Відзначання/вшанування 8-9 травня та суспільні настрої щодо цих двох дат є одним із яскравих маркерів більш глибинних суспільних процесів, що нині стрімко охопили Україну.
Саме стрімких, і саме таких, що відбуваються нині. Адже впродовж усього періоду новітньої історії країни ми спостерігали фактичну застиглість сприйняття цього свята/завершення трагічних подій. Ба більше, будь-який ефір, присвячений 9 травня, з участю експертів і політиків, скажімо, 2007 р. мало чим відрізнявся від аналогічних ефірів 2009-го і так далі. Можливо, лише елементами піар-акцій політичних сил та окремих політиків, які традиційно експлуатували цю тему, але не змістом.
Ситуація інерційності сприйняття 9 травня почала змінюватися тільки внаслідок драматичних і справді історичних подій, таких як анексія Криму та війна на Донбасі, і, як наслідок, цілеспрямованих державних зусиль на цьому напрямі.
Головне тут - що ситуація лише почала змінюватися, а не змінилася. І очікувати швидкої зміни не слід. Саме тому, що 9 травня, його символізм є складовою й водночас маркером глибинних ціннісно-смислових змін. Характеристику їх як "стрімкі" не слід сприймати буквально, оскільки такими вони є лише в історичній перспективі, та аж ніяк не в перспективі нас із вами як членів українського суспільства.
Велика Вітчизняна війна була й залишається однією з центральних культурних травм радянської ціннісно-смислової матриці. Подія стає культурною травмою за умови негайного і відповідного "кодування" її як такої. Не тільки для безпосередніх свідків і учасників, а й для наступних поколінь. Важливість часового чинника для перетворення події або низки подій на культурну травму підтверджує випадок Голодомору. Ці події, користуючись термінологією Джеффрі Александера, одразу "не були закодовані як зло". Адже на момент трагічних подій і багато десятиліть після них процеси символічного виробництва повністю контролювалися "експертами" радянської матриці, а суспільний дискурс суворо регламентувався, жорстко припиняючи будь-які спроби впровадження туди чужорідних смислів. У результаті, події 1932-1933 рр. на тривалий час були витіснені з дискурсу. Реконструкція культурної травми через 60 і більше років після фактичних подій виявилася дуже складним процесом.
Натомість події 1941-1945 рр. (а не всі події, починаючи з 1939-го) були одразу й цілеспрямовано закодовані як культурна травма. Відтак, хоча наступні покоління й не пережили її особисто, для них вона закодована як об'єднавча, така, що вибудовує відчуття співприналежності до єдиної історичної спільноти, відчуття гордощів від приналежності до переможців. Ця спільнота, за замовчанням, є спільнотою наднаціональною (радянською). Цей мотив нині - один із найпоширеніших у символічній агресії проти українського національного проекту. Взагалі, тема Великої Вітчизняної війни, "святенності" цієї війни, перемоги в ній червоною ниткою проходила через "радянську" ціннісно-смислову матрицю і так само проходить у нинішній російській. Підрив цього символізму є замахом на підрив усього "радянського", наднаціонального проекту.
День Перемоги, закодовані в ньому базові смисли, об'єднавча сила цього свята були сприйняті, за замовчанням, кількома поколіннями, у тому числі й переважною більшістю покоління, яке народилося вже в незалежній країні, оскільки жодних серйозних зусиль на рекодифікацію цієї культурної травми зроблено не було. Навіть більше: за всі роки Незалежності так і не було сформовано цілісної концепції історії країни, одні й ті ж самі події досі часто трактуються діаметрально протилежно. Окрім Великої Вітчизняної війни-Другої світової війни, у цьому ряду можна назвати багато подій та історичних осіб, які в різних частинах України часто оцінюються по-різному. Це і Переяславська рада 1654 р., і Полтавська битва 1709 р., і постать гетьмана Івана Мазепи, і проголошення Української Радянської Соціалістичної Республіки в Харкові 1917 р. тощо.
Ця невизначеність, зокрема, диктувалося й політичною доцільністю такої ситуації для переважної більшості партій та рухів. Однак очевидно, що в нинішніх умовах така ситуація не може зберігатися без втручання держави. Показово, що втручатися держава почала лише після того, як символічні конструкти, пов'язані з 9 травням, та відсутність чіткої державної політики щодо цього свята були використані напряму проти цієї ж держави.
Нині ж таке втручання через рекодифікацію - з "Великої Вітчизняної війни" зі своєю власною хронологією на "Другу світову війну" у більш широкому контексті - є дуже нелегким і комплексним завданням. Незалежно від того, хто цією рекодифікацією від держави займається і яка в них компетенція.
Для ілюстрації сказаного вище, використовуючи дані моніторингу Інституту соціології НАН України, порівняємо відповіді на запитання, які стосуються Другої світової війни, представників різних поколінь. Ми виділяємо дві вікові групи - ті, хто народився у вже незалежній Україні (їхній вік становить 18-21 років), і ті, хто народився та більшу частину життя провів у часи СРСР (їхній вік становить 50 років і більше). Відтак, ми порівняємо сприйняття цієї війни, її причин українцями, які соціалізувалися в умовах двох зовсім різних ціннісно-смислових матриць.
Відповіді на запитання між виділеними групами доволі помітно різняться. Так, коли представникам різних поколінь було запропоновано визначити винних у розв'язанні Другої світової війни, то серед молоді нацистську Німеччину назвали близько 49%, тоді як серед представників старшого покоління таких було близько 60%. Також відзначимо, що серед молоді значно більше тих, хто ще не визначився з цього питання, - близько третини. І це можна пояснити не тільки байдужістю їх до цього питання, а й тим, що вони зіштовхуються з різними смислами стосовно зазначених подій, часто навіть протилежними. Адже заміна ціннісно-смислових матриць - доволі тривалий процес і потребує зміни кількох поколінь для свого повного утвердження, за умови відсутності якихось істотних суспільних змін.
У наших же умовах явне зміщення державного дискурсу через відповідні законодавчі ініціативи, загальну кампанію декомунізації, наголошення не на святковості, а на траурності цієї дати, не на самій перемозі, а на ціні цієї перемоги оформилося лише в останні кілька років. Один із останніх кроків у цьому контексті - заборона георгіївських стрічок.
Усе це призвело до цілком зрозумілої загальної невизначеності українського суспільства в питанні святкування 9 травня та альтернативи йому - 8 травня. Жоден із варіантів відзначання капітуляції Німеччини і завершення основної фази Другої світової війни - тільки 9 травня, тільки 8 травня, обидві дати - не набирає і 40% голосів. Порівняно найбільше набирає варіант "відзначати обидві дати". Варіант "саме лише
8 травня" набирає всього 7-8%.
Саме 8 травня як день примирення, в тому числі між бійцями Червоної армії та бійцями ОУН-УПА, лише починає свій шлях. За даними вже згадуваного моніторингу Інституту соціології НАН України, відповіді на запитання, на чийому боці воювали ОУН-УПА, представників молоді, що соціалізувалася в нових умовах, та старшого покоління доволі явно різняться. Особливо якщо порівняти серед різних поколінь частки тих, хто вважає, що ОУН-УПА воювали на боці нацистів: серед народжених у незалежній Україні помітно більше тих, хто не може визначитися з цього питання. Якщо в СРСР відповідь на це запитання була однозначною, то в нових умовах, коли "старий" дискурс ще не витіснений остаточно, молодь зіштовхується з різними смислами, часто взаємно протилежними, і тому не завжди може визначитися зі своїм ставленням. Загалом же, кількість тих, хто за надання бійцям ОУН-УПА статусу борців за Незалежність, майже дорівнює кількості противників цього.
Очевидно, що в найближчій перспективі не слід очікувати швидких змін у сприйнятті українськими громадянами 8-9 травня. Попри самоочевидність цього свята як частини радянського міфу, насамперед для старшого покоління, рекодифікації зазначеної культурної травми перешкоджатимуть і відповідні медіа-ресурси, і помилки самої держави, і, звісно ж, стара добра політична експлуатація цієї теми, нарівні з мовним питанням та низкою інших традиційних питань-подразників, як безвідмовних допінгів для рейтингів.
У нашому тривожному і невизначеному суспільстві, коли громадяни (та й самі політики) не звикли планувати щось на більш віддалену перспективу, ніж кілька місяців, доволі незвично звучить відповідь Ден Сяопіна на запитання, що він думає про Велику Французьку революцію 1789 р. Він відповів: "Поки що рано підбивати підсумки". Але саме так ми маємо ставитися до нинішніх змін в українському суспільстві, які безпосередньо торкаються всієї символічної й ціннісної сфери в ньому. Ми живемо у період докорінних перетворень у ній, однак по-справжньому зможемо їх оцінити лише з роками, якщо не через десятиліття. Відтак, поки що 8 і 9 травня просто приречені бути разом і символізувати ті глибинні зміни, які українське суспільство переживає прямо зараз.