Подорож із Києва на Кіліманджаро була добре підготовленою та продуманою. Деякі збої розпочалися вже в танзанійському місті Аруша, де ми провели два дні перед підйомом. З’ясувалося, готель заброньовано, але з харчуванням — неув’язочка. Місцевість незнайома, та й грошей було не дуже багато. Ця обставина трохи збентежила всіх, крім Комарова. Ми зібралися в холі готелю, і Олександр оголосив: «Харчуватимемося фруктами, на пошуки яких зараз і вирушаємо». З цього моменту проблема з харчуванням перетворилася на пригоду. Ми знайшли кілька базарів, де вдосталь продавалося фруктів та овочів, розкладених безпосередньо на землі: апельсини, авокадо, манго, папайя, батати та дрібні солодкі банани, які можна спробувати лише в Африці, бо вони не витримують транспортування. Також у торгових рядах несподівано знайшлася рідна білокачанна капуста, дуже велика морква й помідори. До речі, помідори в Африці несмачні та водянисті. Повітря над усім цим фруктово-овочевим раєм було сповнене пахощів кави, що тут і продавалася — мелена, у відрах. На цьому базарі на всю могутність відкрився ще один незаперечний талант Комарова. Скрізь, де з’являвся Саша — чи то базар чи сувенірна лавка — ціни падали вп’ятеро. Розпочиналося з авторитетної заяви англійською мовою, що такої ціни в природі бути не може. А далі, Комаров 10—15 хвилин спокійно й переконливо аргументував свою точку зору й завжди виходив переможцем. Завдяки чому наступні два дні ми благополучно об’їдалися дуже дешевими й корисними плодами. Тільки Сашкові було сумно, усі ці «манги», «папайї» й «авокади» він не дуже любить і називає «шампунієвими». Зате трохи пізніше, у дуже брудному й непривабливому районі Аруші, якась невідома сила потягла його в провулок, де знаходилася дуже симпатична піцерія — «Піццаруша». Ось там ми й відвели душу серед восьми видів піци й величезних «печерних» шматків смаженого м’яса. Чиє м’ясо — ми вирішили не запитувати. Ну, мало чого... У цю саму піцерію ми повернулися й після підкорення Кіліманджаро. Багато хто з учасників нашої експедиції побували в різних країнах, зокрема й на батьківщині піци, але нічого смачнішого, ніж танзанійська піца в Аруші, ніхто ніколи не куштував. Отож піцу, виявляється, треба їсти в екваторіальній Африці.
Ще в Кенії і Танзанії виробляють світле пиво: «Кіліманджаро», «Сафарі», «Таскер» тощо. За загальним визнанням, воно смачніше, ніж багато європейських марок. У одному з місцевих магазинів я придбала танзанійські сигарети, які чомусь називалися «Спортсмен». На пачці зображено голову коня, певне, натяк на ту саму краплину нікотину. А загалом, сигарети цілком «удобокуримі» й нагадують вітчизняний «Експрес». Вина й міцні алкогольні напої в цих країнах також є, але дуже дорогі й в основному американського й європейського виробництва, тому особливого інтересу в нас не викликали.
Але найдивовижнішим і найнезабутнішим заходом для шлунково-кишкового тракту була вечеря в столиці Кенії — Найробі. Увесь день ми постилися через малу кількість грошових знаків. Абсолютно озвіривши надвечір, попрямували до проплаченого ще з Києва ресторану. Цей заклад громадського харчування виявився величезним, шикарним і стилізованим по-африканськи. Обслуговуючий персонал у національних костюмах, звуки барабанів, антикварний посуд, маски та списи на стінах, величезні сковороди посеред залу, де на відкритому вогні смажаться фрагменти туш диких тварин. Нас посадовили за один довгий дерев’яний стіл. Сашко Комаров, переговоривши з офіціантом, виступив зі стислим, але ємним спічем: «У цьому ресторані платять один раз — лише за вхід. До кожного з нас постійно підходитимуть офіціанти із шампурами, на яких смажене м’ясо: курка, баранина, телятина, свинина, сосиски яловичі, сосиски свинячі, зебра, страус, крокодил. Усе це триватиме в замкнутому циклі, доти, поки ми їх не зупинимо й не знімемо зі столу маленький прапорець. Хлопці, ми піднялися на Кіліманджаро — не осоромимо ж батьківщину й покажемо їм, як їдять українці!»
Інтенсивно й із апетитом ми поглинали все. Але найсмачнішою стравою нам видалися реберця поросяти в меду. Що поробиш — українці. Катування дичиною продовжувалися близько двох годин, потім їжа нас перемогла. Ми навіть розстроїлися, що так швидко. Але, перебуваючи в стані загальної гастрономічної очманілості, подивилися на кішку, котра проходила повз, уже зовсім іншими очима.
Про способи спілкування,
Костю Могильника
й ситуації, де всі дорослі стають дітьми
Коли я брала перше інтерв’ю в команди «Еквітес», поставила, нині вже розумію, дурне запитання: «А як ви збираєтеся спілкуватися з племенами, мову яких ви не знаєте?» Тепер сама й відповідаю: «Запросто». Голтис, Сашко й Костя моментально вміють схилити до себе людей будь-яких національностей. Просто вони йдуть назустріч спілкуванню щиро, відкрито, із добром — і люди відповідають тим самим. Їм незмінно усміхаються на вулицях африканських міст, прагнуть поговорити та привітатися за руку в селах. Напевно, ми всі вміли так спілкуватися в дитинстві — коли мову ще не вивчили, а потім усі ці навики забули. Костя Могильник узагалі постійно з ким-небудь спілкується. Мало того, що він знає шість мов, він ще має нестримну енергію, допитливий розум і здатність по-дитячому дивуватися. Під час підйому та спуску Костя спілкувався з німцями, іспанцями, італійцями... Хіба всіх пригадаєш? Після нічного підкорення вершини та двох днів походу він, смертельно втомлений, сидів у наметі й усі його думки були спрямовані на те, що поруч табір австрійців і з ними неодмінно треба поговорити. Якби Костя міг цілодобово не спати, він би спілкувався. А якби не спілкувався, то вигадав би ще 10 нових проектів, таких, як оцей.
Перед підйомом «Вершники» ввійшли в масайське село, і їх відразу оточило місцеве населення. Розпочалися життєрадісні вітання, спільні ігри, танці та спортивні змагання. З боку здавалося, що вони були в цьому селі тиждень тому й дуже за цей час скучили. А головне, масаї також, як видно, сумували й нині нарешті щасливі. Якою мовою вони спілкувалися? Тією самою, забутою в дитинстві — мовою чистого серця й відкритої душі.
Вразив парк біля Найробі, де нам пощастило побачити жирафів, котрі гуляють на волі. Дивлячись на наші фотографії, розумієш, що всі ми в глибині душі діти. Ніяк не можна бути дорослим, коли з твоїх рук м’якими ніжними губами й теплим шорстким язиком їсть добра й довірлива жирафка.