ПОГРАНИЧЧЯ-ЦЕНТР

Місто над Інгулом готується до 250-річного ювілею, який відзначатиметься в цьому році. Нині Кіровоградщина та ще кілька областей створюють центральну частину України. Географічний центр країни знаходиться саме на її території. В підтвердження цього не так давно встановлено відповідний пам’ятний знак. А два з половиною сторіччя тому ці землі були пограниччям, точкою зіткнення інтересів Вільного війська запорізького, Польщі, Росії і Туреччини. Тут розігрувалися події, висловлюючись сучасною термінологією, глобального масштабу, які відчутно позначилися на світовій історії. Наближення ювілею пробудило інтерес кіровоградців до історичних подій, загострило давню дискусію: а чи не настав час разом із відзначенням річниці визначитись, яке ім’я носити місту? В місцевому краєзнавчому музеї оновилась експозиція, а полеміка про перейменування міста досягла тієї межі, коли вже слід приймати певні рішення.

На перехресті історичних шляхів

Землі Вільного війська запорізького в міжріччі Інгула і Синюхи перебували під особливо пильною увагою двох імперій — Російської, яка проривалася до берегів теплих морів, і Османської, котра всіма засобами, як військовою силою, так і дипломатичним тиском, прагнула убезпечити завойовані нею володіння. Це протиборство, доповнене традиційними на цих територіях впливами запорізької вольниці, татарського ханства і Польської держави, й зумовило формування вельми специфічної стратегії заволодіння цим краєм, нетрадиційним складом його населення. Щоб утвердитися на цих землях, перетворити їх на плацдарм для останнього ривка до берегів Чорного моря, Росія, за домовленістю з Австрією, переселяє солдатів та офіцерів двох полків із сім’ями, скарбом, наданням землі, коштів для облаштування. Так, на території між Дніпром та річкою Кагарлик (довжиною 200 і шириною 300 верст) створюється серія військових поселень — «Нова Сербія». Військових поселенців, серед яких були волохи, серби, хорвати, очолив відставний полковник австрійської армії Іван Хорват.

В проекті такого переселення передбачалося будівництво фортеці на березі Інгулу. Перший указ про її спорудження тодішня цариця Єлизавета Петрівна видала ще в 1752 році. Але певні труднощі, зокрема і дипломатичні, відсунули закладення фортеці до 1754 року, з якого на думку істориків, і розпочинається історія нинішнього обласного центру. Будували фортецю три роки — і вдень, і вночі. Для робіт згонилися робітники з глибинки імперії. Але й новопризначений український гетьман Кирило Розумовський не стояв осторонь. Є відомості, що він направив на роботи понад 600 осіб. Деревину для будівництва заготовляли на місці, в Чорному лісі. Турки, посилаючись на Бєлградський мирний договір, вгледіли в цьому задумі і його здійсненні загрозу своїм позиціям в Причорномор’ї, насторожено поставилися до таких дій і запорожці. Але в дипломатичних переговорах росіяни виявили не меншу винахідливість, ніж на полях битв. Вони переконували запорожців, що військове вістря фортеці націлене на турків і татар, а тим доводили, що фортеця імені святої Єлизавети призначена виключно для боротьби з гайдамацькими повстаннями. В ході дипломатичного конфлікту дійшло навіть до того, що турецький представник відвідав ці місця і, доброзичливо прийнятий, послав до Туреччини заспокійливу депешу. Що ж стосується запорожців, на землях яких будувалася фортеця, то їм цариця, на відміну від свого батька, який «переконував» в основному «батогом», піднесла цілу в’язанку «пряників». Перед тим, як створити «Нову Сербію», спорудити фортецю, яка зіграє чималу роль не лише в просуванні імперії на південь, але й підготує грунт для остаточної ліквідації запорізького козацтва, імператриця Єлизавета видала чимало актів, які дали привід стверджувати (зокрема і багатьом сучасним історикам), що вона під впливом свого фаворита Олексія Розумовського «до малоросійського народу ставилася особливо милостиво». Указами імператриці дійсно були скасовані недоїмки місцевого населення у військову казну, впроваджено ряд послаблень щодо використання українських селян і козаків на примусових роботах, надано ширші можливості для переселень. А в Запорізькій Січі після тривалої перерви в цей час стали видавати «грошове і хлібне жалування».

Прагнучи зняти напруження на кордонах імперії, послабити опір не звиклих до кріпацтва жителів вільних земель, Єлизавета навіть видає указ «О неукреплении в холопство малоросиян», в якому наказує «чтобы малоросиян никто, кто бы какого звания и достоинства ни был, в услужение себе никакими образы в вечное холопство не укреплял, а содержал бы их в услужение по добровольному их желанию, без всякаго принуждения…». В 1747 році було поновлено гетьманство в Україні, але тільки через три роки після цього указу гетьманом було обрано брата фаворита імператриці Єлизавети — Кирила Розумовського.

Всі ці послаблення мали тимчасовий, формальний характер і не призвели до порозуміння козацько-селянської вольниці з імперськими прагненнями. Тим більше, що практика переселення іноземців на вільні землі продовжувалась, і в 1753 році на сході було започатковано в доповнення до вже існуючих військових поселень «Слов’яно-Сербію» з центром в Бахмуті. В пісні, складеній в ті часи, міститься народна оцінка тодішніх подій: «як в Москві-городі та під Єлисаветом стали спосіб собирати, як би в війська запорізького всі вольності одібрати». Що ж до фортеці імені святої Єлизавети, яка була зведена над Інгулом, то вона широко використовувалася і в наступних війнах з Туреччиною, і для обмеження впливу запорізького козацтва. Підтвердженням останнього можуть слугувати такі факти. В указі Російської державної колегії іноземних справ від 22 травня 1758 року міститься реакція на скаргу польської сторони, йдеться про великі збитки від повстань і необхідність «приложения особенного старания к искоренению гайдамак». Згідно з наведеними даними, збитки від таких повстань в Брацлавському воєводстві Польщі з 1750 до 1757 року становили 4 млн. 212 тис. злотих. У цьому документі, прийнятому з подачі польської сторони, йде детальне перелічення пограбованих маєтків, костьолів, населених пунктів. У протистоянні між українським селянством і польською шляхтою російський гарнізон, який знаходився в фортеці святої Єлизавети і на її околицях не був нейтральним, і займав цілком певну позицію. Про що свідчить наказ оберкоменданта фортеці від 23 жовтня 1759 року про запровадження вартових стаціонарних постів у кількох слободах з явною метою ізолювати повсталих селян від Запорізької Січі. В указі йшлося про те, «щоб тих, хто йде з Польщі повз фортецю з різними припасами, у Січ не пропускали».

Але поки існувала вільна Січ, ніякі іноземні військові поселення вкупі з фортецями не могли завадити поширенню взаємовпливу між козацькою вольницею і селянами-степовиками. Документально засвідчено, що з 1767 по 1774 роки з Єлисаветградської провінції на запорізькі землі втекло 1227 чоловік. Серед них були й не так давно переселені молдавани, серби, хорвати.

Демонструючи документи нової експозиції Кіровоградського краєзнавчого музею, старший науковий співробітник Костянтин Шляховий навів кореспондентові «ДТ» факти пізнішої історії Єлисаветграда, який згодом перетворився на головний військовий центр на півдні Російської імперії. Тут неодноразово бували такі знамениті воєначальники і державні діячі Російської імперії, як Потьомкін, Кутузов, Румянцев. Ці місця пов’язані також з іменами запеклих ворогів імперії. Є дані, що тут в казематах певний час (до чергової втечі) перебував народний месник Устим Кармелюк, а раніше на військовій службі в Єлисаветградському гарнізоні в чині хорунжого був найбільший бунтівник Росії Омелян Пугачов.

Оскільки в Єлісаветграді на початку і в середині XIX сторіччя мало не щороку відбувалися військові маневри, що проходили в присутності царів, їх сімей і всього почту, то забудова такого поважного міста велася за європейськими зразками, сюди часто приїжджали відомі театральні трупи, зокрема, з Харкова і Полтави, європейські знаменитості. Зокрема, знаний угорський композитор і музикант Ференц Ліст виступав у місті з одним із своїх останніх концертів. Така культурна «закваска» не могла не посприяти тому, що саме Єлисаветград став колискою українського театру. З урахуванням цих та інших фактів в міста над Інгулом є великий потенціал для розвитку туризму, який використовується далеко не повною мірою.

Безумовно, найціннішим туристичним експонатом є фортеця імені святої Єлизавети, тим більше, що земляні споруди її чудово збереглися. Тож нині можна майже в центрі міста ознайомитися з цим зразком фортифікаційного мистецтва XVIII сторіччя. 7—12-метрові земляні вали та широкі рови 30-метрової глибини з чітко окресленими бастіонами і равелінами утворюють шестикутну зірку. Фортеця займала шість гектарів, поєднаних з навколишнім світом мостами і переходами, тут містилися склади для зброї і все необхідне для утримання тисячного гарнізону. Кілька 18-футових гармат з набору тих, які колись загрожували нападнику з фортечних валів, тепер виконують роль історичних експонатів, їх встановлено з зовнішньої сторони фортеці. В поєднанні з цілим комплексом споруд військового штабу, шпиталю вони здатні зацікавити туристів з будь-якої країни, особливо з Росії.

Що в імені твоїм?

Обласний центр над Інгулом, навіть на тлі інших міст не вельми спритної на історичних переломах консервативної глибинки, виділяється як лінгвістична пам’ятка радянської доби. Вулиці історичного центру міста, більшість будинків якого зведена в XVIII і XIX сторіччях, носять імена Карла Маркса, Леніна, Дзержинського, Луначарського… Центральна площа, як і все місто, увічнює ім’я Кірова. «Пощастило» місту і в тому плані, що коли інші перейменовувалися за часи тоталітаризму по одному разу, то колишній Єлисаветград змінював свою назву кілька разів. З 1924 до 1934 був Зінов’євськом, ще через чотири роки став Кірово, а з 1939 року — Кіровоградом.

В місті давно тривають суперечки: чи варто міняти назву міста і коли так, то як йому іменуватись надалі? Але коли донедавна в цих дискусіях брало участь обмежене число людей і вони, спалахнувши, швидко згасали, то в переддень ювілею в розмову включився широкий загал. Мешканці розділилися на три нерівні групи. Більшість ветеранських організацій, підтримуваних комуністами, твердо стоять на тому, щоб «ніхто не смів робити замах на святі імена», щоб все залишалось як є. Представники національно-демократичних сил вважають, що місто має носити таку назву, в якій відображалася б козацька доба, багата українська історія. При цьому вони мало що зробили, аби відшукати відповідні історичні паралелі, запропонувати таку назву, яку б підтримала більшість населення. І нарешті третя група кіровоградців наполягає на поверненні місту історичного найменування — Єлисаветград. В переддень ювілею міста і пробудження інтересу до його історії їхні голоси звучать все переконливіше. І схоже, що саме ця пропозиція здобуде найбільше прихильників. Тож може дійти до розгляду питання на сесії міськради.