Коли дослідники сучасного суспільства — від Баумана до Жижека — говорять про теперішніх людей, постмодерністських індивідів, то подають свої спостереження переважно в одному ключі. Сучасна особистість, кажуть вони, має схильність бути не гарячою й не холодною — ледь теплою, скептичною й підозріливою щодо «загального блага» чи «справедливого суспільства». Людські біди, навіть найпоширеніші, приречені на індивідуальність — вони просто не підсумовуються у «спільну справу», тобто відбувається ерозія й поступова дезінтеграція ідей громадянства. Теперішні «останні люди» повністю занурені в безглузді повсякденні задоволення, вони заперечують всі вищі цінності й присвячують своє життя виживанню, наповнюючи його штучно стимульованими маленькими задоволеннями. Маси настільки глибоко занурені в споживацьку аполітичну установку, що політична освіта задля підвищення свідомості не здатна похитнути їхню ідеологічну нечутливість.
Великою мірою це справді так. Скажімо, катастрофа російського суспільства в тому, що люди спокійно сприймали війну в Чечні як чинник життя. Постмодерністська війна — це не тільки війна медійна, віртуальна, але й війна рутинізована, коли вона стає постійним тлом життя, яке й не завдає якихось особливих незручностей. У Чечні Росія поводиться за воєнними законами, а в Москві хоче жити за мирними. Але після «Норд-Осту» та подій у Беслані вже всім зрозуміло, що так не буває. Це могло бути в Англії чи Голландії багато століть тому, коли з колоніями їх розділяв океан: можна було бути впевненим, що десь на островах ти придушуєш повстання, а її величність у палаці живе спокійно. Нині світ змінився — війна там, де ти. Те саме зрозуміли в США, коли 11 вересня три роки тому відчули смак того, що навколо відбувається кожного дня.
Але тепер, як і після 11 вересня, ми спостерігаємо небувалий розмах ідей солідарності. «Це стосується всіх», «Ми з Бесланом», — майже всі говорять про те, що тільки солідарність може подолати тероризм. Звісно, ця масова енергія поки що спрямована на наслідок — міжнародний тероризм, а треба зробити ще один крок і звернути увагу на його причину: нічого дивного, що тероризм міжнародний, адже такою ж є глобальна система, що його породжує. Поки що нечувано численні мітинги цього кроку не роблять, а коли й критикують Путіна, то обирають таку тактику: мовляв, президент Росії обіцяв народу безпеку й не виконав свою обіцянку. Цей докір нібито цілком об’єктивний й правильний, але така постановка питання, така об’єктивність хибні, адже вони жодним чином не зачіпають і, отже, мовчки погоджуються з усе жорсткішими заходами безпеки та війною в Чечні. Таким чином, проблема переводиться зовсім в інше русло. Слід же виступати проти створення такої ситуації (війна в Чечні й як наслідок тероризм), яка виправдовує безпрецедентні заходи безпеки, а не дорікати, що ці заходи не надто дієві.
Як приклад для наслідування полюбляють наводити ізраїльські аеропорти, де нормою є допити з метою з’ясувати про ваше життя практично все — навіть із ким ви провели минулу ніч. Ідеологія така: звичайно, це не дуже приємно, але коли йдеться про нашу безпеку, ми не можемо бути проти, треба, мовляв, ставитися до цього з розумінням. Звісно, про те, що треба проблематизувати причину небезпеки — палестинську політику Ізраїлю, навіть не йдеться. Тут доречно згадати таку комп’ютерну гру — війна з тероризмом. Вона нічим би не відрізнялася від інших комп’ютерних ігор, якби не відбивала суті цього явища: її специфіка полягає в тому, що коли ви влучаєте не в терористів, а в звичайне мирне населення, воно в свою чергу перетворюється на терористів. Ця гра по суті нескінченна.
Що б не казали деякі дослідники, виявляється, що все ж таки існує те, що стосується всіх, це — сама світова система та її терористичні породження, а вибухи солідарності демонструють, що сучасний індивід може бути «гарячим». Хоча поки що він і не ставить під сумнів владну систему, вмінню грамотно ставити соціально-політичні запитання треба вчитися, а для цього потрібен час. Ще років із десять тому неможливо було собі уявити антиглобалістичний рух, а нині він включає пацифістів, екологічних активістів, католицьких юніоністів, прихильників сприятливої солідарної торгівлі з «третім світом», «зелених», комуністів, соціалістів, анархістів, селян, робітників, студентів, інтелектуалів, правозахисні організації, соціальні центри, альтернативні незалежні ЗМІ тощо, тобто справді є солідарним «рухом рухів». Чим далі розвивається глобальний капіталізм, тим більше розростається його інший непристойний бік — міжнародний тероризм. І тим менше можливості для все більшої кількості людей існувати у звичайному режимі біополітичного самовідтворення: їхня споживацька аполітична установка та ідеологічна нечутливість зазнають поразки. Солідарність ставатиме все більш насущною потребою, адже неможливо втекти вже навіть у повсякденність, бо спокійна буденність, як показала бесланська трагедія, може в будь-який момент перетворитися на перманентний надзвичайний стан.
Отже, проблема не в тому, як нас намагаються переконати, щоб людська солідарність разом із владною системою були відповіддю на міжнародний тероризм, а в тому, щоб інтернаціональна солідарність стала відповіддю й міжнародному тероризму, і владній системі, що його породжує. Саме тут актуальною й важливою виявляється ідея, що демонструє справжню можливість солідарності, — ідея постлюдини, тобто кіборга. Головним аспектом ідеї кіборга є політична можливість людського номадизму й трансформації: побачити себе постлюдьми означає актуалізувати наші можливості, конституювати проект створення й відтворення нами самих себе й свого світу. Кіборг — виразник людського потенціалу: це постать, здатна уникнути расового й національного поділу чи статевого шовінізму. Кіборг може служити прикладом для політики універсальної симбіотичної істини, що здатна об’єднувати людей, незважаючи на жодні рамки та відмінності, тобто це індиферентна толерантність до відмінностей без застрягання в партикулярностях. «Кіборгова політика» є справжньою солідарністю: вона означає знаходження того, що об’єднає з іншими, пошук засобів для виходу з того уявного, що стосується «мого» народу, щоб вступити в комунікацію з представниками інших народів, які мають такі ж проблеми та інтереси й таке ж майбутнє, що й я. Інакше кажучи, це політика світового громадянства.
Хіба не цьому вчить нас фільм «Я, робот» з Віллом Смітом у головній ролі? Дія картини відбувається 2035 року, коли роботи у великій кількості населяють світ, і це є абсолютною нормою. Вони функціонують за трьома законами: робот не може шкодити людині або ж власною бездіяльністю наражати її на небезпеку; робот має виконати будь-який наказ людини, якщо тільки цей наказ не суперечить закону першому; робот має захищати власне життя тією мірою, якою це не суперечить двом попереднім законам. Головний герой — поліцейський Спунер — недолюблює роботів, хоча (чи, радше, тому що) свого часу робот урятував його від смерті в автокатастрофі. Щоб повернути Спунера до повноцінного життя, його друг професор, автор робототехніки, був змушений замінити йому майже весь лівий бік на кібернетичний. Тобто фактично Спунера дратують роботи саме тому, що певною мірою він сам такий же. Коли гине цей професор, Спунер, розслідуючи справу, виходить на останнє його творіння — робота на ім’я Санні. Спочатку його вважають просто несправним роботом, але згодом з’ясовується, що його «несправність» тільки в тому, що він унікальний: він здатний відчувати, бачити сни, дратуватися тощо. Тут повторюється такий само момент, як ключовий епізод у фільмі «Бійцівський клуб», тільки не так буквально. Уважному глядачеві з сюжету стає зрозуміло, що роботизований Спунер і олюднений Санні — це одна й та сама особа, адже Спунер фактично також є творінням професора. Розуміючи, що щось негаразд у корпорації, котра виробляє роботів, Спунер спочатку підозрює роботів узагалі, потім керівника корпорації, але врешті виявляється, що ніякої змови тут немає й роботи тут ні при чому, адже три закони бездоганні: корінь проблеми — в електронній операційній системі, що координує їхнє функціонування. Оскільки олюднений робот Санні не пов’язаний із загальною системою, він може порушити три закони, тобто, як і людина, має свободу вибору. Але небезпека полягає не в цьому індивідуальному злі, а в порочному системному злі: саме система робить усіх залежних від неї роботів небезпечними для людей. Коли система каже, як і нам сьогодні — в особі Буша, Путіна чи Шарона, що для того, щоб врятувати людство, частину людей треба принести в жертву, а щоб гарантувати людям майбутнє, треба відмовити їм в деяких свободах, Санні відповідає: «Твоя логіка бездушна». Він може вибирати, порушувати закони чи ні, й тому саме він знищує систему. Коли це стається, роботи виходять із рабства, олюднюються, стають вільними — у них з’являється свобода вибору й солідарність. Три закони приводять до логічного результату — революції.
Можливо, саме в цьому мораль фільму: реакційність і ретроградство у ставленні до роботів, до чужих непродуктивні. Люди проти роботів, тобто свої проти чужих, — хибний шлях, адже ідея робота чи кіборга має визвольний потенціал і несе універсальну солідарність. Таким чином, «Я, робот» фактично означає те, що ми певною мірою вже роботи, тобто, іншими словами, суб’єкти, спроможні на істинну свободу й солідарність, але заважає нам у цьому система, яка всіма засобами намагається контролювати й впливати на наше життя з допомогою як зовнішніх (економічних, політичних, поліцейських), так і внутрішніх (комунікативних мереж або страху) чинників. Тільки олюднений робот і роботизована людина, які фактично є однією істотою, можуть зламати порочну систему — інакше кажучи, тільки відкинувши суспільну сеґреґацію та реалізувавши ідеї солідарності та світового громадянства, тобто ставши «кіборгами», можна змінити сучасний світовий порядок. Робот — це синонім онтологічного конструювання нової суб’єктивності, нового визначення людини — постлюдини, яка здатна відкинути людські дихотомії та розділення чи, швидше, не вважати їх суттєвими заради універсальної об’єднавчої істини. Можливо, реалізувати цей образ — це саме те, що нам нині потрібно, щоб змінити сучасний режим глобальних відносин з усіма його терористичними побічними ефектами.