Як це знайомо... Прокидаючись і засинаючи, бачиш поряд одну й ту ж людину, яка під час застуди чай приготує, ліки принесе, а коли ти роздратований після роботи, то не набридатиме і дасть можливість побути на самоті, відпочити. Хіба не нудно... коли поряд така собі тінь? Люди швидко звикають до хорошого, і їх єство прагне нових вражень. Колись мудра жінка сказала: «Роззуй очі, можливо, твоя мрія, твоє кохання вже поруч».
Ми робимо помилки і мріємо, аби наші діти не повторювали їх. Аби їм дісталася краща доля. Як прожити життя на повну, а не навиворіт? Нехай кожен вирішить сам. А нині час придивитися до підлітків, які ретельно готуються до літа, до випускного балу, до поїздок у літні табори — де вони почуватимуться дорослими, повноцінними господарями своєї долі.
Світлані — шістнадцять. Юна школярка зачитувалася дешевими романами і мріяла про неземне кохання. Тендітна, з довгою косою, вона приваблювала однокласників. Але у відповідь на компліменти хлопчаків лише червоніла і уявляла себе «королевою». Якось на дискотеці Світлана помітила, що високий широкоплечий юнак спостерігає за нею. Згодом він запросив на танець, провів додому і запропонував свою дружбу. Дівчина збентежилася, але пропозиція була надзвичайно приємною і спокусливою. Тепер не доведеться просити подругу, щоб взяла з собою на прогулянку. Зайде Ігор, і вони ітимуть удвох. А Наталка заздритиме. Та і серед ровесників зміцніє репутація. Ніхто не вважатиме малою, адже вона подруга Ігоря, дорослого хлопця, якого поважає вся дискотека.
Ігор познайомив Світлану зі своїми друзями, такими ж крутими, як і сам. Дарував квіти, пригощав солодощами. Робив усе, про що Світлана могла лише мріяти. Юнак навчався в інституті, і вони домовились одружитися, тільки-но Світлана закінчить школу.
Повага старших хлопців зробила Світлану впевненою у собі. Вона розквітла, як яблунька навесні.
Така незалежність інтригувала ровесників. Вони стали помічати, що поряд справжня красуня. Світлана відчувала себе цілком щасливою: у неї є коханий і «армія» шанувальників.
З часом Світлана вирішила, що Ігор не вартий її, такої красуні. Вона почала «крутити» юнаком, як хотіла. Ігор перетворився на покірного раба, який виконував найменші примхи своєї повелительки.
Така відданість стала огидною Світлані. Друзі Ігоря намагалися зупинити юнку, але марно. Одного разу на дискотеці Світлана грубо відштовхнула Ігоря: «Іди геть, я сьогодні додому йду з Олегом».
І почалося нове життя. На телефонні дзвінки Ігоря вона не відповідала, при зустрічах вела себе зухвало, кепкувала з його почуттів, а то й вдавала, що вони зовсім не знайомі.
Світлана не шкодувала: поряд багато не менш «модних» хлопців, які змінювались один за одним, як у калейдоскопі. На дискотеку йшла з Дімою, там проводила час з Вовою, а поверталася з Олегом. Було весело, і часу на роздуми не залишалося. А тут ще й екзамени на носі. Проте вчитися чомусь зовсім не хотілося. Та й дискотека не вабила. Стала відчувати Світлана дивні зміни у своєму організмі. Згодом виявилося, що дівчина вагітна. Але від кого? Як бути, коли ти ще школярка і носиш маля під серцем невідомо від кого? Після роздумів і безсонної ночі звернулася до Олега, з яким розважалася найчастіше. Він лише знизив плечима, навіть пригрозив, щоб мовчала. Мовляв, не він один бував у неї. У розпачі дівчина кинулася до матері. Та довго лаяла, дорікала, а потім плакала. Але слізьми горю не зарадиш. Думали-думали і вирішили. Поїхала Світлана до родичів у сусіднє містечко. Операція виявилася не такою вже й складною.
Після повернення Світлана вирішила, що з минулим слід покінчити безповоротно і зажити по-новому. Так-сяк склала іспити, закінчила курси перукарів. Сиділа вдома і поралася з матір’ю по господарству.
На щастя, повернувся зі служби в армії приятель брата. Світлана давно йому подобалася. Зголоднілий на дівочу вроду, Валентин одразу сказав дівчині, що вона стала ще гарнішою, а згодом і про одруження заговорив. Відгуляли весілля, нічого не відав Валик про недавнє минуле своєї нареченої. Та й про Світланку ніхто поганим словом не обмовився. Тиха, працьовита, хоч і не «влаштована». Хіба що зрідка на базарі приторговує.
Від подруг вона чула, що Ігор закінчив інститут, має престижну роботу. І дружина у нього така ж чорнява, тендітна, з косою до пояса, чимось схожа на Світлану.
Минали роки, Світлана, уже доросла жінка, не відчувала себе ні багатою, ні щасливою. Звично виконувала хатню роботу. Лише на душі порожньо, як тоді, після лікарні. Валентин — мовчазний, ніколи не образив, але жив, ніби в гості прийшов...
Груші в садочку вродили, тож назбирала Світлана відро і вийшла на трасу. Може, хто купить — все копійчина до хати. Стала поряд з двома бабусями. Недовго й стояла. Загальмувала новенька іномарка, елегантний чоловік відчинив дверцята, вибігла дівчинка років п’яти й до відра з грушами:
— Тату, ось ці купи!
Чоловік простяг 50 гривень. Якось дивно спалахнули його очі, коли глянув на продавця:
— Невже ти, Світлано?
— Так... А ви хто?
— Не впізнаєш?... Я Ігор.
Світлана опустила очі, розгублено тримаючи купюру. Не знайшлася, що відповісти:
— Вибач... У мене здачі не буде.
— То нічого, — ніби відчуваючи провину, мовив Ігор і погладив по голівці доньку, — ходімо, Світланко...
Світлана стояла, мов тоді, дуже давно, коли Ігор запропонував їй свою дружбу. Хтозна, що діялося у неї на душі...
Є у повісті І. Буніна «Деревня» епізод про те, як пан подарував німій кухарці дорогу хустину. Від скупості та дурості берегла її селянка. Носила навиворіт, чекаючи свята. А прийшло свято, залишилася від хустки сама ганчірка. Так і не заграла вона барвами на святі життя. Чи не так і Світлана «зносила» свою юність навиворіт? Дехто скаже: Доля. Можливо. Але іноді й доля в руках людини. Тільки не у тієї, що родом, як і німа кухарка, із села Дурнівка.