Наприкінці грудня минулого року виповнилося 110 років із дня народження українського поета Євгена Плужника. Він передбачив власну долю одним-єдиним рядком: «Почнеш у Києві — скінчиш на Соловках!».
Друзі часто порівнювали Євгена Плужника з австрійським поетом Райнером Марією Рільке, — його вірші так само були модними, ними захоплювалися і читачі, і колеґи-поети, а один із них назвав Плужника «дорослою, ліричною дитиною». За свідченнями очевидців, у зовнішності поета було щось магнетичне, — недарма ж він зумів на одній студентській вечірці причарувати першу красуню Київського музично-драматичного інституту, не сказавши за весь вечір жодного слова.
Власне, Плужник міг і не стати поетом, міг і далі викладати у початковій школі та вести театральний гурток у селі Великій Багачці на Полтавщині, і там він, швидше за все, загинув би під час Голодомору. Проте двадцяти трьох років Плужник поїхав до Києва, щоб навчатися тут спочатку у Ветеринарно-зоотехнічному, а згодом — у Музично-драматичному інститутах.
В одному зі своїх віршів Плужник писав: «Я живу на поверсі шостому». Поет і його дружина Галина справді мешкали у маленькій кімнаті в комунальній квартирі на останньому, шостому поверсі будинку в самому центрі Києва — на північному схилі Хрещатої долини, на вулиці Прорізній. Поруч — будинок, у якому під час Української революції розміщувався Молодий театр Леся Курбаса, пізніше — Будинок письменників. А Галина працювала кварталом нижче — у Будинку вчених на розі Прорізної та Пушкінської. Там у середині 20-х років проводилися благодійні музичні вечори, і зібрані на них кошти передавалися родинам київських масонів, ув’язнених ГПУ.
Плужник полюбляв дивитися у велике вікно своєї кімнатки (нині воно на третину закладене цеглою): згори було добре видно модернові будинки Хрещатика, які у вересні 41-го буквально злетять у повітря від радянської вибухівки; Радянську площу (нині Майдан Незалежності), над нею — колишній Інститут шляхетних дівчат, у якому тоді перебувала комендатура НКВД із внутрішньою в’язницею; протилежний схил Хрещатої долини; удалині — золоті бані Києво-Печерської лаври, а за ними — Дніпро.
Як багато хто з українських поетів минулого та позаминулого століть, Плужник спочатку писав вірші російською мовою — це було ще під час його навчання у гімназіях Воронежа, Богучара, Ростова-на-Дону та Боброва. У Києві він перейшов на українську. Вперше 24-річний поет опублікував свої поезії у київському журналі «Глобус» під псевдонімом «Кантемирянин» — напевно, на згадку про слобідку Кантемирівку на Воронежчині, де він народився у родині малого торговця. А першу збірку поезій Плужника «Дні» було видано завдяки Галині: вона зібрала аркуші з віршами, що їх поет зберігав під матрацом та в печі, і віднесла до видавництва.
Маючи з дитинства хворі легені, Плужник кожної осені їздив лікуватися на Південний берег Криму, зокрема в санаторій «Карасан» в Алушті. Мабуть, саме тому в багатьох його віршах чути «гуркіт правічного моря»:
Ніч… А човен —
як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
…Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами,
й під нами горять світи…
І внизу, і вгорі глибини…
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!
Літературна творчість Плужника тривала неповних 11 років. Упродовж їх він видав збірки поезій «Дні» та «Рання осінь» (третя збірка, «Рівновага», вийшла вже по смерті поета в Авсбурзі 1948 року), роман «Недуга», 4 п’єси, 2 кіносценарії та переклади творів Миколи Гоголя, Антона Чехова, Максима Горького, Льва Толстого і Михайла Шолохова. Разом зі своїм приятелем Валер’яном Підмогильним Плужник написав кіносценарій «Саламбо» та уклав словник «Фразеологія ділової мови».
П’єси Плужника можна порівняти із п’єсами Миколи Куліша, а його роман — із романами В.Домонтовича, насамперед із «Доктором Серафікусом», у якому згадуються сам Плужник і кав’ярня «На хвилинку» на Прорізній. Натомість його вірші близькі до поезій неокласиків, особливо Миколи Зерова: вони обидва переймалися, за висловом Плужника, «мудрістю мудрих». Поет Володимир Державін відзначив «безперечну несполучність лірики Плужникової з яким завгодно тоталітаризмом», а митець і поет Святослав Гординський зауважив, що Плужник тікав від радянської дійсності у філософію. Офіційна ж критика звинувачувала поета в українському націоналізмі, індивідуалізмі, занепадництві та відірваності від життя.
Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
…Хіба ж не всі ми —
єдності луна
В скороминущій
і пустій відміні?
Лінивий рух — і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик —
кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка,
важка і повна квітка —
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал… Німують береги…
І знову плеск… І затихає знову…
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод,
усім вітрам відкрита, —
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.
Зі своєї останньої кримської подорожі Плужник повернувся до Києва 18 листопада 1934 року. Через два тижні в Ленінграді був убитий Кіров, і «органи» розпочали боротьбу з тероризмом. Того ж дня Плужник отримав повідомлення про те, що квартира у новому Будинку письменників «Роліт», куди вони з Галиною мали переселитися через десять днів, передається іншому письменникові. А наступного дня у секретно-політичному відділі управління держбезпеки НКВД УСРР було підготовлено постанову, за якою Плужник обвинувачувався у належності до націоналістичної контрреволюційної терористичної боротьбистської організації і як «соціально небезпечний» підлягав арешту.
Опівночі 4 грудня «наркомвнудельці», як називали їх партійні газети, провели ретельний обшук у помешканні Плужників на Прорізній. Після цього вони, згадувала Галина, «дуже чемно перепросивши за заподіяні турботи, вийшли, забравши з собою Євгена».
Поет був привезений до спецкорпусу обласного управління НКВД у колишньому особняку графині Уварової на вулиці Катерининській (нині — Липська). Цей ампірний особняк у 1919 році зайняло ЧК, і відтоді кияни називали Катерининську найдовшою вулицею у світі: мовляв, нею можна було піти — і ніколи не повернутися назад. Слідство тривало чотири місяці, і одним із тих, хто впродовж цього часу передавав ув’язненому Плужникові продукти, був Максим Рильський. 28 березня 1935 року виїзна сесія Військової колеґії Верховного суду СРСР на засіданні у колишньому Інституті шляхетних дівчат засудила Плужника, Підмогильного, Куліша та інших прозаїків і поетів (загалом 17 осіб) до розстрілу, який через три дні був замінений 10 роками виправних робіт.
Засуджені відбували покарання у Соловецькому таборі особливого призначення (російською мовою скорочено — СЛОН). Хворий на сухоти Євген Плужник перебував у табірному лазареті, що розміщувався в келійному корпусі Зосимо-Саватіївського монастиря, і навіть намагався писати там поему. Поет помер 2 лютого 1936 року й був похований на схилі, що спускається до затоки Білого моря. Йому виповнилося тоді 37 років.
А через 1 рік і 9 місяців Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш, Микола Зеров, Лесь Курбас та інші 1112 в’язнів концтабору були розстріляні в урочищі Сандормох біля Медвеж’єгорська у Карелії.
Ой, упали ж
та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Хай розквітнуть нові жита
Пишним цвітом нової слави!
Гей, ти, муко моя свята,
Часе кривавий!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати
в безсмертнім міті,
Всім
Їм —
Осанна!