Культ особистості, хоча його так і не називають, з винятку стає правилом, а ослаблення партій майже повсюди лише зміцнює могутність лідерів.
Становище лідерів в умовах демократії незавидне. Однак прагнення до влади — явище найбільш поширене в суспільстві і кандидатів завжди буде вдосталь.
Серж Московичи
Існує добре відомий забобон відносно проблеми політичного лідерства і боротьби за владу. Начебто ведеться така боротьба через особисті амбіції її учасників. Разом із цим у проблемах влади, її спадковості, пов’язаної зі зміною лідерів (а відповідно і з конкуренцією чи з боротьбою за першість), є суттєвіші фактори, аніж зіткнення одного лідера чи керівника з іншим. Політичному діячеві важко усвідомлювати, що, перебуваючи на вершині владного олімпу і розпоряджаючись долями мільйонів людей, він водночас є особою, яка собі не належить. У зіткненні інтересів, мотивів, характерів лідерів здебільшого виявляється головна сутність найважливіших суспільних проблем. Політик, свідомо чи ні, уособлює найбільш впливові тенденції суспільного розвитку.
Ця аксіома відстежується на всіх етапах як радянської, так і пострадянської української політичної історії. Справді, хіба відставка П.Шелеста та призначення Кремлем В.Щербицького були простою заміною в Україні одного керівника іншим, а не явили собою початок змін у відповідних соціальних орієнтирах? Добре відомо, чим завершилася відмова від реформ і тих, хто впроваджував їх на теренах СРСР. Ф.Бурлацький мав сенс, коли зауважував: влада Л.Брежнєва тому і залишилася непорушною, що він із краху свого попередника М.Хрущова витягнув рятівну для себе, проте згубну для країни заповідь: «Не реформуй». Власний погляд відносно шляхів розвитку України коштував П.Шелесту посади «першої особи». А от В.Щербицький зумів зберегти недоторканість заповідника «розвинутого соціалізму» за часів перебудови на теренах УРСР. Йому також слід віддати «пальму Мерцалова» в започаткуванні аморальної традиції кланової навали нескінченного шерегу «захожих» чиновників на столичні «хлібні місця». В даному разі вона мала дніпропетровське коріння.
В умовах боротьби за державну незалежність України та можливої альтернативи вибору в особі В.Чорновола, чи означав прихід до влади Л.Кравчука та його прибічників лише зміну керівників? Скоріше за все, це було відображення тогочасної суспільної свідомості, з одного боку, і фіксація принципових змін сутності і функцій влади — того, що стосується суспільного устрою, з другого. Навряд чи хто піддає сумніву факт, що Л.Кравчук був усунутий з поста президента України не внаслідок «народного волевиявлення», а в результаті дій конкретних політичних фігур, невдоволених його керівництвом та політикою. Тією її складовою, що була пов’язана із реформуванням базових відносин у суспільстві, тобто до власності.
Виникає зовсім не риторичне запитання. Хто, з якою метою, спираючись на потенціал яких конкретних сил та якими шляхами, засобами звів нанівець революцію в Україні на початку 90-х рр. ХХ століття? Одна з найважливіших ролей у цих процесах належить пострадянській українській еліті. Сформована з представників вищих «ешелонів» компартійної бюрократії, в своїх діях вона базується на авторитаризмі, коли проблеми політичного і правового, управлінського аспектів суспільного життя практично не роз’єднуються. Продовжилася традиція, коли рівність громадян перед законом замінюється рівністю тих же громадян перед свавіллям політичної влади. (Процес формування та еволюції цього явища досліджено та розкрито за допомогою широкого масиву документів, зокрема професором Юрієм Шаповалом та іншими.)
Межа між демократичними і бюрократичними принципами управління виявляється розмитою. На поверхні соціального життя це виглядає як своєрідна суміш демократичних (за зовнішніми ознаками) і бюрократичних (по суті) інститутів; наприклад, вибори як форма призначення. Маючи великий досвід керування суспільними інститутами, бюрократія під демократичними гаслами «оновила свою зовнішність». На пні ліквідувавши ідею декомунізації, компартійна бюрократія взяла реванш над тими, хто наївно повірив в оновлення українського суспільства на початку
90-х рр. ХХ століття.
Людина здатна подолати зовсім неможливі труднощі, коли переконана, що це має сенс.
І вона зазнає краху, коли, окрім інших негараздів, вимушена визнати, що грає роль у «казці, яку розповів ідіот».
Карл Густав Юнг
У результаті складної «гри» різних політичних сил як в Україні, так і поза її межами, на посаду «першої особи» замість Л.Кравчука був обраний Л.Кучма. Однією з причин його успіху була готовність пообіцяти всім і все. Спочатку його політика не викликала протесту. Але драматизм стану Л.Кучми прояснився дуже швидко. Величезна амбітність і прагнення до влади не були забезпечені необхідною для цього компетентністю і хистом діяча державного рівня, що відкривало широкі можливості для тих, хто стояв за його спиною. Необхідна та пов’язана з ходом трансформаційних змін переоцінка системи цінностей в суспільстві почала гальмуватися. Зберігалися та передавалися у спадок звичаї морального безволля, покірності. Запроваджувана звичка до інертності («хоч погана, але стабільність» або ж «хоч мало, а все ж гроші») і корисливої заінтересованості у пристосуванні до реалій політичного життя закріплюється в нормах і організаціях. А головне — в позиціях сильних соціальних груп. Така ситуація зберігалася тривалий час, і поки, на жаль, зарано стверджувати про вичерпаність усіх можливих ресурсів прихильників тієї системи влади.
Відсутність харизми Л.Кучма компенсував побудовою виконавчої вертикалі на зрозумілий йому лад. Зайнявши позірну центристську позицію і поступово піднявшись над усіма учасниками політичного процесу в країні, він зайнявся «розстановкою» кадрів. Л.Кучма виявився нездатним вийти за межі звичних у цьому середовищі стереотипів свідомості і поведінки. Строго ієрархічна (особиста) залежність керівників і підлеглих, авторитарно-патріархальне свавілля в державно-правовій сфері — таким на практиці виявився «новий курс». Головне — це катастрофічне зростання невідповідності рішень, що приймаються, суспільним прагненням. Причини різноманітні. Одна з них — неймовірна мімікрія і пристосуванство підлеглих, що набували найбільш витончених форм, поруч із якими завжди крокує зрада. Наслідок — прогресуючий характер паралічу політичної свідомості керівництва країни та корупція.
Пануючий політичний режим стає підґрунтям визначення ролей між урядовцями. Його відмінною рисою є «позаслужбовий» зв’язок поміж посадовцями в залежності від міри влади. Такого роду зв’язки — заступництво, з одного боку, і вірна служба та відданість покровителю — з другого. Вони пов’язують «сеньйора» з «васалом» (на всіх його рівнях) — від найвищого до найнижчого. Застосовуючи «феодальну модель» до побудови українського суспільства, виконавча влада, передусім, використала особисту залежність як засіб політичного змагання. Наявність сеньйоральних відносин, існування окремої області як «феоду» чи «князівства», стали підвалинами їх взаємин. Характерним є те, що вони були спричинені не занепадом держави. «Феод» не набуває тут постійного характеру, як у Київський Русі кінця ХІ століття, оскільки володіння ним ненадійне й пов’язане з політичною чи адміністративною функцією, виконавці якої змінюються за бажанням суверена. Організована у такий спосіб, вітчизняна бюрократія виявила повну безпорадність (на відміну від однобічної «обдарованості» у сферах власних інтересів). За умов відсутності засобів ефективного контролю з боку суспільства виконавча влада замість висування таких ініціатив, які б відповідали виклику часу, задовольнилася пропагандою своїх «успіхів і досягнень».
Вам потрібен доброзичливий геній, сором’язливий і пристойний, такий, у якого все гладесенько-рівнесенько; коротше, в усьому поміркований і акуратний; вам не треба бунтарів, які не бажають їсти з вашої руки.
Reich in: Mann & Hoffman
Не підлягає сумніву, що остання зміна політичного керівництва в державі принципово відрізняється від попередніх. Перемога В.Ющенка як суспільного політичного лідера стала наслідком рішучих змін соціальних настроїв. Саме ця обставина дозволила подолати шалений опір владної бюрократії. Особисті лідерські якості Віктора Андрійовича, що мають харизматичні ознаки в сенсі ідей М.Вебера, були підтримані тими колами національної еліти, які пов’язують своє майбутнє (зокрема політичне) із модернізацією суспільства. Провідною тенденцією змін, які розпочалися, є закріплення в українській політичній практиці, в усьому суспільстві, загальновизнаних світовою спільнотою норм політичного та громадського життя.
Те, що Україна не просто запізнюється на цьому шляху, а за останні тринадцять років зробила навіть кроки назад, не викликає сумнівів. Запропонований країні на останніх президентських перегонах масштаб фальсифікацій вражає свідомість не лише зухвалістю та цинізмом дій виконавчої гілки влади, але й тією численною «раттю» співгромадян, які свідомо пішли на порушення закону.
Українське суспільство вперше створило політичний прецедент, коли була порушена усталена традиція визначення лідера шляхом передачі влади... самій собі. Намагання продовжити монополію на народне волевиявлення за умов використання можливостей державної машини та прикриття цього добре відпрацьованого ще за радянських часів дійства флером легітимних процедур, у свою чергу, зустріло зовсім неочікуваний владою опір громадян. Муляж лідерства, запропонований українській громаді, вимагав постійного попередження спроб оцінки його ефективності. Та форма виборчого абсолютизму, що була запропонована суспільству, потребувала більш або менш публічного визнання способу його формування. Тож виконавча влада змушена була нарощувати ідеологічне і репресивне прикриття своєї природної неефективності невгамовною пропагандою тих самих «досягнутих успіхів». Пропонувалися фантастичні проекти, давалися нездійсненні обіцянки. Разом із цим, існував щільний контроль за провладними ЗМІ (а це майже 95% сегменту ринку), з допомогою імперських ідеологічних штампів часів «війни з імперіалізмом» підтримувалася маргінальність значної частини населення України.
Турбота навколо статусу першої особи у сучасній системі влади, по суті, пов’язана з проблемою персоніфікації влади, злиття її з індивідуальними якостями, накладання їх на зміст діяльності лідера та його оточення. Попередня влада поставила себе над суспільством і вела з ним нескінченну боротьбу, нав’язуючи правила гри, свої уявлення про суспільний розвиток та його «моделі». Сучасний момент зміни політичного керівника політичним лідером створює об’єктивну ситуацію для реалізації демократичних потенцій суспільства. Поява справжнього політичного лідера європейського формату демонструє суспільству можливості включення тих духовних та інших складових сил українського народу, які не були затребувані і тим більше задіяні раніше. Перетворити цю можливість у постійно діючий фактор суспільно-політичного розвитку, на нашу думку, є серйозною перевіркою для нового Президента України.
Ошукані виборці визволили потужну енергію. Її заряд акумулюється в політичному часі. В залежності від позитивного або негативного змісту він здатен посилити й навіть відродити державотворчу потенцію суспільства чи вплинути на неї згубно.
Колись влада існуючі недоліки в суспільстві пояснювала «родимими плямами капіталізму». Тепер уже доводиться говорити про наявність пережитків «соціалізму» і пострадянської епохи в Україні. Що на нас усіх очікує дорогою їх подолання? Коли вже ми здобудемо гарантоване власною працею майбутнє? Постановка та пошук відповіді на це питання сьогодні має велику ціну.