Смішне - це певна помилка й неподобство; нікому не заподіює страждання і ні для кого не згубне.
Аристотель, «Поетика»
Наше життя - сценарний фрагмент з ідіотських серіалів, де, на думку позитивно мислячого режисера, в потрібних місцях лунає горезвісний закадровий сміх. «Ха-ха», - голосно й сито гогоче невидимий натовп: «Сміятися - тут»!
Сміх виникає, коли замислюватися неможливо. Власне, й найгіркіші ридання стрясають нас з тієї ж причини, яка іменується «емоційно-когнітивний дисонанс». Коли в конкретну голову не пролазить щось надзвичайне. Група, клас, суспільство підвищують свою самооцінку саме за рахунок того, що претендують на монопольне знання - як усе має бути. Оце справді смішно.
Є сміхова культура з такими її «гуру», як Михайло Бахтін, Володимир Пропп і Дмитро Ліхачов. Повинна обов’язково бути й культура плачу. Для сміху суспільство офіційно виділяє в році один день. Чи потрібно так вигадливо підкреслювати, що все інше в нас - це культура плачу?
Сміх-плач - це архаїчна пара. Сучасна - сміх-сором. Кажуть, ми гібрид архаїки й сучасності. Особисто я певен, що ми - в Середньовіччі, а, судячи з останніх кримінальних новин з Південного Сходу країни, так і в дуже ранньому.
Мова про соціальне узагальнення переживання, його макровимірювання. Інакше нам ішлося б про сміх добрий, злий, цинічний, життєрадісний, обрядовий, фальшивий, істеричний тощо, включаючи фізіологічний від лоскоту або сексу. Плач змикається зі сміхом на самому глибинному рівні, а за сильних потрясінь - реакції цілком взаємозамінні.
Із соромом цікавіше. Сміх частіше орієнтований на іншого. Сором - здебільшого на самого засоромленого. Але коли безстидник болісно схожий на нас, тоді ми з полегшенням соромимося саме його. Цей трансфер дає змогу уникнути болісного самоаналізу та обрушити весь свій пафос на публічних персон. Адже вони саме для цього й існують. Тому сором’язливість цурається насмішкуватості. Самоіронія робить людину терпимою до вад інших. А сором’язливість підвищує самооцінку людини за рахунок фантазування про свою цнотливу значущість. Або про значущість своєї цнотливості.
Українці завжди гучно заявляють, що соромляться своїх президентів, прем’єрів, стану суспільства, рівня розвитку країни і т.д., і т.ін. При цьому ця сором’язливість з погляду Заходу виглядає досить смішно. Бо надзвичайно важко зрозуміти, як за такої вселенської самокритичності й самовикриття можна соромитися поганого іміджу за кордоном.
Тим часом на побутовому рівні гумор замінив «стьоб». Брак природного комізму вдало компенсують «фотошоп» і простенькі саморобні кліпи в Інтернеті, покликані вказувати тугодумам-читачам і глядачам, де саме потрібно сміятися. Хоча мусимо визнати, що останнє покоління українських політиків, селебритіз і взагалі публічних людей і без того дає достатньо підстав для сміху. Що ж, будь-яка людина в нашому житті з’являється саме тоді, коли ми найбільше потребуємо уроку, який вона несе, сказав канадський психолог Робін Шарма.
З’являються такі персонажі, що сміхова культура суспільства стає адекватною тому, що Ніцше називав «інстинктом посередності».
А як точніше можна охарактеризувати те, з чого ми так охоче сміємося? Швидше за все - як потворність. Незалежно від сліпучості посмішки, брендовості одягу, «страусиності» взуття або «косатості» зачіски. Всі вони прекрасні.
Слово «потвора (и)», на відміну від безлічі інших лайливих слів, ніяк неможливо використати в позитивному контексті. Воно є остаточним, бо має на увазі очевидну для всіх патологічну моральну деформацію або атрофію.
Потвори за Середньовіччя були особливою категорією акторів. Іноді вони об’єднувалися у великі групи (дуже кортить сказати - фракції), оскільки самотня потвора, якщо не юродствувала в ролі домашнього блазня десь на хлібному місці, мала небагато шансів на заробіток. Група могла давати невеличкі вистави, захищаючи одне одного і свої капітали від «нормальних» людей. Ми бачимо періодичні вистави різних потвор на всіх рівнях, а також їхній захист себе і капіталів в органах правопорядку та прокуратурі.
Спробуймо класифікувати явище.
Найпопулярнішими за Середньовіччя були люди-вовки. До них традиційно можна віднести партію влади зі зрозумілими звичками альфа-самців.
За ними йдуть хвостаті люди. Це, безперечно, різного роду перебіжчики і застряглі з різних причин у хвості політичних процесів.
На третьому місці - бородаті жінки. Сюди сміливо можна віднести як жінкоподібних бороданів-політиків, так і басовитих жінок з надміром тестостерону. Їх упізнаваність є абсолютною на рівні тицяння пальцем услід. Максимум, у що може конвертуватися цей жест, то це в дулю.
Далі йшли карлики й велетні. До них сміливо можна віднести політиків, які ніколи не з’являлися в Раді через своє «велетенство», а також тих, чия діяльність була взагалі непомітна, а особистість - непоказна.
Крім того, «театри потвор» показували русалок, драконів, вампірів і перевертнів, велика частина з яких була або майстерною грою під гримом, або механічними ляльками. У нас для цього є цілий Інтернет.
Великі «театри потвор» возили з собою безліч штучно знівечених тварин. Голод, епідемії віспи, чуми, інших хвороб вельми сприяли появі на світ дітей-потвор, яких батьки з полегшенням позбувалися, продаючи в такі театри. Цікавий приклад Іспанії, де простолюдинки навмисне затягували собі животи під час вагітності, щоб народити карлика - дорогу іграшку для якогось багатого дворянина. А оце, звичайно, вже стосується всього українського народу - штучно знівеченого й показуваного Європі і Росії за гроші. Що стосується добровільного нівечення свого молодого покоління, то за прикладами далеко ходити не треба. Достатньо ввімкнути телевізор.
За часів Середньовіччя «театри потвор» допомагали подолати жах буття з допомогою сміху. Сучасна сміхова культура по-українськи як стратегія виживання та примирення з дійсністю ще включила в себе й сором’язливість. Її можна спритно видати за культурність і духовність, сховати за нею невігластво і видати за інтегральну частину релігійності.
Цю суперечливість цілком можна було б пояснити звичайною гіперкомпенсацією, психологічним доповненням до існуючого перекосу в характері, якби не фактор зовнішніх обставин. Сором пов’язаний з відчуттям соціальної неприйнятності того, за що соромно. Але на цьому його місія й закінчується - він не спонукає до дії, бо на психофізіологічному рівні це виражається в сором’язливості і гальмуванні. Таке собі величезне гальмо-стидовисько. Очі в підлогу, колупати піч, рукавом - ніс і насіння в кулак.
Якщо архаїчний сміх крізь сльози перетворюється на сучасне сором’язливе хихикання й улюлюкання з безпечного айпішника, то більш-менш стає зрозуміло, чому ми для світу досі - посміховисько.