віці, — ми зобов’язані дати тобі шанс. Шанс рости й радіти світові, який зараз здається тобі незрозумілим і страшним, але може бути добрим і радісним. Для тебе!»