ТИ І ТВОЯ РОЛЬ
Що те життя? Лиш гра.
Кожен хоче кимось бути. Це називається «реалізувати себе». Мріє, старається, як уміє, і краще або гірше грає когось усе життя, не здогадуючись, що це лише роль.
Ролі бувають різні, а суть їх одна. Кожна з них — маска, машкара.
Дивний театр, що зветься життям, далекий від досконалості. Завершеність, осмисленість, гармонійне ціле — таке йому й не снилося. Проби, етюди, масовки, нескінченні й безладні репетиції під наглядом безликих асистентів, і кожний зайнятий собою. Режисер начебто існує, але на очі не з’являється. Що ж до автора — про нього за лаштунками ходять непевні й суперечливі чутки, схожі на легенди. Але найбільша дивовижа в тому, що театр не має глядачів, що тут лише актори.
Приміряють костюми, освоюють реквізит, сваряться, інтригують, чваняться і заздрять — усе як годиться. Цей тішиться своєю роллю, немов дитя, той упевнений, що його обділили і він заслуговує кращого. А той нездара ладен бути ким завгодно, аби брати участь у спільній метушні, — і асистент кидає йому, не дивлячись, лахи статиста.
Дивна річ! Бути кимось, будь-ким, ким завгодно — тільки не самим собою. А що це, власне, таке — бути собою?
У житті кожного з нас бувають короткі спалахи екстатичної радості або пекучої образи. У такі моменти наче опам’ятовуєшся, раптово приходиш до тями: струшується, бодай ненадовго, все умовне, уявне, наносне. І якщо ти спроможний спостерігати й аналізувати — то з подивом виявиш, що цієї проясненої хвилини усвідомив себе дитиною, беззахисною і слабкою. Зникає, кудись пропадає і досвідченість, і вдавана дорослість. «То ось я який?» — розумієш ти сконфужено і силкуєшся це відчуття швидше забути.
Що й казати! Беззахисна дитина, в якій, до слова, все твоє майбутнє, живе в глибині твого єства знехтувана й занедбана. Найкращі сили розуму й душі йдуть у роль, витрачаються в марних репетиціях і пробах, а їй перепадають хіба що випадкові крихти. Їй би додому через дитячий вік і пізню годину; але тебе запевняють усе життя, що твій дім — ці зачовгані підмостки. Їй би вчитися, але завжди вважалося, що вчитися — це зубрити свою роль, і вивчився той, хто може виступати без суфлера. Їй би розум- нішати і дорослішати — але як тут порозумнішаєш на театральних ефектах і наївних ілюзіях сцени?
При такому потворному до неї ставленні дитина ризикує не підрости ніколи. Або через такий довгий час, що опускаються руки. Гра може тривати до нескінченності, це обертання колеса. Життя за життям, роль за роллю, і ніяких висновків зі сценічних провалів, ніякої користі від сценічних успіхів. Ти безнадійно загубився в причепливому натовпі порожніх емоцій, ілюзорних перемог і безглуздих поразок, а твій невдаха-персонаж, із яким ти так органічно ототожнювався, уражений і скривджений безликими асистентами. Вони його не шанують і не люблять, зовсім його не цінують і не рахуються з ним. Раніше або пізніше вони безцеремонно відбирають усе, чим самі ж наділили його за ходом дії, до чого і ти встиг разом із ним прив’язатися і звикнути, і щоразу ти відчуваєш справжній біль.
Тим часом вони знати тебе не знають, ніколи і нічого не давали тобі, не зайнятому в п’єсі, а тому не владні будь-чого тебе позбавити. Вони мають справу лише з ним, із твоїм сценічним образом, і ніякі вони, так би мовити, не асистенти, а лише бездушне зчеплення причин і наслідків.
Важко це зрозуміти, а відчути ще важче. Але найважче пригадати себе серед цілодобового балагану життя і спробувати відокремити від ролі, в яку вжився так сумлінно і до самозабуття.
ЖАН-ЖАК І КОЖЕН З НАС
Ці думки навідали мене, коли я перечитував «Сповідь» Руссо.
Оcь який Жан-Жак у власному зображенні: дошкульний, простодушний, мрійливий і ніжний, цінитель природності, непрактичний і незграбний у побуті та взаєминах із людьми, зате геть невимогливий, поступливий, нескінченно відданий; мабуть — і слабкий, але не злий; який помиляється, але визнає свої помилки.
А ось думка про нього його сучасників: навіжений, примхливий, самолюбний і вразливий, недовірливий, дріб’язковий і сварливий, одержимий манією переслідування і комплексом Нарциса, цілковитий іпохондрик та мізантроп. Не можна не визнати, що все це певною мірою відповідає дійсності і про це, всупереч намірам письменника, можна вичитати поміж рядками у тексті його знаменитої книги. То що ж: це і є справжня правда про нього?
«Сповідь» Руссо — рідкісний зразок безумовної щирості. А також характерний і повчальний приклад того, що щирість і правда — зовсім не одне й те ж.
Але саме тут і постає запитання: у чому ж правда, якщо її немає навіть у щирості?
У житті кожної людини поруч існують неначе дві правди, що оскаржують її образ одна в одної. Обидві вони — відносні. Перша живе в ній самій, як душа в тілі, друга — поза нею, як відбиток у дзеркалі, або, краще сказати, у багатьох дзеркалах, нерідко і каламутних, і кривих. Одна складається з того, що вона сама думає про себе і про решту, порівняно з собою, друга лежить в думках про неї цих решти, в їхніх оцінках і вироках.
Перша правда, суб’єктивна, — точний виразник основного ладу її душі. По суті, людина упродовж всього життя складає легенду про себе, в яку свято вірить і хотіла б змусити повірити решту, але складає вона її не на порожньому місці.
Друга правда, яку лише умовно можна назвати об’єктивною, — це зовнішній резонанс на її слова і поведінку. У цьому резонансі неминуче міститься багато для неї несподіваного: вона бачить і розуміє себе не такою. Це не дивно; навіть власний голос важко впізнати, слухаючи його в механічному відтворенні.
Я сказав, що перша правда — точний виразник її душевного ладу. Як це зрозуміти? Ми часто помиляємося щодо себе, і, як правило, на свою користь. Про що це свідчить: про себелюбність, про сліпоту егоїзму? Хоч як це дивно, насамперед воно свідчить про те, що ми кращі, ніж є. Що прагнення наші найчастіше добрі: ми тільки не завжди вміємо правильно в них зорієнтуватися і майже завжди не здатні правильно їх реалізувати. Негідників, які свідомо чинять зло, навіть не намагаючись назвати його інакше і виправдати бодай у власних очах, серед людей небагато. І якщо жорстокий утискувач щиро вважає себе справедливим, а не просто потурає своїм садистським нахилам, — це означає, що душа його прагне справедливості, але не має про неї уявлення. Якщо дурень не сумнівається, що він розумний, — це означає, що розум, природи якого він не може збагнути, в його уявленнях посідає високу позицію і видається йому чимось цінним. Якщо кар’єрист упевнений, що старається задля держави та суспільства, які лише віддають йому належне, — це означає, що ідеал суспільного служіння живе в ньому, не помітний ні для кого, крім нього самого.
Помилятися щодо себе — річ природна. Протиприродно, мабуть, не помилятися, оскільки така проникливість перевершує нормальні сили людини і свідчить або про її небувалу моральну просунутість, або про глибоку зіпсованість. А якщо справжня просунутість — явище рідкісне, на практиці в таких випадках зазвичай маєш справу із цинізмом, що неприємний людям і ненависний Богові, як і всяке холодне й розсудливе зло, позбавлене бодай іскри пристрасті, що почасти виправдовує його. Між цими двома крайностями самоусвідомлення — високою моральністю і глибокою зіпсованістю — є, так би мовити, щось середнє, коли людина знає свої вади і не хотіла б із ними миритися, але з тієї або іншої причини не спроможна їх подолати. Таке знання згубне і лежить на душі мертвим, важким тягарем.
Отже, загалом ми думаємо про себе краще, ніж ми є насправді, і це, при всій зовнішній парадоксальності такого твердження, свідчить на нашу користь, оскільки вже саме прагнення здаватися кращим означає, що нам близькі ідеали добра. Чого ж, інстинктивно простуючи до хорошого, ми весь час принижуємо себе й завдаємо болю іншим? Наші помилки, викривленість наших дій, які б ми хотіли бачити прямими, — це наслідок незрілості, невимогливості до себе і невміння розібратися у власних думках, що час від часу спотворюються припливами і відпливами почуття. Склад людської душі розріджений і аморфний, і ворожа густина навколишньої атмосфери все переломлює і викривляє до невпізнанності.
Загальний висновок із усього сказаного може прозвучати так: кожен із нас саме такий, яким бачить себе в глибині своїх думок і яким хотів би здаватися решті. Чи не про це йдеться в казках усіх народів, що змальовують прекрасних принців і принцес, яких усі зустрічні бачать не інакше як в образах потвор і страхіть? Наше уявлення про нас самих — це і є справжнє єство, хай навіть не реалізоване або безнадійно зіпсоване в зовнішньому прояві. І якщо десь попереду, за межею теперішнього життя, нас чекає Божий суд, а не байдужий автоматизм кармічних наслідків, — він побачить і відкриє зовсім не таємні пороки і старанно приховані від очей людських непристойності, як це ми собі наївно уявляємо. Ні, він побачить у нас цей істинний наш образ, неоформлений, ледь позначений, оскаржений і зацькований усіма, нікому не очевидний, крім власної нашої любові і жалісливості, яким зазвичай не вірять, — побачить через те, що тому він і Божий, щоб розгледіти не те, що є, а те, чого ще насправді немає.