Вона втілила в своїх картинах поезію, філософію й відчуття краси народу, до якого належала. Хто скаже, чому саме її було обрано носієм цього дивовижного таланту, в якому земна краса навколишнього світу ставала по-небесному піднесеною, а тлінне перетворювалося на вічне?
У дні, коли Україна відзначає сторіччя від дня народження народної художниці Катерини Білокур, з новою силою хвилює загадка її непересічної особистості й творчої долі. Народившись у селі і не одержавши навіть початкової освіти, вона все своє життя провела в колі одвічних буденних турбот — як потім напише сама, «пряла, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила». Яка ж вразливість душі, який нестримний потяг до гармонії, яка дивовижна духовна сила були в цій простій українській жінці, що змушували її, забувши про перевтому, про осуд оточення («Як можна марнувати час за отим малюванням?»), про кожному серцю бажане кохання, брати у руки вуглинку, а чи, вже згодом тонесенький пензлик і лишати на полотні, папері чи навіть фанері свої прекрасні напівсни, де справжність втрачала риси конкретної реальності й ставала хвилююче недосяжною.
Можливо, нам пощастило, що талант її формувався без сторонніх впливів, стихійно, десь у глибинах народної підсвідомості й надсвідомості. Лише в зрілому віці вона довідається про деякі обов’язкові закони художньої творчості. Тим біль-ше вражає її безпомилкова мистецька інтуїція, яка допомагала в кожній роботі так добирати барви, що її можна назвати справжньою майстринею колориту.
Через невирішенний конфлікт між нестримним творчим потягом та обов’язком жити в буденному художниці часом хотілося накласти на себе руки. Про невмолимість свого натхнення вона розповість так: «Куди я не йду, що не роблю, а те, що я надумала малювати, слідом за мною. Та й спати я ляжу, а воно мені вчувається, а воно мені ввижається, та нібито щось до мене промовляє, щоб я його не кидала, щоб я його не цуралась, щоб я його малювала, та чи на папір, чи на полотно виливала».
Важко сьогодні сказати, як би склалася доля майстрині, якби свого часу вона не надіслала однієї зі своїх картин до видатної співачки Оксани Петрусенко — з вдячності за прекрасний спів. Артистка попросила працівників Полтавського будинку народної творчості допомогти художниці. Саме з виставки творів Катерини Білокур у Полтаві почалися для неї щасливі зміни в житті. Її картини демонструються в Києві, Москві. У Парижі серед захоплених шанувальників її творчості — Пабло Пікассо, який майстриню з українського села Богданівки назвав геніальною.
У доробку Катерини Білокур є й пейзажі, й натюрморти з щедрими плодами рідної землі, й портрети близьких людей, та найбільшу частину її доробку становлять намальовані нею з надзвичайним захопленням і любов’ю квіти: «Квіти за тином», «Квіти в тумані», «Квіти увечері», «Польові квіти», «Квіти на блакитному тлі»...
— У мене таке враження, що ці квіти існують не в реальності, а в Космосі, — сказала балетмейстер Алла Рубіна, яка на вечорі в Будинку художника представила фрагмент балету «Катерина Білокур» на музику Лесі Дичко, виконаний учнями Київського хореографічного училища.
Нині чимало творів богданівської чарівниці залишили свої звичні місця в музеях: вони експонуються й на ювілейній виставці в київському Будинку художника, й були представлені в Національному будинку органної та камерної музики, де відбувся концерт, присвячений 100-річчю Катерини Білокур. Завдяки спонсорській підтримці вийшла друком книга «Катерина Білокур очима сучасників», яка разом із виданою в 1995 році книгою «Катерина Білокур. Я буду художником» створює своєрідний диптих, що є наслідком тридцятилітньої праці письменника й мистецтво-знавця Миколи Кагарлицького.
І згадується сьогодні, як захоплений малярською поезією Катерини Білокур — з її «магічною силою й майже фантастичною красою», письменник Олесь Гончар свого часу передбачав, що слава художниці з кожним роком буде рости.