Є відомий вислів, що газета живе один день. Ідеться, звісно, про окремий номер газети і про новини, які назавтра будуть іншими. Але, на жаль, і самі періодичні видання інколи існують не набагато довше: прикладів цього, особливо тепер, - можна навести безліч. Причин багато, зокрема й економічні, але не слід забувати і про те, що швидкоплинне життя не лише народжує новини, а й час від часу змінює суспільні вимоги до медійних структур, які ці новини поширюють. Особливо це стосується країн, котрі входили до складу СРСР, де ЗМІ були не так засобами інформування населення, як «колективними пропагандистами» і провідниками єдино правильної (читай - комуністичної) ідеології. Тому, напевно, і періодичних видань, що витримали іспит часом і виходять уже багато десятиліть, в Україні не так і багато. А газет, які раніше називалися «багатотиражками», тобто видань, що виходили на великих підприємствах, у навчальних і наукових закладах та в інших організаціях, - і поготів.
Серед видань, котрим пощастило вистояти в бурхливій історії й залишитися цікавими і потрібними читачам, - газета Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» «Київський політехнік». В її біографії знайдемо багато непростих сторінок, але, попри все, вона збереглася і сьогодні є одним із хранителів традицій вишу й водночас головним джерелом інформації про його життя, плани та перспективи.
Народження газети
Днем народження «Київського політехніка» можна вважати 21 квітня 1927 року. Саме того весняного дня студенти, викладачі й працівники Київського політехнічного інституту ім. Х.Раковського (за традицією тих часів, Київський політехнічний інститут носив ім’я відомого революційного діяча, який з 1921-го по 1923 рік очолював Раду народних комісарів УРСР) отримали перше число нової загальноінститутської друкованої газети, що прийшла на зміну стіннівці «КПІР». Жоден випуск тієї стіннівки не зберігся. Тому судити, наскільки чітко друковане видання дотримувалося її лінії, тепер неможливо, але, безумовно, загальний настрій попередниці в ньому зберігся. Про це свідчать рядки передовиці, в якій редакція знайомить читачів зі своєю програмою:
«…Друкована газета - це є черговий, вищий щабель громадської роботи в ВУЗі.
КПІ зростає кількісно щороку, й зв’язок поміж факультетами та поміж партійними й громадськими організаціями стає дедалі важче підтримувати. Керівництва загального не досить - треба обміну досвідом, треба викриття помилок, треба розумних, доцільних вказівок.
Це й мусить виконати «Київський політехнік». Він мусить запалити в професора, чи в студента, чи в службовця жагу до створення загально приступних обставин дружньої, академічної роботи. …Є в нас і непорозуміння й навіть помилки. Їх не виправиш простим адміністративним розчерком пера, їх не усунеш стогнанням та оханням, сидячи на вікнах коридорів інститутських. Треба працювати. Треба взяти себе самого в жмені і так працювати, щоб і другого заохотило!»
У ті часи жодна газета не могла обійтися без звичних ідеологічних штампів, але не це визначало обличчя «Київського політехніка». Перші ж його номери стали заявкою на серйозне й цікаве видання про життя інституту в контексті життя країни.
Перший і наступні номери газет були двомовними. Хоч той період увійшов в історію як «період українізації», тобто навернення народу, який населяв територію нашої країни, до його коріння, - матеріали друкувалися у такому вигляді, в якому їх подавали автори: і українською, і російською. Це, між іншим, спростовує тезу про «жахи» українізації, про які інколи люблять розводитися деякі недоброзичливці українського культурного відродження. Перекладати українською все, що друкувалося в ті часи на території України, насправді ніхто не примушував. А українська мова у виданні була дуже гарною без якихось недолугих мовних перекручень. Заслуга в цьому, звісно, не в останню чергу, першого головного, чи, як тоді його називали, - відповідального редактора. Втім, про нього варто згадати окремо.
Перший редактор
Перші номери газети підписані таким собі Іваном Мойсею. Його прізвище знайоме хіба що історикам літератури, втаємниченим у загадки псевдонімів українських літераторів. Але це - справжнє прізвище відомого і свого часу дуже популярного письменника, якого ми знаємо як Івана Ле - в недалекому майбутньому автора одного з перших у радянській літературі «виробничих» творів «Роман міжгір’я», багатьох повістей та оповідань, епічних історичних романів, найвідомішим із яких є «Богдан Хмельницький».
Іван Мойся став студентом Київської політехніки на початку 1920-х років. На той час за плечима в юнака був серйозний життєвий досвід (народився він у 1895 році в родині безземельного грабаря-заробітчанина в селі Мойсенці на Черкащині), роки тяжкої праці, війна і революція. Можливість здобути вищу освіту прийшла до нього в тому віці, коли люди інколи вже вважаються досвідченими фахівцями в обраній галузі. Щоправда, і він тоді вже ставав популярним як один із молодих письменників, котрі подають неабиякі надії.
Своїм псевдонімом письменник зобов’язаний черкаській газеті «Приднепровье», друкуватися в якій почав ще 1913 року. Одного разу її працівники не змогли розібрати підпис під рукописом і замість прізвища підверстали під кореспонденцією дві перші літери слова, наступного після імені автора. Оскільки підписував свої рукописи юний кореспондент повністю - Іван Леонтійович Мойся, то Іван Мойся став Іваном Ле.
У 1922 році Іван Мойся був зарахований на робітфак КПІ, потім вступив на будівельний факультет інституту. Але його дедалі більше вабила література. Саме Іван Мойся, чи то пак Іван Ле, став ініціатором створення «Групи молодих письменників КПІ», до складу якої увійшли любителі літератури з усіх п’яти тодішніх факультетів інституту. Членом цієї групи став і Юрій Яновський - ще один майбутній видатний український письменник. А 1927 року, з ініціативи Івана Ле, було створено Київську філію Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП).
У березні побачив світ перший номер видання цього письменницького об’єднання - «Літературної газети», редагував яку той-таки Іван Ле. Газеті судилося довге життя - вона й сьогодні залишається органом Національної спілки письменників України; сучасні читачі знають її як «Літературну Україну».
А ще за місяць вийшов друком і перший номер «Київського політехніка», головним редактором якого також був Іван Ле - Іван Мойся. Так студент-технар і водночас літератор-початківець став «батьком» не лише художньо-критичної газети, адресованої шанувальникам красного письменства, а й видання для своїх однокашників - майбутніх командирів виробництва, інженерів і вчених.
Реорганізації та зміни
У друкованому вигляді газета виходила майже півтора року, але потім через фінансові проблеми (вона була самоокупною) знову перейшла у формат загальноінститутської стіннівки. У такому вигляді вона виходила недовго і з 20 січня 1929 року була поновлена, але під іншою назвою. Тепер газета називалася так само, як і інститут, - просто «КПІ».
Втім, назва інституту невдовзі змінилася. Понад те - його повністю реорганізували. Це було пов’язано з хвилею змін, яка накрила вищі навчальні заклади. Індустріалізація вимагала дедалі більше спеціалістів, здатних не лише очолити виробничі колективи, а й стати творцями нової, не гіршої, ніж західна, техніки. У липні 1928 року питання підготовки інженерів навіть було винесене на розгляд чергового пленуму ЦК ВКП(б). Завдання, які ставилися перед ВНЗ, пленум сформулював у резолюції «Про поліпшення підготовки нових спеціалістів». Наступного року на листопадовому пленумі ЦК було прийнято ще одну резолюцію, присвячену цьому питанню, «Про кадри народного господарства». У вишах розпочалися реорганізації: відкривалися нові факультети й інститути, розширювалася номенклатура спеціальностей, за якими здійснювалася підготовка фахівців, перетасовувалися керівні й викладацькі кадри, змінювалися принципи організації студентської виробничої практики. Ці процеси не оминули й КПІ. У 1930 році, за рішенням Вищої ради народного господарства УРСР, на базі його факультетів було утворено вісім самостійних галузевих ВНЗ.
Правонаступницею газети «КПІ» стала багатотиражка одного з цих галузевих вишів - Київського машинобудівного інституту. Називалася вона «За червоні кадри».
Реорганізація вищої школи на цьому не закінчилася. У 1934 році Машинобудівний, Енергетичний та Хіміко-технологічний інститути знову об’єдналися в один ВНЗ, що отримав назву Київський індустріальний інститут (він носив її до 1944 року). Розміщувався цей навчальний заклад у тих самих корпусах і на тій самій території, яка належала й належить Київській політехніці.
Інститут став одним із найбільших і найпотужніших - як за чисельністю студентів і викладачів, так і за облаштованістю - втузів країни. Звісно, такий ВНЗ просто мусив мати власну газету, і видання багатотиражки тривало, тільки вже під назвою «Пролетарський студент». Однак із №15 (100) від 17 грудня 1936 вона знову змінилася: газета стала називатися «Радянський студент». До червня 1941 року інститутська газета виходила регулярно, і до війни вийшло ще понад 200 її номерів (за наскрізною нумерацією - понад 340).
Роки війни
Війна докорінно змінила спосіб життя всієї країни і, зрозуміло, Київського індустріального інституту. В перші ж її тижні було призвано і пішли добровільно на фронт 650 його студентів, працівників та викладачів. Близько 300 студентів останнього курсу після проходження короткострокової військової підготовки були направлені у війська командирами підрозділів, ще 300 - відряджені на прискорені курси військових політпрацівників і після їх закінчення також відправлені на фронт. А на початку липня 1941 року розпочалася евакуація інституту до Ташкента, де він мав розміститися і працювати на базі Середньоазіатського індустріального інституту. Студентів другого-п’ятого курсів, які виїхали до Ташкента, звели у 31 навчальну групу. Однак за кілька тижнів обидва ВНЗ було об’єднано в один, у якому відновили й випуск загальноінститутської газети - звісно, також спільної.
Визволення столиці України 6 листопада 1943 року дозволило розпочати роботу з відновлення діяльності інституту в Києві, і вже у другій половині січня 1944 року почала працювати приймальна комісія з набору першокурсників та поновлення студентів старших курсів. У квітні того ж року Київський індустріальний інститут відокремився від Середньоазіатського, 29 травня було прийнято постанову Раднаркому УРСР про заходи щодо підготовки його до нового навчального року, і у червні-серпні інститут повернувся до Києва. В липні 1944 року інститутові було повернуто його назву: він знову став Київським політехнічним. А 1 жовтня того ж року розпочався перший після реевакуації навчальний рік.
«Радянський студент», «За радянського інженера» і знову «Київський політехнік»
Видання інститутської газети «Радянський студент», спочатку як стіннівки, а згодом - у друкованому вигляді, було відновлено наприкінці 1945 року. Випускати друковане видання з чіткою періодичністю певний час не вдавалося, і лише з 1 січня 1949 року газета знову почала виходити регулярно, причому під новою назвою - «За радянського інженера». Під цією назвою пам’ятають її покоління студентів, які навчалися в КПІ з повоєнних часів і аж до набуття Україною незалежності. На жаль, було втрачено наскрізну нумерацію газети: її числа, які вийшли друком перед евакуацією, не збереглися, практично неможливо встановити кількість її номерів у Ташкенті (тим більше спільних з газетою Середньоазіатського індустріального інституту) і кількість випусків після повернення до Києва, тому було прийнято рішення з 1 січня 1949 року вести нову нумерацію.
Тектонічні зсуви кінця вісімдесятих років ХХ століття, які призвели до розпаду СРСР та утворення незалежних держав, позначилися і на діяльності КПІ. Про те, як змінився цей навчальний заклад, про перспективи, які відкрилися перед ним, і складнощі, які довелося пережити його колективу, можна написати цілі фоліанти. Сьогодні це вже не інститут, а Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» - провідний виш нашої держави. Але навіть те, що в назві збережено перше його ім’я, свідчить про вірність традиціям. Ця вірність - і у поверненні першої назви університетській газеті: з 1988 року вона знову називається «Київський політехнік», і знову, як і впродовж усієї своєї історії, є головним літописцем подій, що відбуваються у стінах найбільшого в Україні вищого навчального закладу.