Доволі. Кінчено. Він сьогодні ж вечірнім поїздом виїде назад до Мюнхена.
Ліон Фейхтвангер. «Успіх»
Деренчить телефон на столику готельного номера, приємний жіночий голос у слухавці промовляє: «Гутен морген!». Зрозуміло. Пора вмиватися, снідати й рушати до Мюнхена — столиці Баварії. Мало не сказав — Королівства Баварії. Були, правда, колись і король, і королівство. Реально — до 1871 года, формально — до 1918-го.
Поглядаю на величні скелясті Альпи, чиї припорошені снігом вершини ховаються в сірому ранковому піднебессі. Вражає! Автобус швидко вибирається на автобан, мерехтять кошлаті ялини, з’являються і зникають садиби з акуратними стосами дров на подвір’ї, десь там, високо, видно силуети замків. Шкода, але Альпи помалу відстають від нас і опиняються за спиною, снігу стає менше. Зупинка. Велике, майже до виднокраю, озеро Хемзее з островом посередині, сотні звиклих до щедрості туристів диких качок та чайок відразу кидаються до берега і, звісно, не помиляються. Знову автобан. Поряд мчать вантажівки зі словацькими, австрійськими, угорськими, турецькими номерами. На одній бачу знак «ua». Що ж — глобальна економіка не знає кордонів. Стоп. Наш рух припиняється, як на сміх, саме перед знаком, що рекомендує швидкість 120 км. Прямий рух на Мюнхен закрито (мабуть, якийсь інцидент на дорозі), моментально вишиковується кількакілометровий автомобільний ланцюжок. До автобусів поліція ліберальніша, а тому вказує напрямок об’їзду. Що ж, з’явився шанс поглянути на, так би мовити, провінційну сільську Баварію. Віками про мешканців цієї землі побутувало уявлення як про людей із селянським консерватизмом, котрі бажають єдиного — щоб їх залишили в спокої. А хіба українські селяни колись прагнули чогось іншого? Ні, не знайти спокою на цьому світі. Утім, кожне баварське село чи містечко переконує своїми садибами: життя закінчується не завтра — працюй добре і отримаєш належне.
Як свідчить історія, Мюнхен до столичних міст потрапив майже випадково. Німецький «чумацький шлях» проходив саме в цих місцях — баварському герцогу Гайнріху Леву потрібні були склади для солі. Він вибрав майданчик на річці Ізар (притоці Дунаю) при дорозі до великого монастиря. Так із 1158 року почав відраховувати свій вік Мюнхен. Написана латиною назва на старих гравюрах цілком зрозуміла і для українця. Monachium — тобто Монахи.
Очікування зустрічі з містом, яке відоме набором стереотипно тиражованих штампів, мимоволі викликає прокручування цього діафільму в уяві: мюнхенський пивний путч, мюнхенська змова, Мюнхенська олімпіада, мюнхенська «Баварія», телевізійний інспектор Деррік.
Перше, що впало в око в Мюнхені, — оголошення на вітрині цирульні «Herren — 8 євро, Kinder — 6 євро, Damen — 13 євро». І це відразу переконало: місто живе буденним життям... Подальші враження були щільними і яскравими. Ось на вежі замість годинника барометр із позолоченою стрілкою, що вказує 720 мм ртутного стовпчика, малувато, але зрозуміло: поряд Альпи. Ось монахи на рекламі пива, ось майже такі самі персонажі на фресці, що прикрашає древній в’їзд у місто. Ось гамірна відкрита штучна ковзанка — добра європейська традиція, такі я бачив узимку і в Будапешті, і в Парижі (і що особливо приємно — у Львові).
А чому то тут, то там на вулицях трапляються авангардово розфарбовані скульптури левів — невже дні культури столиці Галичини? На жаль, ні, просто на гербі Баварії цілком логічно (згадайте ім’я герцога — Heinrich der Lowe) присутній цей представник родини котячих.
Символом самого Мюнхена, звісно, є монах, котрий уже багато століть благословляє громадян міста та його гостей. Щоправда, з 1936 по 1945 р.
з геральдичного щита його майже витіснив нацистський орел зі свастикою. Так, звичайно, як і більшість туристів, я теж пішов у «той самий» Hofbrauhaus, де вправлявся у своєму «мистецтві» впливу на маси майбутній фюрер. Ні пиво, ні столи, ні стіни цього древнього комбінату громадського харчування та народного спілкування, звісно, ні в чому не винні. Зло в людях, котрі дослухалися до язикатого Адольфа чи до майже без’язикого Йосипа. Краще б вони уважно прочитали Гайнріха Гайне, доля котрого була тісно пов’язана з Мюнхеном. Поет із жахом писав, що «перемога соціалізму загрожує загибеллю всій нашій цивілізації», «похмурі іконоборці розіб’ють своїми грубими руками всі мармурові статуї краси», «в аркуші «Книги пісень» загортатимуть каву для бабусь». Німці ухилилися від більшовицького жахливого соціалізму, в якому кава зникла зовсім, але на дванадцять років потрапили в лабета націонал-соціалізму, що забезпечував ерзац-каву, але так само сіяв знищення.
З Мюнхеном зв’язаний іще один моторошний епізод історії тоталітаризму. 15 жовтня 1959 року на сходах будинку на Крайтмайрштрасе, 7, радянський агент Богдан Сташинський вистрелив з механізму, спорядженого ампулами з синильною кислотою, в обличчя Степана Бандери...
Я радий, що побував у Німеччині зовсім в інший час, та ще й пречудовий, різдвяний. Територія перед мюнхенською ратушею — справжній концентрат свята, струнка вежа прекрасно поєднується із силуетом ялинки, з яток пропонують усе, що може зігріти і душу, і тіло. Ще Марк Твен, описуючи свої подорожі Європою, щиро заздрив умінню мешканців Старого світу віддаватися відпочинку. Що правда, то правда. Навіть ідеолог рабської праці «вільних» людей В.Ульянов став під час своїх еміграційних «ревпоневірянь» гурманом і «фаном» темного баварського пива (див. спогади Н.Крупської).
Мюнхенці вміло поєднують земне і небесне. Зовсім поряд із символом міста — Муттеркірхе (собор Мюнхенської Божої матері) прилаштовано його міні-копію, напис на якій цілком мирський — Gluhwenstand. Зрозуміло, що там пропонують гаряче ароматне вино. До речі, із величною Mutterkirche, не схожою на жодну з європейських культових споруд, пов’язана легенда про те, що буцімто грошей на будівництво не вистачало і частку кредитування взяв на себе сам чорт. Його персональний слід на кам’яній долівці під святим склепінням може побачити кожен бажаючий. І навіть приміряти, хоча не всяк наважується. Я був серед хоробрих. Висновки — бісова личина спирається не на ратиці з копитцями, а на цілком людські стопи, розмір взуття у неї більший, ніж у мене.
Гайнріх Гайне говорив, що кожне німецьке місто — це особистість. Можна додати, що Мюнхен — це видатна особистість.
У гімні столиці Баварії співається про те, що допоки зелений Ізар тече через місто, не зникнуть там веселощі і затишок. Жаль тільки, що зустріч із Мюнхеном була дуже короткою. Але я обов’язково повернуся!
P.S. При виїзді за межі міста на бетонній опорі транспортної розв’язки я побачив витвір місцевого аматора несанкціонованих «графіті» — автор зобразив ланцюжок із баварських ковбасок. Що ж, важко не погодитися, що ці кулінарні шедеври варті увічнення в монументальному мистецтві...